Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 8

Петер, що не надто часто виїжджав до міста, врешті заблукав. Сонце немилосердно нагрівало його голову під грубим фетровим капелюхом, а потилиця наливалася кров’ю. Врешті, вони заїхали у якийсь тупик, яким закінчувалася вулиця, завузька для просторої поміщицької брички, і надто заплутана для сільського кучера, який не тямив на логіці забудови міста, що старіло, перетворюючись на цвинтар будинків, споруджуваних задля прибутку, а не для комфорту. Кожен з тих будинків, до яких придивлявся Герман, намагаючись впізнати, де це вони заблукали, був моделлю суспільної ієрархії навиворіт. Найзручніші помешкання були внизу, а далі сходи вужчали, тоншали, і в мансардах мешкали найнужденніші, щоб легше було потрапити до неба. Герман бачив кілька будинків, геть схожих на той, де він прожив кілька перших років свого життя, наче за тридцять років той будинок розмножився. Хай йому біс!

І Герман поїхав обідати в трактир, куди навідувались сільські поміщики, офіцери, де було досить тихо й охайно, а в клітці стрибав шпак, щось бурмочучи про себе. Було досить темно, бо будинок навпроти кидав надто багато тіні, хоча зранку тут напевно зазирало сонце, звеселяючи пташину в клітці. Герман замовив собі печених ковбасок, картопляний салат і пиво. Відвідувачів майже не було, але вже наближалася обідня пора. Напівтемрява, ситна їжа викликали в Германа якесь дивне заціпеніння. Шпак уже не стрибав й завмер на перекладині кострубатою грудкою, заснув чи, може, був хворий. Погляд Германа зупинився на протилежній стіні, де іржавою плямою виділялась гравюра, але що саме було на ній зображене, він не мав уявлення. Гравюра висіла якось недоладно, не на тому місці, де їй пасувало висіти. І він мляво подумав, що картина напевно прикриває облуплену штукатурку чи масну пляму. Коли хвиля обідаючих клерків, ремісників сягнула цієї тихої вулиці, Герман розплатився і вийшов.

Він згадав свій сон і подумав, що в разі пожежі люди змушені стрибати з вікон та дахів просто у воду ріки. Пожежі чомусь завжди починаються вночі і це дає менше шансів для порятунку.

Герман плив у бричці серед інших екіпажів, що квапились покинути це місто, довідавшись про майбутню небезпеку, і ця моторошна фантазія відвернула його від похмурих думок. А коли бричка викотилась на міст, з його висоти він побачив шпилі, позолочені сонцем, зелені сади, недобудовані вілли нового Кенігсберга й зрозумів, що це місто не може бути цілісним, а ділиться щонайменше на три частини і має не одну душу, і якщо комусь не надто добре ведеться в одній частині, він може пошукати щастя в іншій, і навіть сховатись при потребі за мурами, що здатні протистояти будь-якій артилерії.

Потік виніс його за межі міста, й він не міг йому опиратись. Образа й сором поступово перейшли в нестерпне бажання подивитись в очі економці та управителю. Він міг би залишитись в місті принаймні до вечора, знайти собі жінку, щоб зняти напруження, але тепер Герман став трохи інший. Тепер то було місто його дитинства, яке спокусило його батьків, відібрало в них долю, а його самого не впізнало: того маленького хлопчика, що сидів зимової ночі на сходах. Нічого дивного — що великому місту до дитини, що великому місту до маленької людини… Герман раптом пригадав картину, що висіла колись над його дитячим ліжечком: величезний ангел нависає над двома дітьми, хлопчиком та дівчинкою, які йдуть вузенькою кладкою через бурхливу ріку. Діти, вони такі сміливі, бо чують ангела у себе за плечима. А потім він залишає їх, ангел в хітоні, підперезаному мотузкою, й вони забувають про його існування. У його кімнаті, коли вони переїхали, не було картини з ангелом. Він не пригадує, щоб мати приїздила потім до міста. Напевно, приїздила, але тільки в супроводі тітки, яка вважала Кеніг місцем спокус і розпусти, що звабило її сестру. І зрештою мати сама в це повірила, і передала синові. Місто, яке змінює долю, калічить душу, позбавляє гідності. Місто, яке відбирає найдорожче. Вони, ці дві самотні жінки, дві вдови, хотіли, щоб він в це повірив. І їм це майже вдалось. Герман навіть відчув спершу вдячність, коли отримав спадок. Дурень.

