Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 10

Попереду день, ще один день у підвалі. Юльхен стає на кілька цеглин, звідти можна дотягнутися до отвору надвір, до вузької, як її долоня, щілини між дошками. Звідти можна побачити вулицю. Знадвору її і так не видно. В підвалі темно для того, чиї очі звикли до сонячного світла. Треба було вкрасти гвинтівку чи автомат, зняти з когось убитих. Одного солдата було вбито просто біля їхнього парадного. Пан Фельде хотів відтягнути його подалі, щоб підозра не впала на когось з мешканців. Він примусив маму допомагати йому. Щоб вона взяла убитого за ноги, а він за плечі. Юлія дивилася на них.

— Негайно йди геть! — просичала до неї мати, але дівчинка дивилася мов заворожена на тіло, з якого ще текла кров.

— Вони вбивають десятеро за одного свого, — повторював з якоюсь похмурою зловтіхою пан Фельде. — Десятеро німців за одну російську свиню!

Юльхен пробувала полічити, скільки їх залишилось у будинку. Шестеро. Де вони знайдуть ще чотирьох? Гвинтівка залишилась лежати внизу сходів. Пан Фельде відкинув її якнайдалі.

— У нього німецькі чоботи. Він зняв їх з когось із наших. Добрі офіцерські чоботи.

Юльхен перевела погляд на ноги Фельде в дірявих черевиках й калошах. На обличчі того з’явилась гримаса відрази. Він наче хотів сказати: «Я не хочу мати нічого спільного з цією триклятою війною».

Його сина вбило під Сталінградом.

«Бідний він, — зітхає мати, тулячи до себе напружену й штивну доньку. — Йому немає для кого жити, розумієш?»

Юлії теж немає тепер для кого жити. Тобто вона живе для дідуся, який завтра або сьогодні помре. Вона підігріє рештки вчорашнього відвару з липи й ромашки, а потім зварить суп з решток ячмінної крупи, густий наче каша. А поміж сніданком та обідом розбере рештки стіни. В отворі видно тільки туман, чути, як десь крапає вода з тисяч продірявлених труб водогону. Вона пробиває собі дорогу крізь останки будинків, затікає в підвали. У цій воді весь бруд війни: попіл, пилюка, кров, сеча… У мертвій тиші й нерухомості підвалу брудна вода відстоюється і перетворюється на щось потрібне. Ніздрі дівчинки тремтять, вбираючи в себе, окрім свіжості ранку, далекі, майже невловні запахи з інших країв, що линуть від морської затоки: кави, накрохмалених простирадл, теплого хліба… Усе це їй доведеться здобувати самій. А поки вона стане дорослою, у неї є тітка Агнеса. Вона піде спершу до неї. Тітка казала, що нізащо не покине свого дому, за жодних обставин. І нічого з нею не трапиться. Бо її охороняють аж два ангели. Так їй сказала ворожка на ярмарку: «У кожного є ангел-охоронець, а у тебе аж два. Щаслива ти, дівчино. Один ангел попереду, а другий позаду». Чудасія!

Отже, з тіткою має бути все гаразд. У її будиночок не вцілить бомба, та й у лісі завжди можна сховатись. А де твій ангел, Юльхен? Чи попереду тебе чи позаду? За плечима — значить, в підвалі, з неглибокими нішами, захаращеними дитячими санчатами, поржавілими поламаними велосипедами, порожніми пляшками та барильцями, старими меблями. Ні, меблі вже всі порубали на дрова, але Юлія ще знаходить тріски й шматки фанери. Двадцять трісок завтовшки з палець замінюють одну книгу з дідової бібліотеки. Вогонь можна розвести й з одежі, але дим від ганчір’я дуже тхне. У неї й так очі червоні й печуть, а ніс закладений. Тому запахи вона радше уявляє, а не відчуває. Приємні запахи. Наприклад, фіалок, які вони збирали під огорожею старого цвинтаря. Оглушливий запах бузку. Юлія завмирає. Що їй снилось сьогодні? Запах бузку і щось ще таке гарне…

Ще одне закладене віконце, звідки вона вийняла одну цеглину, виходить на вузький провулок, де не проїде ні танк, ні вантажівка. Утім, з кожним днем стає все тихіше, але вона нізащо не вийде в місто. І тут не залишиться. Її схудле дрібне тіло свербить від бруду, волосся важко розчесати, так болить шкіра на голові, очі запали. Одежа, яку вона знаходить тут, щоб поміняти, тхне цвіллю, і в ній Юлія схожа на опудало. Лице вкрилося кіптявою, бо вона надто близько присувається до грубки.

Але їй байдуже. Вона страждає від болів у шлунку, куди потрапляє лише напівсохла картопля, дрібка круп, й ні краплі жиру. Шкіра на обличчі й руках висохла й потріскалась без жиру.

Хитаючись від надмірного споживання свіжого повітря, Юлія злізає з цеглин й береться за свою щоденну роботу. Розігріває чай. Рве сторінки книги, щоб зварити суп, бо до вечора вона не витримає без їжі. Їй потрібно мати силу. Вона не чекає, поки суп охолоне, і з’їдає рівно половину казанка. Шлунок розтягується і так болить, що вона змушена прилягти на купу ганчір’я.

