Останній шаман - Тисовська Наталя. Страница 24

— Ох-ох-ох! — застогнав хованець, болісно кривлячи пащеку. — Як мені тяжко! Як мені тяжко!

— Де болить? — суворо запитала нявка й почала обмацувати хворого. — Тут? Тут? Тут?

— А-а-а! — він закотив очі й став відбиватися здоровою рукою. — Ти здуріла! Біль пекельний, а ти ще руки пхаєш! Забери руки, кажу тобі! А-а-а!

Та нявка, задоволена коротким медичним оглядом, сама вже лишила хованця в спокої.

— Лежи, лежи, — мовила вона лагідно, — не совайся так, а то шви розійдуться. В тебе скільки швів на тілі?

— Дванадцять, — повідомив хованець, витискаючи з правого ока жалісливу сльозу. Ліве око лишалося сухим і напруженим, ніби він щомиті чекав од нявки якої каверзи.

Нявка похитала головою, тоді, ніби щось пригадавши, знову вибігла в сіни й за хвильку вернулася, тягнучи за собою величезну торбу. Приставивши торбу до столу, вона дмухнула на стіл, змітаючи застарілі крихти хліба, залишки засохлого м’яса, уламки печива, згірклий сир.

— Чим ти тут харчуєшся? — спитала вона, одним поглядом засуджуючи стіл на страту. — Оце що таке?

І, не чекаючи відповіді, почала виймати з торби один по одному якісь пакунки. У хованця в кутиках рота зібралася слина й побігла тонкою цівкою на покривало дивана. У повітрі знадливий запах малював образи тушкованої курки, котлет, смаженої печінки.

— Підйом! — скомандувала нявка. — Я тобі в ліжко не збираюся носити!

Магічним чином хованцеве побите, перев’язане, понівечене тіло зникло з дивану й матеріалізувалося за столом, який нявка застелила сріблястою скатертиною з дивного листя — сухого й живого водночас.

Грюкнувши виделкою, хованець пажерно втупивсь у найближчий до нього пакунок, що дражнив запахом смаженої печінки. Нявка почала повільно й обережно розгортати його, випробовуючи хованцеве терпіння. Запах став таким густим, що, здавалося, в долоню можна взяти й нести. Печінка зблиснула золотавим рум’янцем — і наступної миті щезла в чорній пащі. Хованець не відводив погляду від решти пакунків.

— Хворим одразу багато не можна, — відтяла нявка. Сперечатися з нею не випадало. — Тепер кажи, які наші плани.

— Ох-ох-ох, — знову застогнав хованець, з-під носа якого зникли і печена курка, і котлети, і — що це таке в тому сіренькому пакуночку? не відбивні часом? чи сальце?.. — Які тут можуть бути плани? Добре їсти, добре спати — мусить Бог здоров’я дати…

Хованець намацав рукою туге куряче стегно, але нявка ляснула його по пальцях і ловко вихопила пакунок.

— Доста вже! — виставила підборіддя вона. — Якщо ти планів не маєш, я маю на двох.

— О, ні, знову твій план…

За півгодини на плиті, яка бризкала веселим вогнем у різні боки, так і норовлячи підпалити хованцю довгу кошлату шерсть, булькала пшенична каша — скорше кутя, ніж каша: маку нявка вже всипала, а мед, родзинки, сметана чекали на столі свого часу. Хованець, якого нявка теж залучила до роботи, сидів коло дверей у сіни й товк горіхи. Він відхиляв двері, встромляв горіх там, де діткам мами забороняють пхати пальці, чулося хиже «Хрясь!» — і хованець ловив легкі й крихкі уламки. Нявка великою розливною ложкою розмішувала в баняку кашу; біла пара піднімалась угору і всіювала дрібними краплинками її пишні зелені вії.

Скуштувавши кашу на смак і обпікши вуста, нявка засичала змією, і хованець задоволене рикнув: він і досі не міг вибачити нявці тої незворушності, з якою вона відібрала в голодного, хворого, нещасного товариша апетитну курячу ногу. Нявка виставила на стіл дві полив’яні миски.

— Чекай, — заговорив хованець, — в мисках нести незручно буде! Краще донесемо в баняку. Каша й не вихолоне так скоро.

— Якщо доля голодна, вона й вихололе їстиме, — повідомила нявка.

— А ти ніби хочеш, аби вона була голодна?

