Симфонія хаосу - Шпилевська Анна. Страница 13

— Хто тут є? Покажися! — і, перехрестившись, спокійно підійшов до потічка, що бив з-під каменю.

— Ти не бачиш мене? Я — невидима? Послухай уважно і ти почуєш мене....

Дивний спів розлився навколо, ніби хтось зачепив ніжні струни арфи..

— Я чую тебе... І най то буде нефайно звучати, але твоя музика ліпша за мою...

— А, най би ти був здоровий! Подивися у джерельце, там ти побачиш моє відображення.

Меріен глянув у воду і мало не зомлів. Поруч стояла чорнява дівчина, просто красунею була, підперезана червоною крайкою з червоним намистом, у різнобарвній вишиванці, що закривала пів довгого стану красуні.

— Я мавка, Мар’янчику. Колись я була дівчиною, та кохання згубило мене. Тепер мене можеш бачити тільки ти.

— Але чому лише я? Невже ніхто більше не чує твого голосу?

— Чому ні? Сліпий Михайло чує мій спів, а глухий Василь бачить моє відображення. Та про це нікому не кажуть, бо інші люди з такими диваками не спілкуються.

— А як тебе звати, царівно?

— Квітаною за життя мати нарекла, а як втопилася я, то всі духи мавкою зовуть. Я одна тут така молода.

— Дівчино мила. Чи ти з розуму зійшла, чи здуріла? Та де такій молодій, красивій коліті прийшло сі в голову топитися? Таж ти в розквіті сил пішла з життя, і я не годен допетрати, як то сі стало?

— Ой, Мар’яне — Мар’янчику, чорний жупанчику. Мені так файно з тобою. Та цю таємницю ніхто не повинен розкрити...

І вона зникла, а разом з нею — і спів, божественний спів, що лунав, здавалось, із глибини лісу. Меріен грав на дримбі, дримбував думки свої та й не міг ніяк допетрати — що се було... Чи казка, чи приказка, а чи, може, Божа ласка?

Вечоріло. Треба було готувати вечерю, а додому шлях довгий... І як то воно сі буде? Аж страшно стало Меріему, та він перехрестився і сам себе втямив: «Допоки Квітка з ним — йому нічого не загрожує».

І як ті жінки лишень поводяться? Жах та й годі. Вперше за багато років подумав про жіночу долю і красу.

Коли місяць спустився додолу ген до обрію отих ялиць, що здіймались над полониною — тоді, скінчивши вечеряти, узяв до рук голку з барвистими нитками. Ой, най би то не з ним сі трапило! Почав вишивати рушник, згадалася пісня «Рідна мати моя», і сльози градом покотилися по його щоках, адже мама його тепер жила на східній Україні, рахувала копійки пенсії, та не знала, що її син живий. Колись давно, коли вона жила ще в цьому селищі, він пішов на полювання та й не повернувся. Шукали п’ять діб, а його все не було та не було. Щоб так не боліло за рідною кровиночкою, полетіла у Харків. Забула про рідне коріння, закарбувала рубець на серці та й почала нове життя. А синочок весь цей час бачив її муки, та якась сила всередині нього кричала: «Не сіпайся! Маєш бути самітником. І щоби люди не впізнали тебе» У селищі за рік з’явився новий легінь, красивий, чорнобровий, з довгими вусами та чорними очима, загартований та витривалий. І зовсім не той Мар’янко, що мама охрестила, а тато сі бавив у колисці, промовляючи: «Ех, Мар’яне — Мар’яне. Йорий ти будеш кльоц.» Батько йшов у далеку дорогу, та й не повернувся. Знайшли його у бурхливому потоці, відспівали у церкві і попрощалися, як то сі належало. Але то було у минулому житті. Зараз він — Меріен. Прийшов з далекого села, майже не розповідаючи про себе нічого. Хто щось про нього знав, хто «доплітав» свою версію його життя, хто боявся самітника, хто шкодував. Але колективна ненависть об’їдала його єство, сочилася тисячами докорів і проклять.

«Я візьму той рушник, простелю, наче долю»... — мамині руки, теплі і м’які, загорнули його свідомість у якийсь інший вимір. Де зараз моя матуся? Чи пізнала би синочка?

І раптом зірвався і заридав, як дитина. Нікому було втішити, нікому, бо жінки чи дітей не мав, а коханок заводити не доводилось. У голові — одна думка... Матуся, матуся... Як у п’ятирічного хлопчика. Ледь дочекавшись ранку, побіг до баби Килини за порадою, бо лиш вона, старожила, могла знати, де зараз його ненька...

