Останній шаман - Тисовська Наталя. Страница 26

Галантний швейцар чекав із дублянкою в руках, немов міг бачити крізь стіни. Вийнявши люстерко з сумки, Ліна підправила ясно-червону помаду на вустах і нарешті дозволила швейцару допомогти собі вдягнутися. Незнайомець у чорному пальті вже тримав для неї відчиненими вхідні двері.

Просто перед входом до ресторану стояв джип, займаючи піввулиці. Коли він устиг тут з’явитися, не відомо: тоді як журналістка підходила до ресторану, вулиця була моторошно пустельна. Тоненько дзявкнула сигналізація, і незнайомець відчинив для Ліни задні двері машини. І тут вона зненацька злякалася.

— Де ваше чарівне місце розташоване? — спитала вона, зводячи горіхові очі на незнайомця.

— Поряд, зовсім поряд — хіба дві вулички звідси…

— Де саме? — спитала Ліна недвозначно. — Мені треба подзвонити й попередити колегу. Він чекає на дзвінок.

— За годинку ми йому подзвонимо, не хвилюйтеся, — улесливо сказав незнайомець, м’яко забираючи з Ліниної руки чорну трубку мобільного телефону. Його рухи нагадали їй чомусь бармена з більярдної, який обережно, проте твердо викручував із її долоні бокал із «Маргариток».

— Тоді я ніде не їду! — скрикнула Ліна, на крок відступаючи від машини.

— Їдеш, — почувсь уперше скрадливий голос другого незнайомця, і в спину Ліні вперлося залізо. — В машину!

Стоячи впівоберта до машини, Ліна озирнулася на ресторан в пошуках допомоги. Двері відхилилися, й у щілині з’явилося чорне око відьми в рожевому піджаку. Відьма на ім’я пані Мокош подивилась уважно на двох незнайомців, що тісно взяли журналістку в коло, й похитала головою. Ліна розтулила губи, та крик зачепивсь у горлі, бо відьма зробила заперечливий рух, поглянула в один кінець вулиці, тоді в інший, щось порахувала на пальцях, ствердно кивнула й підморгнула Ліні, як вона це зробила в ресторані.

У цей момент залізо, обриси якого згладжувала зелена дублянка, підштовхнуло Ліну в машину, й вона, опустивши голову, полізла на сіре шкіряне сидіння джипа.

* * *

Після шаманського відкриття Юрась Булочка очікував на прихід старшої колеги нервово, але смиренно. Перед ним на зсунутих докупи ліжках розкидані були касети з записами Мар’яни Богданівни Омелянич, які він прослухав чотирнадцять разів. Міг повторити всі сни напам’ять, міг процитувати їх із будь-якого місця. Він хотів поговорити з Ліною, конче цього потребував, але вона — як крізь землю пройшла.

О пів на п’яту Юрасик, стурбований украй, нарешті не витримав. Гарячкове накинувши куртку й похапцем перекидаючи речі в кімнаті — де запропастилася клята синьо-жовта шапка? Святий Миколай, пошуткував і оддай! — він уже намалював у своїй уяві шалену картину: Ліна, в неосвітленому, зимному, брудному й неозорому приміщенні, підвішена за зв’язані руки; її маленькі і зазвичай дуже білі долоні набрякли й потемніли, наче крізь шкіру проступила кров; коло неї, тицяючи їй у печінку короткою цівкою пістолета, стоять двоє в чорних довжезних пальтах, і з-під пальт вистромлюються тільки носаки широких черевиків на товстих підборах. Один із двох, роздратований Ліниною непоступливістю, навідліт б’є її пістолетом в обличчя, і бризкає кров із розтятої щоки, і тіло Лінине здригається, а тоді мішком обвисає. У цей час у прорізі дверей з’являється висока й тонка постать Юрася Булочки; Юрасик стрибає на двох головорізів, розкидує їх на різні боки, рве з кишені ножа й розсікає мотузку на Ліниних руках…

З-під подушки вилетіла синьо-жовта шапка. Юрась здригнувся, отямлюючись од марева, насланого нечистою силою, й шарпнув двері з кімнати. На сходах, ляскаючи себе по кишенях, він одшукав папірець, на якому була записана адреса Ореста, сина Мар’яни Богданівни Омелянич, і побіг, світячи навіжено-натхненними очима.

За мить, хряснувши дверима «копійки», Юрась устромив у замок запалювання ключ і рвучко повернув його — але двигун навіть не писнув. Акумулятор переохолодився за ніч, мастило стужавіло — і все. І з товкача тепер не заведешся! Ледь не обливаючись сльозами, Юрась Булочка від’єднав акумулятор і заніс до готелю, щоб відігріти, як змерзлу дитину. Востаннє озирнувшись на техніку, яка так невчасно підвела його, Юрась попрямував на автобусну зупинку.