— Діду, — тихо схлипує Юлія, — краще тобі вмерти завтра.

Дід лежить тихо, ніби її слухає. Поховані живцем у темному склепі, з тих, що під підлогою в церкві, і куди заходять лише, щоб покласти нового небіжчика. Там вхід є одночасно виходом. Закладеним цеглою. Ні, вже не закладеним. Юлія забирає решту цеглин, не думаючи, чи це порядно стосовно діда. Вона хотіла забрати останніх шість цеглин, коли дід помре. Але тоді їй потрібна буде сила на інше.

Дівчинка знімає з шиї ключ і вставляє в отвір замка. Так, ключ підходить. Це саме той ключ. Вона ніколи не питала, чому дідусь віддав цей ключ їй, а не мамі.

Коли їй сповнилось чотирнадцять років, дідусь сидів на лавці під липою у дворі. Він уже був хворий, але ще міг ходити. Дідусь сказав:

— Моїй принцесі потрібно мати власне королівство. Ходімо, я щось тобі покажу.

Мама поралась на кухні й не бачила, як вони спустились до підвалу. Двері туди ніколи не замикались. Дідусь запалив ліхтар і показав їй куток, закладений цеглою.

— За цією фальшивою стіною є вхід до старого підземелля, ним можна вийти за місто. Про нього ніхто не знає. Можливо, там є скарби, можливо, щось інше. Коли стане небезпечно, ти вийдеш через ці двері.

— А там не може бути чарівної країни? — вихопилось у Юлії.

— Там може бути все. Вийми одну цеглину, вони легко виймаються.

Юльхен вийняла і побачила заіржавлену металеву поверхню.

— Ці двері старіші, ніж сам будинок. Його збудували на старому фундаменті. Ключ був схований під порогом, а тоді я знову заклав отвір, щоб не було спокуси увійти.

— Чому?

— Це двері для тих, кому більше немає куди йти…

Дідусь урвав мову, і в очах його зблиснули сльози.

Юлія відступила крок убік, вдаючи, що почула щось цілком прийнятне для себе. Не таке страшне. Утім, ніхто тоді не знав, що невдовзі Кенігсберг перетвориться на вогненне пекло. Вона сховала ключ до шухляди свого письмового столу, куди мати не сміла заглядати.

І ось тепер, витерши руки від пилу, Юлія підходить до діда, схиляється над ним і показує ключ:

— Я не загубила його, дідусю. Я вийду через ці двері.

БО МЕНІ НЕМА БІЛЬШЕ КУДИ ЙТИ.

Тільки до свого Королівства.

Серце діда б’ється, і то єдиний звук, який він чує. Більше уявляє, ніж чує. Серце б’ється на цілий світ. Воно зараз помпа, що качає кров, не приносячи жодної користі в’янучим умираючим клітинам. Серцю байдуже до бажань того, в чию плоть воно вросло. Гріх працювати, коли вся робота вже скінчилась. Крізь висхлу шкіру проступають обриси механізмів, і від того Юльхен стає ще більше шкода дідуся, так, як ляльки, котру змушують робити різні трюки. Але навіть тепер дівчинка продовжує відчувати присутність дідової душі, і уривчастий подих ні про що їй не говорить. Тільки холод огортає їй плечі, й вона злякано озирається.

Нікого.

Вона починає готуватися, керуючись самим лише інстинктом. Шукає для себе чисту пристойну одежу, але залишилися тільки бабусині речі: довгі спідниці, широкі блузи з призбираними рукавами, корсети, сукні з мереживом. А що коли вдягнути це? Ні, треба спершу привести себе до ладу. Юлія розпалює вогонь, можливо, це останній раз, гріє воду, миє волосся й шию, потім, по частинах відкриваючи тіло, все решту. Вона тремтить від холоду й хвилювання. Дух одержимості вселяється в це змарніле тіло, яке так мало отримувало поживи й по суті росло з нічого, як квітка на камені.

Темно-синя, майже чорна вовняна сукня з атласною облямівкою, під нею батистова сорочка. Юльхен пере в брудній воді панталони й заштопані панчохи, вішає їх сушити біля грубки. Шкода, що нема черевиків. Тут були колись черевички з високою шнурівкою, але мама взяла їх собі. Шаль уся в дірах, але іншої нема. Усі шалі вони продали ще торік. Тепер — капелюшок. З квіткою чи блакитною стрічкою з маленькими крисами. Тут немає дзеркала, вона не певна, чи натягла котрийсь з них не задом наперед. Поламані, геть зім’яті капелюшки Юлія відкидає геть. Вона дістається самого споду скрині, наче сподівається, що там, загорнута в старі берлінські газети, лежить корона. Газетами краще розпалювати, ніж книжками. Серед мотлоху вона обирає чорний капелюх з вуаллю. Тут є й рукавички, тонкі як павутинка.