Укус огняного змія - Тисовська Наталя. Страница 14

Цю книжку я вже не могла вернути на поличку. Прихопивши до пари ще й перший-ліпший французький словник (якість-бо все одно не могла оцінити), я розплатилася з продавщицею і вийшла надвір. Ще й досі в мене лишалося досить часу, бо ж видавець мій мав контору зовсім поруч із книгарнею.

Морозний ранок — найкращий час для прогулянок містом. Городяни вже більшою частиною роз’їхалися по своїх конторах, заводах, установах, вулиці звільнилися від шаленого потоку машин, перехожі не поспішають — зараз час саме для тих, хто ніде не квапиться. Як-от для мене.

Ворожка йшла назустріч. Колись, у студентські роки, циганки часто перепиняли мене, тож я завжди, забачивши їх навіть здалеку, намагалася відійти убік, щоб не зачепили. Але зараз, перетнувши тридцятиріччя, я вже не боялася: вони перестали помічати мене. Йшла я собі, занурена у власні думки, і коли ворожка ступила мені навперейми і владно торкнулася руки, я остовпіла.

Худенька циганка, зовсім юна, дрібненька, вдягнена в шкірянку й фіолетову спідницю, чоло та волосся сховані під квітчастою хусткою, тільки карі очі блищать.

— Дай, дай руку! — гаряче зашепотіла вона. — Всю правду скажу! Дай руку!

Вона сама вхопила мою долоню, і не встигла я оговтатися, як вона, прицокуючи язиком і несхвально хитаючи головою, почала вивчати лінії. Що там можна побачити — у тих лініях?..

— Бачу, бачу, — почала ворожка, — печаль у тебе на душі. У скруті ти опинилася, у великій скруті. Очікує тебе скоро несподіваний поворот долі…

Я зробила несміливу спробу відступити на крок. Якщо вже циганка хоче заробити копійку, могла б і щось приємне мені наворожити, бо про свою «скруту» я знаю незгірш за неї. Тим паче, що ворожки, знані фізіономістки, легко вгадують настрій клієнтів і майже завжди влучають у яблучко. Я потягла руку, вивільняючись, але циганка ще міцніше стисла мою долоню.

— Куди ти? Не втікай! Від майбутнього не втечеш! Бачу, бачу, ходить за тобою злий чоловік…

Я мимоволі озирнулася. Мені знову привиділося, що здалеку хтось спостерігає за мною. Чи не він, таємничий «злий чоловік», і був організатором цієї вистави? Ворожка нахилилася над моєю долонею так низько, що носом ледь не торкалася шкіри. Вона голосно дихала, і теплий подих її лоскотав і дратував.

— Бачу, матимеш ти одночасно великий прибуток і велику втрату…

І тут мене мороз продер поза шкурою. «Одночасний прибуток і втрата» — на що вона натякає? Ворожки на вулиці ніколи не віщують клієнтам нічого прикрого, адже мають шанс лишитися без винагороди! Чи це якась неправильна ворожка? Ні, так не буває, або циганка підіслана, або… Що або?

Вона говорить, ти шукаєш збігів у власному житті, не хочеш вірити, а все одно віриш.

— Вибачте, я поспішаю! — майже крикнула я. — Мені час іти!

Я відскочила, як ошпарена, й циганка нарешті випустила мою долоню. Руки в мене трусилися, коли я мацала в сумці в пошуках гривні. Була б і втекла просто так, але колись у школі однокласниці мої переказували всілякі страшилки про те, що коли ворожці не заплатити, вона може наслати страшну порчу.

Побачивши гривню, ворожка раптом перетворилася на звичайну жінку. В її очах не лишилося й тіні того хижого блиску, який світився в них перед тим, а потім до неї підбігло циганча, залопотіло щось нерозбірливе. Мати тицьнула синові гривню, він зібгав її в кулаці й уже готовий був дременути.

Я теж зробила перший крок, другий, третій — подалі від ворожки.

Та зненацька вона знову підвела на мене очі, вже зовсім ясні, навіть усміхнені, і промовила навздогін:

— Не бійся нового знайомства, усі зміни будуть на краще!

Я пробурмотіла невпевнену подяку, розвернулась і притьмом кинулась геть.