Щось набрехав їй, як ото собаки у дворі брешуть, що хоче, мовляв, почати сорочки вишивати, у Харкові продавати, та чув, що з їхнього села була така теточка — Порфирія.

— А чо’ не дам, — озвалась баба, — і телефона маю. Ти сі не диви, що я стара шкапа, нині вмію йой як багато, і по телефоні мовити. А во, той, недавно говорила з Порфирією. Ой, зле жінці, зле. Каже, тужить за рідним клаптем землі, змарніла, бідна. Та все синочка, Мар’янчика у снах бачить, та з такою кралею! Свят-свят, як нечиста вона, то й хай Бог бороне. І до церкви ходила, і думала, мо’ свічку поставе, та не віре вона, шо її син пропав. Ой, чує серце моє, щось то коїться. А ти знаєш ту Порфирію? Шо то як ото син пропав, забили його десь у лісі — то й змарніла жінка, до Харкова подалась, молиться і в Бога порятунку просить. Уже й діти від другого чоловіка є, і внуки, а вона... Ой-гой... Шо то за холера, людське серце? Най би зовсім нічого не відчувало. Ай шо то ти ся слухав стару, ото говорю без остановки, а ти сі мовчиш. Мо’ тобі не до вподоби старі бредні вислухати?

— Ой, бабо Килино, помогли ви мені, вовік благодатним буду...

— Гей, хлопче. Файний ти кльоц, та от біда — крім мене, душу твою ніхто не баче. Йой, то діло зле. Зле. Треба шось робити. Поїдь, сину, мо’, шось поміняється.

— Дякую Вам, бабо, як то кажуть, файно подзєньковав і поїду я..

— Най тебе Бог благословляє! — І перехрестила.

Дорогою додому прокручував події у голові, та все думав, як добратися до Харкова. Надумав, шо то тре маршруткою до Кийова, а там на літак — і неньки дістанеться. Та не так все легко сі робит, як здавалося. Два тижні промаявся з квитками. Та врешті-решт полетів. Адресу баба Килина сказала, знайшовши вулицю і дім, стояв і думав, що сказати мамі. Та якось воно само собою пішло.

Знайшовши квартиру, піднявся сходами на третій поверх, подзвонив. Двері відчинило маля років семи.

— Дядя, а вы к кому? Меня бабушка учила с чужими не разговаривать!

— Ой, доцю, та я до баби Порфирії.

— Баб Фира! К вам дяденька!

— Хто — хто?

Старенька бабуся визирнула з-під дверей. У руках тримала горнятко з чаєм. Та як тримала — так і впустила.

— Господи праведний! Мар’янчику. Ти???? — і перехрестилася.

— Я, мамо, я! Пробачте мені.

Як довго матуся теплими обіймами відігрівала лід у серці самітника, як плакала і дякувала Богу, що він знайшовся!.. Меріен розказав усю прикру історію від початку. Мама спершу здивувалась, але потім все стало на свої місця, і вона простила. Познайомила його зі своїми дітьми, внуками.

— Нене, ненечко! Йой, як же я довго думав, як до Вас підступитись! — і пригорнувся до сивокосої жінки.

— Мамо! Простіть мене! Я — мольфар. Я... — і не зміг сказати, бо ридання здригнули конвульсіями тіло, а в горлі був якийсь клубок гіркоти. — Мамо, я вишив Вам рушник! Поїдьте зі мною додому, згадаєте рідне коріння.

— Ой, сину, сину... Як то важко усвідомити, але я приймаю тебе таким, яким ти є.

За кілька днів перебування у Харкові Меріен зрозумів дуже багато речей і осмислив купу подій, що сталися у його житті. Згодом попрощався зі своєю новою ріднею та й помандрували вони з матір’ю додому. Переліт був безпечним, і ось за декілька тижнів у селищі вже всі знали правду. Меріема тепер називали Мар’янчиком, віталися, просили на родини, калачини, хрестини, заручини, весілля, похорони. Громада повернула йому свою прихильність.

Та настав час подумати про супутницю життя. Йой, як же не хотів він того, та все ж вибрав файну жінку — пані Оксану. Мала тридцять п’ять років, а була непочата, роботяща, красива, йой, а добра!

Любив би він її все життя, а серце до мавки прикипіло. Одного разу, коли заручини справили, спитав Ксені.

— Йой, люба моя Ксенічко, ти і тільки ти маєш мені у пригоді стати. Як той казав, тре трохи грошей до весілля підзаробити. А на то тре мені пару легенд гуцульських, щоб міг я їх з вишиванкою розказати, ціну набити. Але шоб таких «хвацьких», та боронь Боже, не веселих. У тебе баба всьо тут знає, мо’ шо розкаже про перевертнів, русалок, а чи, може, мавок.