Єрусалим на горах - Федорів Роман. Страница 87

— Шо ж тут ворожити, — я відповів. — Жорстокість породжує жорстокість. Ви ж бо знаєте, що в селі панує Ступа; ви ж бо знаєте, як поводять себе енкаведисти; вони начебто в краю окупованому. Мат, бійки, рабунок, ґвалтування, пиятика. А то й розстріл без суду. Адже Ступа застрелив самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина і Василя Дуная, запідозрівши, що вони мають зв'язок із сотнею „Залізняка“. В канцелярії так їх катували, що кров дзюркотіла… а Ступа ваш підставляв келих і силував арештованих пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночі усіх трьох постріляв, нібито за спробу втекти.

Я собі міркую… мені стає страшно… якщо Ступа з енкаведистами заходилися таким способом будувати майбутній рай, якщо рай повинен будуватися на кістках, то…

Секретар нічого не відповів. На Новому Світі далі тривала стрілянина. Чути було галайкання. На краю села, на „Городищі“, де на місці фільварку дідича Загурського влаштували колгоспний двір, курилася чорним димом пожежа.

Не була це лише одна чи перша бесіда з районними вождями, адже у повоєнні роки влада в наших краях панувала двояка: вдень на сільській канцелярії повіває червона фана, настає вечір — і вже маємо синьо-жовтий прапор; кожна влада з бідного селянина щось та вимагала: уповноважені з району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину — випроваджували в гори вивозити „норму“ лісу. Ше була добровільна „підписка“ на позику. Не забудь також дати молоко від корови, яйце від курки, годуй свиню на м'ясо, бо пролетаріат в городі потрібуе провіанту. Вдень село мусило нагодувати й напоїти ватаги облавників та уповноважених. То хіба не дивно, сусіде, що люди приходили до мене. щоб я ніс іхні скарги й біду до начальників у районі та в області. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато…

Повинен сказаги, що „тато“, тобто я, у взаємини повстанців із селянами не втручався: це все вирішувалося на місці по-доброму або по-грішному.

Ой, було й по-грішному…

Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь, я занудьгував за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в мені закаменіли і болять мене в грудях; після того, як ти поі'деш до Львова з моїм нортрегом, я знову лишуся самотнім із невимовленими словами, що далі будуть каменіти в мені… як то тяжко носити в собі каміння.

Поки я тут розбалакуюся, ти собі малюєш і малюєш… і я виджу на полотні чоловіка начебто знайомого, десь я такого бачив, і водночас — чужого. Чи я сам себе не впізнаю збоку, чи то ти так мене бачиш, як це прийнято говорити серед мистців. Я на полотні якийсь замислений, застібнутий на всі ґудзики, холодний і колючий… і ще, може, трохи гордий. Дивлюся кудись у просторінь, задер гостру бороду, щось там, далеко, бачу… тільки я один і бачу. Ні, ні, не перечу, око в тебе гостре. Я ось такий: вирядився у фуфайчину, кирзаки, відгородився від цілого села й живу пустельником. Так? Най люди знають, що я страдалець, так? Най кається один із другим, що тоді, коли мене забирали на Сибір, то ніякий дідько не замовив за мене слово, так? Все це у мене написане на чолі, так? І все це правда, сусіде мій молодий… кожна рисочка вірно підмічена. Але… але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмієш, що душа моя страждає і плаче… плаче тому, що лишився я на старість самотній, нікому не потрібний, зайвий. Ти ось малюєш мене гордовитим, таким, що начебто я відцурався від Горопах, а ти мене питав… а ти, чоловіче, знаєш, що село, а насамперед — молоді ґазди, дівчата, що десь у Бистричанах у магазинах торгують, студентство… вони теж мене не потребують, часом удають, що перший раз мене бачать і йдуть мимо не сказавши ні „славайсу“, ні „добридень“. Ше й відвертаються.

Оце мене, чоловіче, найдужче болить; значить, холєра ясна, я марно жив і не вельми мудро навчав їхніх батьків і дідів… не вельми мудро, якщо їхнім внукам не хочеться підняти перед старим учителем капелюха. Річ, зрозуміло, не в капелюсі, трагедія тут глибша. Я боюся, що старше покоління, яке я учив… я учив не тільки робити компости, а й засівав, гадаю, любов до свого рідного, до землі, пошанівок до старших, до звичаїв, потаємно, щоб не мати неприємностей із владою, щоб дітям не псувати кар'єри, бо ж усі пнуться якщо не в торгівлю, то в медицину, або на бази, або в комірники, або ще кудись на легкий і білий хліб…так, потаємно, зговорившись із власною совістю, зрадили власну пам'ять: дідько з ним, із тим Гайдашем, із його наукою, вже Україну бандерівці будували, маємо усього досить. Живий живе гадає.