У їхньому лісі Герман наказав Петеру зупинитись й вийшов трохи розім’яти ноги. Було б непогано знайти десь галявину, постелити рядно, що пахне кінським потом, й полежати на сонці. Але не сьогодні. Зараз він не наважувався зійти з дороги, просто йшов за бричкою, скоса позираючи на безконечні ряди сірих стовбурів, порослі зеленим мохом, і міцний дух прілого листя йому тиснув на груди, викликаючи незрозумілий страх. Адже він заледве міг відрізнити сосну від дуба, і в лісі легко заблукав би. Задиханий Герман знову сів у бричку, хоча втомитися не було від чого.

Утім, Герман задихався від своїх наскоків на реальність, спроб увійти в неї, стати бодай де-небудь за свого. Він почувався так, наче бігав увесь день, і єдина здобич, що він вполював, були фунт кави і пляшка портвейну, щоб випити її з паном Богушем увечері, наче зі старим друзякою, за свою поразку і своє падіння.

І тільки потім згадав, що старий повіявся до своїх приятелів і не ночуватиме вдома. Коли Герман пішов спати, йому знову приснився вогонь.

Сон Германа

Здається, він оглух. Герман спершу так і подумав: заступило вуха від артилерійського грому, що вказувало на війну. Тільки то була не його війна. Він ніколи не воював з Кенігсбергом, ніколи не доводилось і обороняти його, а отже, все відбувалося без нього. Де ж він був? Де ж ти був, Германе, офіцере Його величності, коли руйнували твоє (таки твоє) місто, точніше, острів Кнайпхоф, бо ні Альтштадт, ні Лебеніхт майже не зачепило? У небі щось гуло й спалахувало, наче гармати повитягували на вежі й обстрілювали місто… Яка нісенітниця! І що то за блукаючі вогні в небі?

Можливо, це кінець світу, подумав Герман. Але ж про це нічого не писали в газетах. Про такі події завжди попереджають, хоча вони здебільшого відбуваються зненацька. Завжди невчасно для того, хто не встиг підготуватися. Зрештою, якщо і встиг, то що з того: кінець світу робить усі справи непотрібними, звільняє від обов’язку.

Герман стояв на мосту в довгому, дещо тісному пальті, не в шинелі, хоча як прусський офіцер… Тобі ж сказали, йолопе, що кінець світу скасовує усі обов’язки, усі до одного. Заспокойся. Ти не воюватимеш з кінцем світу, тобто з Господом, який почав чомусь із Кнайпхофа. Он і собор палає, як і замок. Господь знає ліпше, з чого йому починати.

У воді відбиваються пожежі й можна спостерігати за ними із Зеленого мосту, нахилившись з перил. Дивно, але Герман не відчував страху, наче був безплотним духом. Він не пам’ятав, як прийшов сюди. Якась невідома сила поставила його на мосту, аби він дивився на все це. Герман доторкнувся сам до себе, провівши долонею по підборідді, вкритому щетиною, і тут зауважив, що під пальтом у нього халат, сорочка для спання, а ноги взуті в пантофлі. І він стоїть взимку на мосту — посеред Кенігсберга, глухий як пень, і з неба падають зорі, бо небо дало тріщини і ось-ось завалиться.

Германе, що ти собі думаєш, чоловіче? Ти ж не сновида, дитиною був сновидою, се правда, але те давно скінчилося. Він стягнув з голови ковпак, і то не був його ковпак, і халат не його, бо він не носить халатів з оксамиту, як оті штатські жевжики-гульвіси.

Герман хотів кинути ковпак долі чи у воду, але тут йому спало на думку, що на ньому й так мало одежі, тож ковпак ще може на щось згодитись. Він запхав його собі за пазуху, а потім занурив руку в кишеню пальта й намацав там годинник, срібний годинник батька. Це його неабияк втішило. Правда, в лівій кишені він не знайшов нічого — ні грошей, ні люльки. Утім, якщо це направду кінець світу, то усі ці речі йому не знадобляться. Як би там не було, але Герман вирішив зосередитися на цій ситуації й встановити, так би мовити, свої координати. Спершу треба вияснити, чи це кінець світу і скільки він триватиме. На годиннику було перша година ночі. 15 хвилин на другу, якщо точніше. Отже, він зможе встановити час настання кінця світу, тобто коли обвалиться небо і настане повний хаос, що означатиме і його, Германову, смерть. Він може загинути раніше, однак не пізніше.