Єрусалим на горах - Федорів Роман. Страница 88

— Ні, діти, — тільки відповів я молодикам, — в школі я не вчив ні на бандерівців, ні на комуністів, я усіх учив на людей, якщо так можна сказати.

— Можна подумати, що бандерівка без імені й прізвища, що лежить під хрестом, теж була „людиною“, якщо ти персонально приніс їй квіти. Болить тебе за ними серце? — плюнув мені в душу другий юнак, низенький такий, плюгавий.

— О, що болить, то болить, хлопці, — признався я. — Скільки то мудрих людей лягло та лягло. — Мене вже розбирала злість. Я оглянувся навколо… і навколо на могилках були селяни: хто молився, схилившись удвоє, хто поправляв вінки, хто засвічував свічки, а хто й удавав, що він чимось зайнятий, а може, й усі навколо нічого не робили, а лише краєм ока спостерігали за мною і молодиками. І ніхто не зважився підійти; і ніхто не взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись… як колись, коли нас із Іринкою вивозили. Потім спам'ятався: ніхто не зважився обороняти старого дивака, який приніс бандерівці квіти. Не дуже це безпечно. Навіщо комусь зайвий клопіт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж родина, робота, якісь плани на завтра… а завтра молодики донесуть, куди треба.

О, сусіде мій молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря доступний, відкритий для усіх; я стояв потовчений і розгублений. Мені хотілося крикнути: „Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусіться од страху!“ Та кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках; село вдавало начеб мене й не помічає. Отже село від мене відцуралося, а не я від нього. Чи, може, це було взаємне відчуження.

Очевидно, я цього заслужив… очевидно, все, що мною пережито — це покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман іще за старої Польщі сидів у криміналі за політику, за те, що зв'язався з комуністами й що з усіх сил прагнув, щоб той „щасливий і справедливий лад“, котрий панував за Збручем, укоренився також у нас. І в тому, що сьогодні Горопахи заструпіли в страху, за те, що вони безпам'ятні, є і моя вина, бо життя і смерть мого сина — це цеглина в будівлі радянської влади… є отже, і моя вина, що ідеальний суспільний лад, про який мріяв мій син і за який наївний хлопець віддав життя, ідеальним був тільки на папері, в теорії, а в житті… а в житті — арешти, розстріли, ненависть, підозри, потоптування моралі, глумления з усього святого. Я часто замислююся — тепер маю час на роздуми й ніхто мені в цьому не заважає — що позитивні свої риси людство виробляло протягом тисячоліть, сприяли цьому релігія, родові звичаї, державні ідеології, культура. Ніхто ж, скажімо, не заохочував злодійство або ж доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед війною, якщо, не дайбіг, сусід перекине на своє поле чужий сніп жита, або ж вночі вкраде остривку сіна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то убогий той злодій був зганьблений до гробової дошки: про його злодійство говорив у церкві з казальниці священик, під церквою в неділю війт прилюдно виставляв його ім'я на поганьблення, в читальні „Просвіти“ ґазди не подавали йому руки. Оце, я тобі скажу, був громадський вплив і суд. Нині ж, холєра ясна, навпаки — з того, що в колгоспі не вкраде, посмішковуються, як із останнього дурня. Чесність нині не в моді. Боюся подумати, але чи не здається тобі, що річ не в тому, мовляв, крадемо колгоспне, не наше, державне… річ у душевній потребі вкрасти: виплодився інстинкт злодійства. Тисячоліттями людство воювало з крадіями, і заповідь Божу записало „Не вкради“, у деяких країнах злодюгам обтинали руки на пострах іншим, а тут за шістдесят років перекреслено набуток тисячоліть. Жах, скажу я тобі.