І врізалася просто в Ірину, яка стояла під дверима котроїсь офіційної установи.

— Вибачте, — автоматично кинула я, потім упізнавши, повторила, — ой, вибач! Що ти тут робиш? Ти ж мала бути на роботі! — саме злетіло з язика.

Ірина подивилася на мене своїми холодними зеленими очима, які в цю мить видалися риб’ячими.

— Привіт, — проспівала вона й одвернулася. Я хотіла було щось докинути, навіть уже розтягнула в усмішці вуста, та Ірина, схоже, миттєво забула про моє існування. Неприємне відчуття дряпнуло всередині. Звісно, ми майже не знайомі, двічі бачилися — що з того? Але ж могла вона якось по-людському?..

— Вибач, — ще раз знічено мовила я й рушила.

— Бувай, — ліниво відповіла Ірина, так на мене й не глянувши.

І тут щось ніби струсонуло мене.

Ворожка зупиняє мене на вулиці. Говорить про втрату й надбання, про злого чоловіка, про нове знайомство. А потім я випадково натрапляю на Ірину. Чи не забагато збігів на один день?

Я вмент забула і про гонорар, який належав мені за переклад, і про інші свої справи, і замість піти тихо-мирно подалі з цього зачаклованого місця, несподівано для себе пройшла кілька кроків і пірнула непомітно за товстенний стовбур каштана. Моє темно-синє пальто не надто привертало до себе увагу.

Ірина стояла собі біля підніжжя східців і байдуже черкала поглядом по перехожих.

Що я роблю тут? Навіщо мені здалася Ірина? Чи я сподіваюся захопити її за тим, як вона планує убивство? А може, просто на місці злочину піймаю її?.. Хвилин п’ять я картала себе за те, що піддалася настрою й вигадала дурну затію простежити за Іриною, коли східцями з офіційної установи спустився Ілля Дерихвіст. Борідка його сердито настовбурчилася, а брови невдоволено кущилися. Видно було, що в установі справи його пішли зовсім кепсько.

Ірина щось сказала до Іллі, та він тільки махнув рукою. Від веселого блазня не лишилось і сліду. Пара рушила в моєму напрямку, і мені довелося позадкувати, щоб весь час залишатися схованою за деревом. Ілля й Ірина не перемовлялися — радше перегиркувалися, і видно було, що Ірина дорікає чоловікові, а він відгризається й виправдовується.

Коли вони порівнялися з каштаном, я вихопила уривок їхньої мови. Власне, одне тільки слово, яке кинув Ілля:

— …бабай!..

Чи то мені тільки здалося? Либонь, я чую тільки те, що мені хочеться почути, і саме тому ворожкам так легко задурити мені голову, а бабаї ввижаються на кожному кроці…

А раптом все не так уже й випадково?

Поки я стояла з розтуленим ротом, Ілля й Ірина проминули каштан і загубилися серед перехожих. Морозний ясний день кусав за щоки, наче піддражнював мене.

Розділ восьмий

РИТУАЛЬНЕ ВБИВСТВО

Після обіду, коли я повернулася додому, валізка чекала на мене під порогом. Схоже, мій переслідувач вирішив прийняти правила гри і навіть підіграти мені.

Я розщепнула «змійку» тут-таки, в коридорі, не заносячи сумку до хати. І справа не в тому, що я побоювалася, буцім усередині схована бомба, — аж на таке моєї фантазії забракло, — але якого-небудь підступу від бабая, чесно кажучи, я сподівалася. Втім, він мене розчарував: валізка все так само була натовчена газетами, тепер просякнутими чорнилом, але, замість папірця з оптимістичним написом «СЮРПРИЗ!» червоним фломастером, згори лежав пакунок у поліетиленовій торбинці.

Намагаючись не вимаститись у чорнило, я обережно розвинула пакунок і дістала зсередини ще одну газету.

Тільки ця газета мені не належала. Називалася вона «Вечірній вісник» і датована була дев’ятим грудня, а згорнена таким чином, що замітка на другій сторінці одразу впадала у вічі.

Кричущий заголовок — незмінна ознака жовтої преси: «РИТУАЛЬНЕ ВБИВСТВО». Сама ж статейка написана з такими самими скандальними нотками: