Укус огняного змія - Тисовська Наталя. Страница 29

— Ти мені поясниш про змійку? — спитала я.

— Ну, в чотирнадцятому столітті таємне товариство каменярів було — «Братство змії» або ж «дракона». Ці люди визнавали Люцифера як єдиного бога. Давнє гебрейське слово «змія» — «нехеш» походить від кореня «NHSH» і означає «розшифровувати», «відкривати» — тобто просвітлювати, пізнавати, знати. Люцифер — просвітитель…

— І отже, — протягнула я, змучено заплющуючи очі, — навіжені сатаністи хотіли відібрати в мене свій символ — щоб не оскверняла…

— А може, прийняли тебе за посланця? — невдало пожартував Ростислав.

Я пирхнула.

— Невже Людмила вірить у таємні братства? У всесвітні змови? Збіговисько їхнє на серйозну організацію зовсім не тягнуло. Ну, чиста самодіяльність!..

— То як, мир? — затермосив мене Ростислав. Я кивнула.

Офіціант розчахнув двері, впустивши морозного повітря. Воно торкнулося щік, освіжило. Війнуло запахом глиці. Офіціант вкинув у вогонь ще кілька рубанців, пошургав коцюбою.

— А у твоєї Кароліни Сокальської були ще родичі, крім тебе?

Я знизала плечима. Ростислав замислено почухав ніс. Потім хопив коцюбу, ще раз перемішав вугілля, хоча вогонь іще палахкотів пристойно.

— Просто я подумав, — швидко заговорив він, — що якщо, скажімо, у Кароліни були ближчі родичі, ніж ти, які могли претендувати на її спадок… а квартира у Києві — хіба не ласий шматок?.. і от вони — гіпотетично — беруться залякувати тебе, а коли ти вже доведена до кондиції — тобі пропонується просто відмовитися від спадку… Хіба не варіант?

Мусила визнати, що варіант не тільки вірогідний, а й цілком життєвий. Та чомусь мені не вірилося, що родичі взялися б залякувати мене таким дивним способом — написами парою на дзеркалі і віршиками — замість того, щоб подзвонити кілька разів — або перестріти десь під хатою і сердечно поговорити в душевній компанії.

— Або це міг бути колишній Каролінин чоловік, — розвивав свою думку Ростислав.

— Ні, не міг, — заперечила я, — слідчий сказав, що Кароліна купила квартиру на Борщагівці вже після розлучення. За законом хіба колишній чоловік може на щось претендувати?

— Якби знаття! Якщо немає інших родичів…

— Але ж родичі якраз об’явилися… — тицьнула я себе в груди.

— От він тебе й залякує.

Офіціант заніс тацю з мандаринами. Фрукти, які в мене — і, гадаю, у багатьох представників радянського ще покоління — стійко асоціюються з Новим роком. Навіть не подумавши про ніж, я нігтями роздерла шкірку, обчистила мандарин. Дольку за долькою відправила в рот. Ростислав втупився поглядом у вогонь. Якщо викреслити колишнього чоловіка з переліку підозрюваних, але взяти за основу версію, що є родичі і що саме вони якось причетні до моїх поневірянь, тоді…

І тоді мені в голову стрельнула ще одна божевільна ідея.

Розділ п’ятнадцятий

ПОДОРОЖ

Добропорядні католики святкували Різдво. Добропорядні православні натхненно постували. Я ж у цей день сходила з потяга в Луцьку.

Мене зустріла справжня різдвяна заметіль. Поодинокі перехожі, які поспішали на роботу, горнулися в шарфи й хутряні коміри, молодь насувала каптури на самі очі, і тільки діти, яким ненависна була думка про дитячий садок у такий чудовий день, качались у снігу, а матері змушені були їх силою витягати з кучугур.

Лапатий сніг сідав на вії. Я кліпала очима, струшуючи сніжинки. Ясний зимовий ранок, усі страхи лишилися позаду, а попереду на мене чекає таємниця.

На двірці я розпитала, де знайти міськдовідку, і виявилося, що далеко ходити не треба. На прохання пані у віконечку я заповнила бланк, заплатила гроші і пішла годинку погуляти, доки на мій запит прийде відповідь. У невеличкій кав’ярні, де в цю ранню пору нікого не було, замовила собі яєшню по-болгарському — з помідорами і цибулею — та склянку чаю. В сумці мала бутерброд, та його лишила на непередбачений випадок. Гаряча яєшня ще підняла мій настрій, і я була певна, що сьогодні, якщо й не розкрию таємницю срібного браслета, то принаймні наближусь до розгадки упритул.

Квиток мала на вечір, тож гаяти час не було сенсу. За п’ять хвилин до призначеної години я вже стояла біля віконечка міськдовідки.

Дівчина впізнала мене й подала бланк.

Кароліна Семенівна Сокальська, тисяча дев’ятсот сімдесят сьомого року народження, проживала в Луцьку на вулиці Сосновій, поки не вибула звідти одинадцять років тому — певно, на навчання. Зараз там мешкає Іван Микитович Сокальський. Хто такий? Не брат, не батько… Дядько? Племінник? За годину я все знатиму.

Автобус довіз мене до потрібного будинку десь на задвірках.

Низька одноповерхова хата, проте широка, по три вікна з кожної стіни. Варцаби пофарбовані у темно-червоний колір, певно, не раз і не два, бо патьоки від численного малювання нашарувались, і щілина між стулками вікна пливла звивисто, мов струмок. Подвійні двері, також пофарбовані у темно-червону барву, перехнябилися від старості, але під порогом сніг охайно відгорнутий, а під низеньким ослінчиком стоїть миска з м’ясним харчем. Кіт треться поруч, але в хату його, вочевидь, не пускають.

Я натиснула ґудзик дзвоника, та сигналу не почула. Тоді постукала. Ніхто не виходив. Погрюкала відважніше.

Вдалині зачовгали кроки. Хтось підійшов до дверей із того боку і штовхнув стулку. Виявляється, вона була незамкненою. Кіт миттю шмигнув у щілину й розтанув у півтемряві хати.

— Доброго дня, — привіталася я.

На порозі стояв сивий дідуган. Беззубим ротом він щось прошамкав мені у відповідь. Я роздивлялася старого, намагаючись знайти спільні риси з парубком зі світлини в книжці «Спогади». Старечі зморшки зробили обличчя Івана Сокальського безбарвним і невпізнанним. Я приязно всміхнулася.

— Вибачте, — мовила, — я шукаю родичів Кароліни Семенівни Сокальської. Ви Іван Микитович?

— Га?

— Ви Іван Микитович? — підвищила я голос.

Дідуган кивнув і відступив від дверей, запрошуючи мене досередини. Я скинула каптур пухової куртки і на порозі спершу обтрусила сніг, тоді потупала черевиками, щоб не наносити бруду до вбогої хати.

Дід провів мене на кухню і всадовив за старий стіл із сірою пластиковою стільницею, що вся була у менших і більших подряпинах та порізах. Металічний кант довкруж стільниці видавав її радянське походження. Переді мною опинилося величезне горня гарячого чаю, і я обхопила його руками, зігріваючи долоні.

— Іване Микитовичу, ви, напевне, дядько Кароліни Сокальської?

Дідуган нічого не відповідав. Він безгучно шавкотів губами і не відводив погляду від мого браслета. Я відчула гарячий згусток у нутрі. Зовсім, зовсім близько я до розгадки, вже майже поруч!..

Із удаваним спокоєм зробила кілька ковтків із горнятка. Чай солодкий, як меляса. Мабуть, дід наколотив його собі, а потім гостинно віддав нежданій гості. Раз у раз я підносила горнятко до вуст, і срібний браслет брякав об його порцелянові вінця.

— Іване Микитовичу, скажіть, ви пам’ятаєте Кароліну Сокальську? Вона загинула кілька тижнів тому, і мені конче треба поговорити з кимсь із родичів… Розумієте, вона залишила мені спадок — квартиру в Києві, і це дивно, правда? Ми з нею ні разу не зустрічалися, і тільки з її духівниці я знаю, що вона — моя кузина. Іване Микитовичу, ви її дядько?

Дід, схоже, не дослухався до моїх слів. Ніби не розчувши, він тицьнув пальцем у мій браслет і мовив:

— Каролька… Небіжчиця Каролька…

Так, цікаво… Якщо я зробила правильний висновок, і Іван Микитович Сокальський — дядько Кароліни Семенівни, то Каролька — навряд чи сама Кароліна Семенівна, адже діда ніхто не повідомляв про її загибель. А Каролька — це та цьоця Каролька, яку згадувала моя тітка. Молодша дочка моєї прабабці Катерини Табачинської. Отже, Рузя, дочка Карольки, виїхала вчитися в Луцьк, припустімо, вийшла там заміж за Семена Сокальського, а Іван Микитович — брат Семена. Якби я знала по-батькові Семена Сокальського, могла б пересвідчитися, чи мої здогади вірні. А якщо вони вірні, то Іван Микитович, вочевидь, зустрічався хоча би раз із цьоцею Каролькою, а браслет, либонь, належав їй. Кароліна Сокальська могла отримати його у спадок… Тоді стає зрозумілим, чому у неї срібна змійка з’явилася так несподівано і чому вона нею так хизувалася.