Тероріум - Кожелянко Василь. Страница 31

У народу від цих перспектив голова пішла обертом, народ занервувався, народови стало зле від демократичної ейфорії.

Тому цека, уже перейменоване на Держтимком і очищене від радикалів, прийняло рішення подбати про психічне здоров’я народу. З’явилася така думка, що народ до демократії ще не готовий, отож впроваджувати парламентаризм, ну там верховну раду, нардепів, спікерів, недоцільно, а ось президента якраз доцільно обрати повним складом Держтимкому.

Для цієї мети було призначено символічну дату - 29 лютого.

Держтимкомівські зібралися у резиденції ненависного узурпатора, підлого тирана, демагога, маніяка і злочинця заслужено вбитого колишнього президента України А. Д. Кромєшного. Всього членів Держтимкому за протоколом було сорок дев’ять, активно працювали не більше двадцяти, тож так вийшло, що всі держтимкомівські навіть не були між собою знайомі.

Головували по черзі, і тепер, на цьому надзвичайно важливому засіданні, на якому мали обирати президента України, головувати випало тихому непримітному професору атомної біології Петренкови, який потрапив у Держтимком через звичне під час революційних катаклізмів непорозуміння.

- Шановні панове, товариші, друзі, - тремтячим голосом почав професор, - дозвольте засідання Державного тимчасового комітету управління з питання виборів президента України вважати відкритим…

Його обірвали короткі потужні оплески із задніх рядів.

- Слово має… - продовжував професор Петренко.

- Дозвольте мені! - із заднього ряду підвівся немолодий червонощокий дядько і енергійно попрямував до трибуни.

«Хто? Хто це? Хто такий?» - покотилося поміж держтимкомівськими. «Та це Петро Степанович», - відповідали деякі. «Активний учасник ще першої революції». «А член?» «Та, мабуть, член, якщо…» «Член, член!» - заспокоювали знаючі…

- Товариші! Панове! Друзі! - Дядько виступав без папірчика і це багатьом не сподобалось. - Як ветеран національно-визвольних змагань за демократію, прогрес і процвітання, відповідно, проти тиранії, занепаду і злиднів я хочу запропонувати вашій шановній увазі кандидатуру на посаду президента України.

Всі затихли.

- Це справжній син українського народу, - натхненно проповідував Петро Степанович, - патріот, демократ, національно свідома людина і світла особистість. Це - досвідчений фахівець, що має досвід державного управління, це - ерудит, інтелектуал, енциклопедист, знає мови, в тому числі китайську, це - високоморальна людина, зразковий сім’янин, скромний у побуті, не п’є! Нелегка доля випала цьому мужньому чоловікови, виконуючи таємне спецзавдання свого народу, він тривалий час змушений був носити машкару поплічника тирана Кромєшного. Він був наближений до епіцентру поваленого злочинного режиму і як міг розхитував його зсередини. Але полишмо історикам майбутнього описати полум’яний подвиг цієї людини і оцінити його величезний вклад у перемогу Великої листопадової націонал-демократичної революції, наразі я хочу представити вам достойного кандидата на найвищу посаду нашої оновленої держави. Це - високошанований пан Кирило Кириленко-Тур. Прошу!

В задньому ряду підвівся Кіріл Кірілич.

- Прошу, прошу, пане Кириле, - заохочував Кіріл Кірілича Петро Степанович, - до трибуни.

Кіріл Кірілич у новому двобортному костюмі, у вишиванці, з молодими двотижневими ріденькими вусами підківкою, переборюючи заціпеніння, вийшов посеред зали, і стояв, не знаючи, що робити, аж поки Петро Степанович не взяв його під лікоть і не завів за трибуну.

Мовляв, прошу до слова.

- Ну, що ж, дякую вас, товариші, і тебе, наріде український, теж дякую. За довіріє! Постараюсь оправдати… одне слово… все, шо в моїх сілах… душу тіло я положу… Спасібо, корочє…

Головуючий професор Петренко зніяковів, а Петро Степанович побагровів:

- Проголосувати ще мають, Кіріл, ти шо, не врубився, - зашепотів Петро Степанович на вухо кандидатови. - Сідай пока, ось тут у перший ряд.