Звичайно, ніхто навмисне не вчить: вкради. Міліція навіть пробує боротися з поголовним злом. Учить красти саме життя. Людина, в даному випадку колгоспник, була заплішена в такі лещата, що не було виходу: хочеш вижити — вкради. А що, ні? На трудодень видавали грами. Городи обрізали попри самі причілки. Душили поборами. А тут родина, діти малі хліба просять. Ось і мусиш вкрасти. Вже потім, коли й хліб на столі зарум'янився, почали красти із звички. Рефлекс, холєра ясна, виробився. Певно, що така сама ситуація і в місті на різних фабриках і заводах, на складах, у склепах, де людям теж платять копійки… а якщо платять копійки на заводі, то, ясна річ, це вже інший бік медалі — така й „ударна“ робота: аби з ранку до вечора. Мене дивує: невже в Москві чи в Києві, у тій партії, що нібито стала державною церквою, нема розумних людей… невже, холєра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так постановили, щоб люди жебракували і ставали ницими духом? Невже вони вірять, що хтось направду сприймає їхні лозунги, що комунізм ось-ось прийде в Горопахи? Ая, тримай мішок ширше.

Якби мій Роман воскрес із попелу Майданека… якби мій син рушив нашою землею і на свої очі побачив усе те, що виробляють з людьми, із землею, з містами й селами його колеги по партії, то напевно згорів би наново на попіл або ж помандрував би на Соловки. І ще мені здається, що він вимурував би у власній душі не менш страшні Соловки… якби він почув, як гірко я плачу ночами над його долею.

Він заразився більшовизмом іще в гімназії; був там професором математики Пантелюк, колишній січовий стрілець, який взимі чотирнадцятого року потрапив у Карпатах до російського полону, десь там навіть запізнався з Леніним. Ну, а вже на початку двадцятого року повернувся додому стопроцентним більшовиком. Я знав його особисто. Це був високий підтягнутий мужчина, про таких кажуть — спортовець. Мав високе чоло, довге волосся. А головне, був направду порядною людиною, вірив у рівність і справедливість. Його арештували за „перших Совітів“ разом із багатьма… з десятками тисяч і розстріляли в Бистричанській тюрмі.

Коли, бувало, Роман, учень старших класів гімназії, приїжджав на вакації додому й до нього почали навідуватися всілякі там кур'єри, які приносили пачки комуністичних брошур та різного підпільного папір'я… коли одного разу на вільхах Петра Сови в Зарубі (ти повинен пам'ятати це місце над Унявою-річкою, бо ковбури там глибокі й зручні для купання, а вільховий гайок служив гейби сільським парком, де ми влаштовували фестини, було там витоптане місце для танців, а для музик хлопці витесали, щоб було де сісти, зручну колоду, я сам з Іриною не один літній вечір провів у Вільховому гаї… співали ми там, політикували, і гризли там нас запекло комарі), коли ж дізнався, що на Жовтневі свята на відзнаку роковин більшовицької революції в Росії мій син на двадцяти височенних вільхах вивісив червоні прапори — мала потім поліція немалу роботу — я запитував Романа, чи добру він стежку вибрав. Боже борони, я не ліз йому в душу не чорнив його комуністичні ідеали, він, прецінь, був дорослою людиною, я тільки просив його зважити, чи ідеали, які він обожнює, справді чесні й людяні? „Адже ти знаєш, сину, — казав я йому, — що дорога, яка вже пройдена більшовиками… та дорога, що на Великій Україні, всипана кістками і зрошена кров'ю. Обабіч дороги — тюрми, голод, розстріли. Люди в колгоспах — то почорнілі панщизняні кріпаки, а робітник на фабриці — раб“.

Мій Роман був лагідним, усміхненим хлопцем — вдався геть чисто в Ірину: білий лицем, світловолосий, очі — голубі, а характер — хоч до рани прикладай. Зате впертість перебрав від мене, бо небіжка Ірина була м'якою, ніколи мені не перечила.

Роман брав мене за обидві руки, потім обіймав за плечі й тулився по-дитячому до грудей. „Невже я схожий, тату, на божевільного, який, не знаючи броду, кидається стрімголов у річку… не знаючи, чи та ріка життєдайна, чи смертоносна? — запитував, дивлячись мені увічі. — Те, про що ти говориш… про арешти, розстріли, голод — перебільшене устократ нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селі, куркуль, як їх на Великій Україні називають. А щодо судів та розстрілів, то мусить робітничо-селянська держава оборонятися від ворога, який їй шкодить на кожному кроці. Я так міркую“.

Я запитував Романа, чому власне комуністична ідея припала йому до душі. Маємо в Галичині партії та організації, в тому числі й такі, які жорстоко переслідуються польською поліцією, скажімо, ОУН, організацію, яку не запідозриш в угодовстві з окупантом.