Симфонія хаосу - Шпилевська Анна. Страница 14

— Мар’янчику, серце моє. Все зроблю для тебе. От зараз хліб допечу, поможу твоїй мамі по хаті порати та й узнаю.

Закінчила Оксанка роботу і ген — побігла. Тільки її й бачили. До баби Олі — в сусіднє село.

Порфирія як заплаче!

— Йой, ненечко, що з Вами?

— Синочку, я така рада, що ти щасливий. Он і невісточка в хаті і порає, і варить, і смажить, і до роботи вдатна, і до танців, і тобі посміхнеться. Щаслива і я синку коло тебе А ше ти ото мольфарство своє кинув. Най Бог бороне, шо то за напасть, не від Бога то. Нарешті ти покаявся, сину!

— Матусю, та я сам радий. Коли маю таких двох файних жінок — Вас і Оксанцю. Щасливий сі буду, доки ви будете зі мною.

До хати забігла Ксеня, захекана і стривожена.

— Мар’янчику... Мар’янчику! Знаю я таку історію. Най Бог бороне і заступе! Йой, після неї найліпше до церкви сходити, бо чую я — великий гріх то таке мовити.

— Квіточко моя, зірочко. Розкажи! От і мати послухає.

— Мов, дитино, — озвалась Порфирія.

— Йой, та шоби ти мене більше квіткою не називав, чоловіче!

Серце йому побігло в п’ятки, бо потелепав сі, шо тут шось нечисто.

— Кажу тобі: гріх великий се розказувати, але якшо тобі тре воно.. Була така дівчина, чорноброва, карі очі... Йой, а красуня! І мала вона кльоца такого, шо аж гай шумів, такого прикрого. Любила, як ото я тебе люблю! А він, вражий син, її зрадив і сорому на все село наробив Та й та дівчинина з розпачу шубовс — і в бистру ріку. Насмерть... Квітаною звалась. Та не знайшли її, кажуть, мавкою зробилася. Ай, то воно тобі таке тре? Хай мене Господь простить, шо нині таке кажу!

— Ой сину, сину... Чує материнське серце, біда буде, як та історія вийде за межі нашого села. Бо то пригадую, як я ше дівувала, мені бабця розказувала, шо то таке було. Нефайна та історія.

— Не зважайте, мамо. І ти, Оксанцю. Дякую тобі, моя зірко, що світиш мені і грієш.

Та й почали мовити про звичні речі: господарство, худобу, ґаздинські хитрощі. Забули то жінки, а Мар’яну вночі не спиться. Прокинувся в холодному поту, бо бачив сон про мавку і кричить: «Квітко! Квіточко!..» Оксанця прокинулась коло нього та й собі взяла до душі, а він:

— Що ти, зірко, причепилася? Снилась мені галявина квітів. І ти посеред них — найгарніша. Спи!

— А ти? — і пригорнувся усім нагим тілом, солодко поцілувавши.

— А я? Пройдуся я. Нині файна ніч.

— Ой не ходи, Грицю, та й на... Най тебе Бог благословить.. Тільки недовго, бо я ж буду сі переживати.

— Добре, зірко Ксеню, на п’ять хвильок, і усьо.

Ніч розмаїлася на зірки, накидала їх як кропу на свіжу картопельку — пахнуть весною їх сріблясті кутики. А нині ж літо.

Ех, задримбав Мар’ян та все на ліс дивиться. Чи не чути де тої пісні? Аж ось дочекався він мавки. Прийшла Квітана, а він вже й бачить і чує її водночас.

— То що, сильний мольфаре, кажуть, будеш женитися?

— Йой, все тобі цікаво. Певно так, але... Зачарувала ти мене, що негоден сі жити без тебе. І жінка мені не жінка, бо Квіткою її зову.

— А ти, Мар’янчику, сам винен, бо не маю я чарів сильніших за тебе, ти сам стежкою хибною пішов.

— Як то ми тепер будем, Квітко? То ж не можна вночі бачитись, а вдень із жінкою ґаздувати.

— Ой, мольфарчику. Я тобі скажу таке: втомилась моя душа тут коротати вічність. Якби ти мені поміг — згасла б твоя любов і пристрасть твоя, а я перетворилася б на птаху і летіла б до небес. Мо’, Господь Всевидящий пробачив би мене і взяв до себе.

— А що я зроблю, квіточко? Я вже не мольфар.

— Та хіба тобі тєжко, Мар’янчику? Нині четвер, а в суботу ніч на Івана Купала, і якщо не встигнеш — буду мавкою ще півсотні років. Йой, це так важко.

— Квітано, Квітано... Занапастила ти себе колись та й мене ото тепер із собою. Знаю я твою історію. Піду подумаю, а до наступної ночі скажу.