Нявка сердито труснула головою, але вимушена була пристати на хованцеву пропозицію: голодна й обірвана доля у їхньому випадку абсолютно не підходила. Але, щоб дотриматися правил, нявка зварила не просто якісь помиї, а справдешню багату кутю, яку б і сама зараз сіла й наминала великою ложкою! План був простий: виманити долю, глянути на неї хоч одним оком, бо нявку все більше і більше мучила совість, мовби й дійсно її втручання в людські справи призвело до трагічних наслідків.

Загорнувши баняк у довгий вишитий рушник, нявка вив’язала імпровізовану ручку, щоб легше було нести, і критично оглянула хованця, чи можна йому доручити важливу ношу. Хованець, побачивши характерний оцінюючий блиск у нявчиному погляді, розтікся диваном, як калюжа олії, закотив очі, з яких сльозами покотилася розпука. Чорна шерсть його наїжачилася; він ображено відвернувся від нявки.

— Не придурюйся! — мовила нявка. — Перед ким хочеш, можеш придурюватися, а переді мною нема чого. Я тебе знаю, як облупленого.

— Ох-ох-ох! — застогнав хованець. — Як мені тяжко!

* * *

Вдалині темними верхівками височів ліс. Дві дороги, що перетинали одна одну під прямим кутом, ще освітились останнім сонячним променем, і нявка й хованець, причаївшись за голими кущами, чекали справжньої темряви. Очі їхні були спрямовані на роздоріжжя, де в самому центрі нявка власною рукою виставила дві полив’яні миски, наповнивши їх кашею по вінця. З мисок пахло запаморочливо.

Щойно сонячне пасмо сховалося за лісом, і яскравіше засяяв місяць-повня, який давно вже викотився на небо, вдалині на дорозі вчулися кроки — у двох наїжджених коліях схлипував мокрий сніг, коли в нього провалювалася нога. У вечірніх сутінках вималювалися дві постаті — висока й маленька. Маленька бігла трохи попереду, ніби вона не встигала на найважливішу в житті зустріч; висока солідно сунула позаду.

Хмара, яка невідворотно пливла за місяцем, цієї миті нарешті наздогнала свою здобич і вп’ялася сріблястими зубами в місячну кулю. Видимість зникла.

— Що там робиться? — просичав хованець. Жовтоока нявка бачила в темряві, як удень.

— А нічого не робиться, — відповіла вона. — Ідуть собі.

— А миски вони бачать? — спитав хованець здушеним голосом.

— А звідки мені знати, що вони бачать?

— Може, хоч запах вчують? — сам до себе промимрив хованець. Каша пахла нестерпно, викликаючи у нього голодні судоми.

Саме в цю мить хмара розділилися на два сріблясті язики, і в щілину між ними визирнув місяць-повня, ливнувши світла на дорогу. Зовсім близько від себе хованець побачив двох, які стояли задумано на роздоріжжі. Висока постать, схожа на чоловічу, вдягнена була у щось темне й солідне; на ногах цей високий мав чомусь зовсім не забрьохані снігом і брудом, а новенькі блискучі черевики.

Друга постать, маленька, вдягнена у щось легке, пухнасте і довге — до землі, підскакувала на місці, не в змозі встояти спокійно й хвилину. Хованець задивився на сиве хутро, мимоволі порівнюючи його зі своєю скуйовдженою шерстю, й зітхнув. Хіба схоче ця маленька їсти кашу, наварену грубим і — ніде правди діти — брудним хованцем? Он як бридливо морщить маленького носика!.. З іншого боку, це ж і добре! Хіба не цього вони з нявкою прагли?

Висока постать щось говорила, але чути не було: вітер зносив слова в бік лісу, де вони губилися поміж деревами, зависаючи на гілляках; маленька кивала, і її руді коси злітали хмарою від кожного руху.

— Ви тут що робите? — раптом вчув хованець за спиною голос і здригнувся. Від темного стовбура сосни відділилися постать Мокуші.

— Ми… — забелькотіла нявка, — ми хотіли долю побачити…

— Зразу дві? — хитро поцікавилась Мокуша.

— Ні, тільки одну…

— А чого ж тоді дві миски?

— Та про всяк випадок, — знічено мовив хованець.

— Про всяк випадок… — передражнила Мокуша. — Все підготували, хитруни! Добре вже, глядіть на вашу долю!

Нявка й хованець знову повернулися до двох постатей — високої і маленької. Висока тримала маленьку за руку — точніше, намагалася втримати від необдуманих дій, а маленька випручувала руку й хотіла ступити ближче до мисок. До нявки й хованця долинуло відлуння голосів. Слів було не розібрати, але ось зазвучав голос низький і густий, чоловічий: прагне втихомирити, заспокоїти. Вслід за ним увірвався голос високий, жіночий: він сперечався і бринів нетерпляче.