Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина. Страница 13

— Я беру цей капелюшок, — мовить Августа якимось безживним голосом. — ЖАЛОБНИЙ. У мене помер батько.

— О, щиро співчуваю! — вигукує пані Штокман і тихо додає: Вам краще приміряти його.

Августа каже до Юлії:

— Зніми, дитино, капелюха. Він мені більше підходить.

Якусь хвилю вона тримає в руках чорного капелюха наче дохлу ворону.

Вона втратила свій єдиний захист, єдину опору, хай ілюзорну, але все ж обов’язок не так тиснув на її дівочі плечі.

— Виклич візника, — звертається Августа до хлопчика. — Мені ще сьогодні треба виїхати до маєтку.

— Та по вас, панунцю, прислали бричку з села, — повідомляє хлопець.

— Це добре, — велично киває Августа, для якої життя в Кенігсберзі скінчилося.

У сутінках Юлія стоїть біля вікна класної кімнати. Коли вулицею проїжджає офіцер на коні, вона кричить:

— У Августи помер батько! Вона поїхала до села!

— Що? де? яка Августа? — перепитує офіцер. І наче хтось ляснув його коня, вершник зривається з місця і мчить галопом. Більше його Юлія ніколи не побачить.

ГЕРМАН:

— Що б там не казали, — позіхаючи каже пан Богуш, — а близькість міста робить життя на селі більш витонченим та корисним для розуму й серця, дорога пані Фрідо.

— Позавчора вас привезли в стані, що його не назвеш корисним для розуму, а про серце нічого й казати. Самі знаєте, як вам було зле.

— Так, раз серце болить, значить, воно існує. Однак навіть ці прикрі наслідки мого, так би мовити, дружнього контакту з цим славним містом, не завадили мені виконувати свої обов’язки.

— Вас би тоді тут не тримали.

— І тоді б я помер, люба пані Фрідо.

— Авжеж, померли б від злиднів.

— Ніхто не знає, як приємніше помирати: у злиднях, чи в багатстві. Ну ж бо, старий пияку, до роботи. Треба найняти хоча б двох лісорубів, розчистити ліс коло болота. Це власне не мій клопіт.

— А чий же? Мій? Лісника до такого невеликого лісу ми не можемо собі дозволити. А там багато роботи?

— То вже вони самі скажуть, шановна пані. Піду до Германа, може, він вже встав…

Була ще тільки сьома година ранку, але в маєтку давно всі були на ногах. Корівниці до корів, конюхи до коней, орендарі до картоплі, кухарка до плити… Господар солодко спав. Відколи Герман повернувся з Кеніга, він став поводити себе ще більш химерно, і Фріда з управителем здогадувались чому. Але то не був вихід. Хтозна, чи він звикне, бо хіба щур може звикнути до пастки, а заєць до сильця? Через те Фріда й Богуш жили в напруженій атмосфері, чекаючи, що Герман сам зробить крок їм назустріч, хоча їм, як людям досвідченим і старшим, слід було зробити його першим. Адже де юре вони були в нього на службі. Та вони знали Германа віддавна і були переконані, що він нічого не мінятиме в маєтку: ні на краще, ні на гірше. І ще одне: ніхто не міг похитнути в них думки, що володіти — означає працювати. Бо той, хто не працює, а лиш володіє, неминуче втратить свій маєток. Добре було лише те, що Герман не витрачав грошей, окрім своєї офіцерської пенсії.

Утім, навіть проникливий пан Богуш спершу не здогадувався, що це бунт, мовчазна незгода зі станом речей. Герман зараз хотів лише повернути собі свого ординарця Ганса, аби мати свою людину в цьому воронячому гнізді. Гансові можна буде давати делікатні доручення, і він подбає про нього краще, ніж лакеї, вимуштрувані тітонькою. Звісно, Германа важко було назвати повноцінним бунтарем — він радше належав до того типу бунтарів-заручників, що не бажають працею примножувати статок своїх мучителів-тюремників. Він любив, щоб йому казали все відкрито, він потребував цього, а натомість мав підкреслену ввічливість економки та управителя, нещирість і зверхність челяді, яка вже знала про тітчині викрутаси з тестаментом. Було чому заздрити товаришам з полку, аякже! Вхопив зірку з неба. І порадити нічого не могли, бо не знали цивільного життя і не бували в подібних трафунках.