— Добре, мольфарчику. Чекатиму твоїх очей.

Сон прийшов за півмиті та неспокійний, нудний, прискіпливий. День наступний туманом здавався, бо Мар’ян лише ходив та слухав жінок, а думав про Квітку.

Ночі він дочекався із зусиллям, важко, ніби тягар опустили на плечі, а руки скували в кайдани і ще прихопили й серце, щоб сі не вирішувало.

— Вговорила ти мене, Квітко, — у тиші пролунав його голос, і крізь сутінки побачив Квітану. — Буду я твоїм, а бо ж навіки буду тут у стражданнях.

— Є один спосіб, — озвалась мавка. — Треба стрибнути через купальське вогнище, назбирати попелу, змішати його з деякими травами, і тоді ти станеш пташкою Чи згоден ти втопитися зі мною у цій вічності? Але трудно буде, йой, прости Господи...

— То є так. Але я заподію собі смерть, як не буду з тобою.

— Ой, Мар’янчику, пропаща твоя душа. Як полетиш зі мною, то двох проситимемо в Бога долі, а то вже важче.

— Та нічого! Дай мені краплину часу.

— У тебе є часу, доки сонце не сяде завтрашнього дня. Прощайся...

Ой, як нелегко було готуватися до полювання, на яке мав піти. Ой, як скрутно прощався він з коханою після того, як пострибали через багаття купальське. Як боляче прощався з матусею, що аж серце щемило, та знав, що зілля вже готове і дороги назад немає. Бо жде його інше життя. Мавка чекала його біля потічка. Він знову бачив лише її відображення. І чув лише голос...

— Не передумав, мольфарчику?

— Ні, Квітко. Хай вічність — та з тобою. Пий.

Дав зілля, випив сам. Та з розгону — шубовсть у воду... Річка, що текла коло лісу, забрала двох постатей.

А вранці люди знайшли два тіла, один — чоловік, а інша — молода дівчина, схоже, нетутешня. Як голосила Порфирія та вдовиця Оксана, а горя свого так і не залили... Попід їхніми вікнами і досі літають два голубки, воркуючи ніжно між собою і просячи у Бога долі, що так потрібна їм обом... А хто знає, мо’, десь і ви їх стрічали? То перекажіть, най заспівають у саду тої пісні, що фонізмом пронизаного жалю дримбає маленький Мар’янко і чекає, що татко почує його...

Частина друга

— Коли ти дивишся мені у вічі, то гой — цілий світ завмирає в тій миті. І зорі не милі тієї хвилі. І сонце сі не світит, шо най йому грець. А руки наче ватними стают, тілько грій їх у теплому сяйви твого серця, шо сі стука, наче той молоток.

— А коли маю твоє серце в своїх долонях — то ніби рай стає на землі. І квіти мені не квіти, коли маю поруч себе ту Квітку, що сяє мені своїм теплом із небес.

Мавка насторожено оглянулась і, жеби не видати себе, грішну та оманливу душу свою, що між світами загубилась, і тихо мовила, як відрізала, та з тою невловимою ніжністю, гой би любила си так, шо йой, не годна жити:

— Гой, лебідчику мій дорогий, як хочеться повернутись у той час та ту днину, коли щасливими були на землі. А у Бога просити щєстя так тежко.

— Ми ж щасливими були з тобов Квітано, гой так довго! Душі наші вже сім год по світу ходять, та все ніяк не найдут сі спокою.

Мар’ян і досі був закоханим у ту Мавку, що не давала спочинку ні днем, ні нощно, все світ показувала. Та й така ладна дівчина!

— Гой, молодчику мій, любчику мій... Та хіба ти думав, як топив мене в собі тою річкою, що згубила нас обох? Мої коси та твоя сорочка лише залишили сі в тетій воді, що гірською річкою вилася по долі твоїх рідних. А я, гой як давно тієї води не пробувала, як давно не літала у вітах тих мрій, що дарували на землі. Хоче моя душа спокою, а Пан Біг не прощає нам отого твого діяння — любови вічної, та не дає спокою нашим душам.

— Та шоби тая любов була пропала із твоєю долею, бодай ти вірна була мені довіку! Моє серце, що ні живе ні мертве бродить закутками твоєї душі, теї темної, що темніше глибин Чорного Черемошу. Так си кохав тебе, що ледве потоку душу не віддав, та схаменувся і в останню мить, коли плигав з душею твоєю ув воду... Молитву читав. «Отче Наш», та й побачив Бога Всевишнього, як Він простив мені наш гріх, си розплачую я нині за нього та й твої гріхи буду спокутувати.

— То ходім же на судний день, мій Соколе.

— Йо. Не можеш ти зі мною, моя квітко. На те воля не твоя.