Я, очевидно, у твоїх очах, сусідо, немовби з неба впав, що, ні? Великий гріх — зрадити пам'яті, відцуратися від неї. Ось ми Бога відцуралися. Ось церкви палять. Ось ночами комсомольці хрести при дорогах, фігури, каплички викорчовують, а могили зрівнюють із землею. Руїна страшна. Содом і Гоморра. А якийсь старий директор школи Гайдаш щось там торочить про пам'ять.

Пустеля звиродніла щонедень шириться в нашому краю… пісок забуття возять вагонами і сіють, і сіють; пам'ять десь під грудочкою, під каменем — житнє зеренце.

Ти малюєш мене неприступним колючим їжаком…

Якось цей рудуватий і колючий їжак, якщо так хочеш, блукав на Зелені Свята на сільському цвинтарі, зарослому крушиною і молодим ясінням; на численних могилках в чагарнику дотлівали незамаєні дерев'яні хрести… і даремно я пальцями вимацував карбовані долотом написи: імена поросли мохом і потрухлявіли… імена дідів та прадідів. Могилок моїх дітей на цвинтарі теж вистачає, не водилися в мене діти, малими вмирали, один Роман виріс… а ще більше могилок на цвинтарі моїх учнів; я молився за всіх них і за тих, що лежать у чужій землі; я не помічав, робив це, очевидно, машинально, що збираю на цвинтарі квіти: там зірву білоцвіт, тут — горсточку синьо-жовтих братків, набрався чималий букет… я думаю, що у квітах цвинтарних живуть душі померлих. І на тобі… майже підсвідоме або й з учительської солідарності я поклав букет під залізний окремий хрест, на табличці якого було написано: „Тут спочиває невідома вчителька, яка загинула за Україну“. Повинен тобі сказати, сусіде, що хтось укопав той хрест глибоко і зацементував добряче…хтось добрий і сміливий сповнив цей чин ще в сорок сьомому році. Ступа винюхував, чия це робота, але нічого не дізнався, хрест, щоправда, динамітом не зірвали, зате попороли штиками табличку, то вже потім напис поновили.

Я особисто не знаю, що то була за вчителька, ніколи її не бачив, небіжка моя Ірина розповідала, дізнавшись від сусідів, що дівчина була мальованої краси… зв'язкова якась.

Так ось, я поклав на її могилку букет квітів. Інші могили були підправлені дерном, обсаджені квітами, хрести замаєні липовим пагіллям або ж висіли на них міської роботи вінки з синього та зеленого хімічного канцуря. І не встиг я, чуєш, перехреститися, щоб виговорити за душу загиблої „Отче наш“, не встиг я ще коліньми відчути теплу землю, як хтось обома руками вхопив мене ззаду за плечі й повалив… і, лежачи горілиць, я побачив над собою двох молодиків із комсомольськими значками на лацканах. Я був для них доступним, бо лежав горілиць, а вони й не пробували мене, старого, підняти. Врешті я сам якось піднявся, думаючи, що молодики, холєра ясна, зайве випили.

Вони були тверезі.

— То ви собі такі геци з старою людиною витворяєте? — спробував. я було їх поганьбити, бо не відразу вловив „політичне підґрунтя“ в моєму пошануванні осиротілої могилки. — То ви чиї такі мудрі будете?

— Не має значення, — закопилив губу русявий молодик. — Ми тутешні, від тата з мамою чулисьмо, що ви в школі виховували бандерівців. Більшість ваших учнів пішло в банди. Кров, пролита бандерівцями, отже й на ваших руках.

Ударив мене молодик словом навідмаш. Хотів би я упізнати, чий він син чи онук, якщо назвався „тутешнім“, але це значення не мало, мало значення те, що „так“ їм сказали тато з мамою або у теперішній школі „так“ навчили.

Я не збирався виправдовуватися; я міг би назвати молодикам тих моїх учнів, які стали офіцерами, вчителями, інженерами, і тих, які свого часу записалися в стрибки й нещадно, гірше від енкаведистів, винищували бандерівців. Але правда й те, що великий гурт хлопців подався до лісу… це були кращі мої учні.