Орестів будинок стояв такий тихий, що Юрасеві в першу мить навіть страшно було в нього постукати. Він підійшов до освітленого вікна, потопаючи в підталому снігу, зазирнув усередину, почуваючи себе чи то злодієм, чи то автором твору, що підглядає в життя власних героїв. Орест сидів на підлозі спиною до вікна, поклавши долоню на карк чорного пса, який заснув на дивані, обмотаний білою тканиною. Юрасик зважився постукати в двері.

Орест виріс на порозі, химерний і прозорий, наче з повітря зітканий.

— Доброго дня, — мовив Юрась Булочка, простягаючи Орестові руку. — Я журналіст, колега Ліни Оверченко — ви ж її знаєте? Мене звати Юрою… Юрієм… — і ще раз твердо повторив: — Юрій, — якомога міцніше стискаючи своєю тендітною лапкою руку господаря.

— Орест, — почув він у відповідь. — Заходьте, тільки тихо. У мене хворий собака.

— А що з ним?

— З ним? — хрипким голосом повторив Орест. — Він урятував мені вчора життя.

Після розповіді про двох незнайомців, що вночі влаштували полювання на одинокого чоловіка та його пса, в Юрася на хвилинку потемніло в очах. Весь час він запевняв себе, що намарені двоє зі сну Мар’яни Богданівни Омелянич виявляться тільки виплодом її уяви, що шаманство Святослава Пилиповича Шапки — ця недолуга Юрасева теорія — врешті-решт лусне, як мильна бульбашка, й от тепер химери вийшли на вулиці містечка во плоті, і Юрасик уже знати не знав, чи є взагалі межа між реальністю й маревом. Розганяючи дивні думки, Юрась Булочка підійшов до хворого пса, який лежав писком до високої спинки дивану, й зазирнув, щоб побачити собачу морду.

— Його кличуть Хованець, — сказав Орест. Хованець дихав важко, підхропуючи, але рівномірно.

— Песику ти мій бідненький! — не втримався Юрась, проводячи рукою по здоровезній собачій голові.

Хованець розплющив одне око, скоса глянув на Юрася, який жалісливо схилився над ним, і задихав часто й рвучко, наче йому запекло в грудях.

— Чим тобі допомогти? — схопився Юрась Булочка, за яким із дитинства ходили всі пси, особливо вуличні, навіть коли нічого було дати, навіть коли спізнювався на урок, навіть коли, в студентські роки, він одного прагнув: іди собі! чим я можу тобі допомогти, псяро? я такий самий безпритульний, як і ти. — Хочеш цукерку? Йому можна цукерку?

— Не знаю, — відповів Орест, але Юрась уже поклав шоколадний батончик псові на великий рожевий язик.

Писок Хованця явно склався в задоволену посмішку.

— А до вас, — повернувся, Юрась Булочка до Ореста, — часом Ліна не приходила?

— Часом приходила, та вже дві години, як пішла.

— А де пішла?

— А в лікарню, здається… Боже, — раптом вигукнув Орест, — я ж цілком забув! Сьогодні ховають Святос-с-с… мого батька.

Орест уперше вимовив слово «батько» вголос — і злякався. Так, наче спробував привласнити щось, що йому зроду не належало, на що не мав права.

— То поїхали в лікарню? — несміливо запропонував Юрась.

— Хованцю, ти витримаєш дві години без мене?

Хованець незадоволено застогнав, а тоді примирливо крутнув хвостом. Орест і Юрась Булочка одночасно протиснулись у проріз вхідних дверей.

На бігу Юрась несміливо запитав:

— Скажіть, вам говорить що-небудь слово шаман?

Здивований Орест, одсапуючись, відповів:

— Ну, бубон, танці, транс, камлання…

— А шаманство для вас ніяким чином не пов’язане зі Святославом Пилиповичем Шапкою?

— Яким чином? Я вас не розумію…

— А, забудьте!.. — махнув рукою Юрась Булочка, втратив рівновагу, послизнувшись у багнюці, згори притрушеній снігом, і трохи не проїхався задом з невеликого горбка на дорозі.

— Треба ловити машину, бо ми й так, певно, кругом спізнилися, — говорив Орест, хапаючи Юрася за рукав, не даючи тому впасти, і наче у відповідь на його заклик у вузькій вулиці замаячіли забрьохані болотом сусідські «жигулі» невизначеного кольору. Орест змахнув рукою, і машина загальмувала. Орест рвонув дверцята: — Довезеш до лікарні? На похорон запізнився!