Кіріл Кірілич сів, а Петро Степанович, роздратовано жестикулюючи, щось зашепотів головуючому.

- Товариші, - промовив геть дезорієнтований професор, - хто за кандидатуру на посаду президента України, запропоновану шановним паном е-е-е…

- Ученієм, - кинув Петро Степанович.

- Ученієм, - продублював професор, - прошу голо…

- А інші кандидатури?! - схопився з місця один держтимкомівський з числа недобитих радикалів.

- Давайте не будемо виходити за рамки норм демократії, - втрутився пан Ученій, - адже вони що передбачають? Спочатку пробалотовуємо одну кандидатуру, а якщо вона не проходить, аж тоді й висувається наступна.

Так те ж на Заході, де панує зріла демократія, я був у Европі, знаю.

Радикал засоромлено замовчав.

- Голосуймо! - скомандував П. С. Ученій.

- Хто за… - забубонів професор Петренко.

Держтимкомівські не були «за». Розлючений Петро Степанович ще раз виліз на трибуну, він ще раз розповів присутнім про надзвичайні чесноти кандидата Кирила Кириленка-Тура, про його патріотизм, про те, що він не п’є, про те, як вивчив за тиждень українську мову, про героїчні його подвиги у надрах злочинної влади у небезпечній близькості до цього божевільного узурпатора Кромєшного, а на завершення сказав:

- Крім того, шановні товариші, цю кандидатуру підтримують наші друзі, що мають стосунок до хліба, м’яса, молока! З цими словами П. С. Ученій двома пальцями обох рук розтягнув собі на скронях біля очей і став схожим на пришелепкуватого немолодого корейця.

Цього разу всі проголосували «за»! Таким чином, переобтяжений чеснотами, подвигами і досвідом патріот Кирило Кириленко-Тур став президентом України. Три дні він обживався на посаді, а опісля почав правити.

Першим декретом він розігнав Держтимком (заважали йому освоювати президентську резиденцію на Банковій), а другим призначив ключових міністрів. Тут було з чого дивуватися. Міністром фінансів став найкращий бухгалтер України добродій Ніщих (ну, ніхто більше в державі не міг керувати такими великими грішми), міністром оборони залишився товариш Козлов (не повів же він тоді у листопаді армію проти повсталого народу, а міг, міг…), міністром «по хворих і ліках», тобто - охорони здоров’я було призначено нову людину - колишнього особистого лікаря цього деспота Кромєшного доктора Гіпсиха (він теж розхитував цей тоталітарний режим зсередини, тобто «зсередини» у прямому сенсі слова, бо давав тиранови Кромєшному такі пігулки, що той не міг на повну силу гнобити, визискувати і експлуатувати нарід український), головою основної спецслужби, яка тепер, замість креольського «каґебе», шляхетно називалася «кадебе» було призначено ґенерала Пньова (а що ви хочете, спецслужба - це така тонка матерія, поки нова людина ввійде в курс справ, а ворог же не дрімає!)… У подібний спосіб було здійснено й інші урядові призначення. Були, звичайно, і незадоволені, і першим серед таких виявився пан Ученій П. С., колишній полковник КҐБ (вкорінився для виконання таємного завдання народу України), колишній резидент зовнішньої розвідки (виконував спецмісію у Европі), колишній підпільник (контактував з героями-ювелірами, яких через зраду жорстоко знищили «пси режиму») і нарешті - полум’яний революціонер, один з організаторів повстання, член центрального комітету «Народний гнів»!

Цей такий заслужений чоловік залишився без посади. Він, як довірена особа самого пана Ко Ше Ліна і зв’язковий між ним і новою українською владою, сподівався як мінімум на місце «сірого кардинала», тобто керівника адміністрації Кіріла, себто президента України Кирила пана Кириленка-Тура, ну, в крайньому разі на звання ґенерал- лейтенанта і посаду заступника голови КДБ з особливих питань (нічого такого не робити, ні за що не відповідати, а лише рєшать вопроси і впливати, впливати, впливати!)… Кіріл, скотина, не дав йому, П. С. Ученію, жодної посади. Ну, я йому…

Обманувши охорону, так, як він це вміє, П. С. Ученій пробрався до кабінету президента України і люто відчинив двері. Ногою!

- Кіріл! Шо таке? Скільки я можу чекати?