Однак Герман щодня до обіду йшов на прогулянку своїми володіннями, власне, до лісу, до якого вже потрохи почав звикати. У дитинстві то була непереборна спокуса — ліс. Але Герман, самотня дитина серед дорослих, ніколи не наважувався перетнути межу загадкової зеленої країни. Повідомлення про те, що треба найняти лісорубів прорідити й почистити хащу, здивувало його: невже він вартував того, щоб питати в нього порад? Але раптом він зреагував несподівано для себе:

— Добре, я поміркую над цим.

Управитель здивовано підняв брови, а тоді почав розповідати про справи в маєтку. Цифри бились об голову Германа, викликаючи в нього дедалі більшу паніку, бо він нічого не тямив не лише в цифрах, а й не знав більшості сільськогосподарських термінів. Нажаханий складністю провадження господарства, новоспечений дідич перед обідом подався до бібліотеки і, зачувши кроки Богуша, сховав книгу з агрономії до кишені, а натомість розгорнув першу-ліпшу.

— Можна поцікавитись, що пан читає? — спитав усміхаючись управитель.

Герман глянув на обкладинку: Сведенборг «Arcana Caelestia».

— Непоганий вибір. Одна з найвідоміших праць Сведенборга. А потім вам слід прочитати «Марення духовидця, пояснені маренням метафізика» Маленького Магістра, де він гарнесенько розколов цей шведський горішок. Зараз пошукаю…

Герман терпляче чекав. Огрядне тіло Богуша впевнено рухалось вздовж полиці.

— Знайшов. Зручніше було б покласти ці дві книги поруч, але я подумав, а раптом… — Богуш хіхікнув, — а раптом вони продовжать полеміку.

— І що з того? — витріщився на нього Герман, з одного боку розуміючи, що той жартує, а з іншого, що той жарт не пустий, а філософський.

— Мало що. Тоді життя зміниться.

— Від того, що дві книжки стоять поряд на полиці?!

Богуш здвигнув плечима й ледь почервонів:

— Містика! Ви забажали почитати Сведенборга, і тут же вам передали запрошення від баронеси фон Шварцбах, у якої дід по матері був шведом.

Оскільки на обличчі Германа не з’явилось нічого нового, управитель пояснив:

— Сведенборг, ви ж знаєте, був шведом. Невідомо правда, чи він цим пишався, відвідуючи небеса. Не думаю, що там надають якесь значення національності. Я прийшов, щоб віддати вам листа…

— Могли б і лакеєм передати, пощо було трудитись, — буркнув Герман.

— Та мені все одно треба переодягнутись до обіду.

— Дякую, — Герман поклав конверт у книжку.

Він уже збирався виходити, як раптом обернувся:

— А що треба цій баронесі від мене?

— Напевно, ваша свіжа кров. Вона по четвергах влаштовує спіритичні сеанси. А сьогодні якраз четвер. Так що книжка вам стане в пригоді.

Утім іронія, що прозвучала в словах управителя, не зачепила Генріха. Він мляво посміхнувся і сказав:

— Я й раніше читав Сведенборга. І навіть був якось на спіритичному сеансі. А що, я мушу конче їхати до баронеси?

— Не знаю, що вона вам написала, але якщо ви досі з нею не знайомі, то доведеться познайомитися. Мене вона не запросила, бо знає про мою неприязнь до окультизму.

— А ви, як я бачу, вхожий до світського товариства.

— Я ж не просто управитель, а й колишній викладач Альбертини. У цій славній країні, що стала для мене другою батьківщиною, до науки особливе ставлення.

Герман кивнув і вийшов, тримаючи книжку в руці наче дохлу мишу. В кабінеті він розрізав конверта. Лист був написаний французькою. От чорт! Не вертатися ж йому до Богуша, щоб той докладно переклав листа, бо Герман не все розумів у тих словесних викрутасах. Не розумів, наприклад, чи слід дати відповідь. Він швидко вийшов з кабінету. Десь на середині сходів його охопила паніка, зовсім не пов’язана зі світським етикетом. Той швед передбачив якось пожежу у Стокгольмі, хоча знаходився від міста на багато миль. Ні, це прочитане п’ять років тому, вплинуло на його сни. Пам’ять ще й не таке виробляє з чоловіком.

Посланець від баронеси виявився зовсім молодим хлопцем, із очима, в яких вираз двірської розбещеності миттю переходив до виразу дитячої наївності. Слуги в цьому домі, що перейшли в спадок від тітки, були поважного віку й похмурі. Цікаво, які слуги були б у такої безбарвної особи, як він? Нетямущі, неслухняні, хитрі. Певно, швидко навчилися б лукавити. Вдаючи заклопотаність, Герман спитався, чи пані баронеса конче хоче бачити його саме сьогодні увечері. Хлопець розгубився: