Укус огняного змія - Тисовська Наталя. Страница 27

— Це стосується Людмили, — почав Ростислав.

Лепсько, лепсько… таким чином, нічне марення було не зовсім маренням. І про нього якимсь чином уже довідалися сторонні.

— Що саме? — прохолодно спитала я.

Ростислав бігав по кімнаті.

— Учора ввечері вона мала зустрітися з Іриною, але та її так і не дочекалася. Поїхала до Людмили додому — ця вдома не ночувала. Ірина обдзвонила всіх знайомих, по швидкій пробила, чи подруга не потрапляла десь у лікарню…

— Людмила зникла? — мені не вдалося приховати переляку. Учора, втікаючи від божевільних братчиків, менше за все я переймалася долею скаженої Дюймовочки і тим, як вона потрапила на це зібрання. А справа он як повернулася!

— Над ранок Людмила сама на таксі приїхала. Повернутись — повернулася, тільки вона не при собі. Марить. І весь час про тебе говорить. Ти з нею вчора бачилася?

Як розповісти йому ті уривчасті спогади, які лишив у моїй пам’яті учорашній триклятий день? Таж ніхто мені не повірить! А якщо й повірить: ідіотів у всі часи не бракувало, — якої думки буде про мене?

— Кажи, — нервувався Ростислав. — Приблизно я знаю, де ви вчора могли опинитися, бо Людмила весь час повторює про ритуал ходіння по колу, й навіть здогадуюся, з якого дива попхалася туди ти…

Та як ти довідалася, що в помічники Людмилу можна взяти?

Тепер уже я повністю розгубилася: як я довідалася, що Людмила вчащає на таємні зібрання? Стривай, тут пахне грандіозною змовою.

— Не брала собі жодних помічників, — буркнула я.

— Розповідай по порядку.

Я змирилася. Якщо він знає про вчорашнє зібрання більше за мене, якщо він якимсь боком причетний до браслета-змійки й водить мене за ніс, — нехай! Зрештою, не розповім я — розповість Людмила. Що втрачаю? І я, насупивши брови й раз у раз сердито зиркаючи спідлоба на Ростислава, докладно повідала йому про чудесну мандрівку шукача невідомого скарбу з таємними братчиками.

Ростислав уважно слухав мене, енергійно киваючи. Якщо я хоч трошки розуміюся на людях, він не вдавав занепокоєння — насправді був стривожений і заскочений тим, що почув.

Дзявкнув телефон у кишені мого гостя. Він вислухав, очевидячки, гнівливу тираду начальника, бо коротко виправдався, проте наполіг, що йому конче потрібно ще хоча б кілька годин. Попрощавшись, Ростислав націлив на мене свої нереально світлі очі з чорними-чорнісінькими зіницями.

— Ти ж Людмилу зовсім не знаєш, а я зі школи надивився на її дивацтва. Не було такої секти, куди б вона не записалася хоч на пару місяців. Навіть у Білому Братстві була, ледве мати її звідти витягнула. Ну, й ми трохи до того доклали зусиль… — Ростислав зауважив подив на моєму обличчі й знехотя розтлумачив: — Замкнули її в Ірини на дачі, Ірка тиждень робила їй якісь заспокійливі ін’єкції…

— Ірина лікар? — навіщось перепитала я.

— Фельдшер, у Києві медучилище закінчила… Отож, назад до сект. Людмила і в тридцять років — така сама хвора на голову, якою була в п’ятнадцять. До баптистів ходила, до свідків Єгови навідувалася, до п’ятдесятників, адвентистів Сьомого дня, євангелістів, тепер, бачиш, до таємних братств подалася. То ви з нею там зустрілися випадково? — Ростислав усе ще не йняв мені віри.

— Н-не знаю, — похитала я головою, — з мого боку — цілком випадково.

— Ну, то таке… Ти не хочеш зі мною зараз з’їздити? Вона весь час про тебе торочить. Та тобі й самій, либонь, цікаво, який такий збіг привів вас одночасно в одне й те саме — не найжвавіше — місце…

Збиралася я похапцем, мов у тумані, не розуміючи до ладу, навіщо мені це потрібно, але як згодилась уже їхати — треба їхати. Браслет заховала під рукав светра, щоб не дратувати Людмилу, та лишати його вдома не хотілося. Все мені здавалося, що як тримати коштовність на собі, жодна нечиста сила її в мене не поцупить.

У невеличкій однокімнатній квартирі Людмили, де вона мешкала удвох із матір’ю, четверо відвідувачів створювали враження рейваху й гармидеру. Мати Людмили, така сама мініатюрна мила жіночка років п’ятдесятьох, із важкою короною все ще чорного-пречорного волосся на потилиці, не потикалася з кухні в кімнату: сиділа, сперши голову на руку, й тільки час од часу зітхала.

Коли я привіталася до неї, вона тужливо глипнула на мене і, качаючи головою, проспівала на диво молодим мелодійним голосом:

— Дитино, навіщо вам це? Навіщо ви туди ходите? Скільки вам років, тридцять? Як ви ще досі не зрозуміли, для чого створюються подібні секти?

Мені чомусь стало страх як соромно, наче мене заскочили на гарячому.

— Вибачте, — кинула я й утекла в кімнату, де на двоспальному широкому ліжку металася Людмила. В ореолі чорного волосся, бліда, як примара, вона видавалася потойбічним приходьком, який от-от розтане у важкій сірій млі зимового дня.

Людмила дивилася перед собою широко розплющеними очима, проте навряд чи по-справжньому бачила нас. Збудження читалося в її нервових руках, які бгали простирадло, у потемнілих вустах, які намагалися скласти докупи цілісне речення, а виходили кострубаті уривки. Та коли вона зупинила погляд на мені, зморшка на її чолі означилася чіткіше, і вона виразно промовила:

— Де змійка?

Я відсахнулася. Ірина вибігла на кухню, а за мить повернулася звідти з мокрою хустинкою, яку прилаштувала в Людмили на лобі.

— Бабай би ти хопив! — не витримав Ілля й дратівливо потер борідку. — Штрикни їй заспокійливого!

Ірина заперечливо похитала головою.

— Не буду. Без лікаря не буду. Не відомо, чого вона вчора нанюхалася чи напилася.

Лікар з’явився хвилин за двадцять. Не лікар — ціла бригада швидкої на чолі з молодим громилом із важезними кулаками, в якому упізнати лікаря можна було хіба що за зеленкуватим халатом і напруженим, рішучим поглядом. Лікар перекинувся з Іриною кількома словами, причому вона відповідала швидко й тямуще, не цідила холодно слова, як завжди, і нахилився над ліжком Людмили. Та подалася йому назустріч і сказала:

— У неї змійка!

Лікар озирнувся через плече. Подружжя Дерихвіст і Ростислав одностайно обернули лиця до мене. Я сторопіло втягнула голову в плечі, а тоді, ставши так, щоб Людмилі мене не було видно, показала лікареві браслет. Але він очікував розлогого пояснення. Довелось у двох словах окреслити йому наслідки вчорашнього зібрання. Господи, натерпітися стільки сорому за один день! За що мені ця кара небесна?

Усі троє — Ілля з Іриною та Ростислав — кинули на браслет швидкий погляд і опустили очі.

Дивна річ: здається, всі вони, мої випадкові знайомі, щось знають про цю срібну прикрасу. Людмила ледь не накинулася на мене разом із навіженими братчиками. Ростислав підкинув ідею про uroboros, який може асоціюватися з дияволом. Ірина зиркає на змійку невдоволено. Либонь, і Ілля, якби його запитати, повідав би мені кілька цікавих речей про браслет — сам-бо не раз і не два заводив мову про таємні братства… Тепер ще треба десь здибатися з Пилипом Прокоповичем — і глянути на його реакцію…

Молодий лікар відвернувся до Людмили, поміряв їй тиск, буркнув щось специфічно лікарське, і бригада одразу заметушилася. Молоденька сестричка черкнула лезом по ампулі, набрала шприц, але не стала сама робити укол, а передала шприц Ірині.

Сьогодні я Ірину не впізнавала: завше така зарозуміла, відсторонена й байдужа, вона виконувала вказівки лікаря швидко, мовби вгадувала їх іще до того, як ті були висловлені. Всі дії її — чіткі та злагоджені. Промовляючи до Людмили турботливі якісь слова, що скидалися на заспокійливе вуркотіння, вона вивільнила одну руку хворої, затягнула ґумову трубку вище ліктя, протерла спиртом шкіру на згині й одним легким рухом ввела голку шприца у вену. Дюймовочка спостерігала за нею розгублено, мов дитина.

За кілька хвилин Людмилині рухи втратили метушливість, вона обм’якла. Повіки злипалися. Все ще хотіла говорити, але вже не мала снаги. Ще за п’ять хвилин вона заснула, а лікар, ковзнувши по мені недобрим поглядом, вийшов із Іриною в передпокій і там кілька хвилин шептався.

Коли за лікарем зачинилися двері, Людмила міцно спала, я тулилася до одвірку, понад усе прагнучи в цю мить щезнути з лиця землі, Ілля сидів у кріслі, вивчаючи стелю, а Ростислав бігав узад-уперед коло вікна.