Укус огняного змія - Тисовська Наталя. Страница 13

— І Пилип Прокопович, — задумливо мовила я, — вважає себе нащадком славетного Феофана…

— Не нащадком, але далеким родичем! До речі, пам’ятаєш, я згадував В’ячеслава Прокоповича, урядовця часів УНР, теж нібито Вільного Каменяра? То ж я навмисно його поминав, бо Пилип і його вважає своїм дальнім родичем, а що той теж буцімто був братчик, Пилип невимовно пишається зв’язком…

— Але ж який зв’язок, — здивувалася я, — там Москва, Петро Перший — а тут УНР?

— Ти ж, певно, — запитально-ствердно сказав Ілля, — ніколи про таємні братства не читала?

Я похитала головою.

— У братчиків, — пояснив Ілля цілком серйозно — куди й поділося звичне блазнювання, — є переказ про наріжний камінь, який закладається на північному сході. Камінь — це, звісно, алегорія, ним може слугувати будь-який знак. Ну, наприклад, циркуль, який теж вважається символом Вільних Каменярів, адже його, як і косинець, перші братчики використовували у будівництві своїх архітектурних шедеврів… От Пилип Прокопович і вигадав, що буцімто з Москви, тобто з північного сходу, з Товариства Нептуна, походить наріжний камінь, що допоможе йому дізнатися страшну таємницю братства і відновити його владу — принаймні в Україні…

— І це косинець? — спитала я.

— Може бути… Але щось не чути, — реготнув Ілля, — щоб Пилип уже відкрив свою омріяну таємницю. Мабуть, таки не косинець…

Ірина, яка не втручалась у розмову, а потихеньку сьорбала собі капучино, раптом невдоволено озвалася:

— Як ви вже набридли з цими Вільними Каменярами! Мов теми іншої нема… Ходім уже додому, бо завтра на роботу рано вставати.

Опинившись удома, я довго думала про чудну компанію, з якою мені випало зазнайомитися саме зараз. Щось у стосунках цих людей насторожувало мене, та я не могла вхопити що.

На відміну від інших, мені не треба було завтра на роботу, тож я ще мала час перевірити електронну пошту. В глибині душі відчувала: перше віршоване послання не буде останнім, і щось усередині немов підштовхувало мене: що раніше ти про це дізнаєшся, то краще! Давай, давай, не ховайся в мушлю!..

Так, повідомлення «Моїй допитливій пані» вже чекало на мене. Лишалося тільки прочитати його.

Розділ сьомий

ВОРОЖКА

Приказував було мій колишній начальник: «Маєш тихе життя — сиди тихо». Але хіба з моїм характером всидиш спокійно на місці, якщо навколо кояться такі предивні речі? Оскільки вночі бабай забарився мене навідати, о сьомій ранку я розробила Грандіозний План його викриття.

План був до непристойного простий.

Невеличкою дорожньою сумкою я не користувалась уже років зо п’ять, тож цілком могла нею пожертвувати. Зібравши по хаті непотрібні рекламні газети (з тими газетами, що я передплачувала, мені завжди важко було розлучатись, і вони, як і книжки, потроху витісняли мене з власної оселі), я натовкла ними сумку. Згори поклала білий папірчик, на якому червоним фломастером каліграфічно вивела: «СЮРПРИЗ!» Поруч приткнула чорнильницю, по вінця повну чорнила, яке невідь-нащо зберігалося в мене ще зі шкільних років.

О восьмій ранку я стояла цілком зібрана на порозі свого помешкання з валізкою в руках. Люстерко ковзнуло в кишеню. Замкнувши двері й дивлячись строго собі під ноги, я спустилася вниз і рушила в напрямку метро.

Гамірне ранішнє метро, заклопотані люди поспішають на роботу. Обличчя або сонні, або зосереджені. І ніхто один на одного не дивиться, а якщо раптом зіштовхнуться два погляди — розбігаються миттєво, наче сталося щось непристойне. Не можу я любити київське метро зранку — воно непривітне. За два роки на чужому континенті я вже й забула, в якому шаленому темпі живе київське метро. Ввечері, хоча й люди стомлені, й тиснява та сама, а гонка не така — і зразу настрій інший. Наче стають люди добрішими й терпимішими одне до одного.

Від моєї хати до вокзалу — хвилин п’ятдесят, і їх я провела в сонній задумі. Стояла у вагоні, заплющивши очі, наче недоспала вночі, і наче мене не турбують чужі скрадливі погляди. То згадувала бабая, то проганяла від себе саму думку про нього. Та чомусь усе одно була певна, що хтось слідкує-таки за мною. Невже і вночі він не спить, а совається попід вікнами, щоб зрання першим привітати мене?

На вокзалі я спеціально довго обирала автоматичну камеру схову і зрештою зупинилася перед тою, за якою найліпше було б підглядати, якби комусь цього забаглося. Непомітно витягнувши з кишені люстерко й тримаючи його в лівій руці так, аби бачити, що робиться позад мене, я поставила сумку в камеру схову. Розстібнула «змійку», обережно відкрутила ковпачок на чорнильниці й защепнула сумку назад.

Набираючи код на дверцятах, я сиділа так, щоб не дай Боже не затуляти нікому чудовий вид на свою роботу. Щоправда, в дзеркальці ніхто навіть не майнув. І взагалі ранковий вокзал був заклопотаним і невиспаним.

Замкнувши камеру схову, я не озираючись вийшла з вокзалу. Другу частину плану залишила на завтра, тож можна було їхати в місто, де на мене нарешті чекав гонорар за переклад.

Від вокзалу до центру я вирішила пройтися пішки, адже хоч у душі й квапилась отримати належну винагороду, та призначено мені на одинадцяту, отже, півтори години ще мені гуляти й дихати свіжим зимним повітрям.

Поки я доповзла в центр, було вже по десятій, і все одно часу ще лишалося повно. Книгарня на Пушкінській саме відчинила двері для відвідувачів, і я першою спустилася в її напівпідвальне приміщення. Продавщиця впізнала мене, ми привіталися.

Для нової моєї роботи, про яку видавець докладно вчора оповів, мені знадобиться французький словник. Справа в тому, що в англійській традиції — лишати практично всі іноземні слова й фрази неперекладеними, навіть без приміток унизу або десь наприкінці книжки. В нашій традиції обов’язково треба перекладати все, а в тій книжці, яку мені збирався підсунути видавець, повно французьких вкраплень. Французької мови я не знаю, але то таке — зі словником можна подолати будь-які труднощі.

Поличка зі словниками була поруч із поличкою з історичною літературою. І, ясна річ, спогади очевидців й історичні книжки миттю захопили мою увагу. Одні назви чого варті: «Руїна Гетьманщини», «Багряні жнива української революції», «Похорон різуна»… Я би купила тут усе!

Але книжка з непоказною назвою «Спогади» сама скочила мені в руки.

Прочитавши анотацію, яка засвідчила, що Левко Данилець на псевдо Буревісник, який після війни відсидів у таборі, але на зло всім вижив і повернувся в Україну, написав спогади про діяльність УПА на Київщині, Поліссі й Волині. Потім я погортала світлини — це моє улюблене заняття: зазирати крізь об’єктив старого фотоапарата в чужі життя.

Одна світлина примусила мене затамувати подих. Два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах. Парубки невловимо схожі між собою. Під світлиною підпис: «Іван і Семен Сокальські. 1947 рік».

Я придивилася. Один із вояків був насправді зовсім хлопчаком — років, може, чотирнадцятьох.

Семен Сокальський… Кароліна Семенівна Сокальська… Звісно, може й однофамільці, але серце м’яко стискається від певності, що це все не просто так. Вища сила грається зі мною. Ні, то не може бути людина: хто здатен був передбачити, що «Спогади» потраплять мені до рук? Але в містику я насправді не вірю. Вірю зате в «закон парності». От, наприклад, тільки-но ви у старому записникові випадково знаходите забутий телефон і думаєте, що варто подзвонити товаришеві, з яким не бачилися сто років, як на другий день несподівано зустрічаєте його в метро…

Але якщо Семену Сокальському 1947 року було чотирнадцять, а Кароліні Семенівні зараз двадцять вісім, то він, наприклад, міг пізно одружитися (скажімо, відсидів у таборі, потім повернувся, аж тоді женився) і народити доньку років так у сорок два. Що ж, і таке в житті буває, хоча й нечасто…