Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 28

Не розуміла жодного слова, окрім того, що їй підказував материнський інстинкт: дитину треба нагодувати.

Перебрала звиток до себе, бо розуміла, що от-от від безсилля жінка пустить його з рук, і мовчки, кивком голови наказала йти у хату.

Марина збагнула все й одразу… Так-так, саме таких вона бачила в телевізійних новинах, уродженців Іраку чи Афганістану, хто його зна, – збитих у купки, переляканих від спалаху софітів, бо ж кожен спалах асоціювався у їх свідомості з вибуховим… Дистрофічних дітей на покарлючених, атрофованих ніжках, для котрих слово «війна» асоціювалось з буденністю, а при слові «їжа» вони подивовано підводили очі, не здатні збагнути, про що мова. А збагнувши, ті очі наливалися захланністю загнаного у пастку звіреняти, що втрапивши у капкан, усвідомлює приреченість, але та приреченість варта ласого шматка, встромленого для заманухи у залізні зуби пастки – ще б пак, як вмирати, то бодай ситим. І вже й капкана їм не треба було, адже оті зальотні журналісти чи волонтери з корпусу миру – білозубі, ситі, масні, котрі везли їм гуманітарку і провізію, аби засвідчити всьому світові акт благодійності, клацаючи невпинно фотокамерами та перемовляючись між собою англійською – розкуто і навишкір, як вміють суто американці, добре знали, що везуть тим вовченятам вірну смерть. Що незабаром після проявів «чуйності» половина з вовченят надірве свої схожі на туго нап’яті голодом бальони-черевця, не звиклі до сприйняття і перетравлювання будь-якої їжі. Але темношкірі люди з приреченими масльоновими очима вдячно простягали благодійникам крючкоподібні безкровні руки, аби подякувати за те, що про них не забули…

Відчайдушніші та цупкіші до життя наважувались на втечу. Гуртуючись родинними купками, долали у герметичних рефрижераторах ласих на гірку копійку дальнобійників тисячі кілометрів, аби дістатися до «вікна у Європу», що ототожнювалось зі спокоєм та ситістю. Хтось, щоправда, не витримував виснажливої тривалої мандрівки, нестачі кисню і провіанту, і їх закопували потай, по ночах просто при дорозі, абияк, а опісля в газетах вигулькувала інформація, що котрийсь грибар-пенсіонер, рано-вранці прочісуючи палицею підлісся у пошуках букових чи підосинових, наткнувся на нехлюйно нашвидкоруч споруджену могилку… І тільки тут, у Карпатах, де за перевалом заманливо маячіла омріяна вільна і сита Європа, їх, що вціліли, висипали з рефрижераторів, як картоплю з лантуха, і пускали світом, тішачись купці зелених, що зігрівали кишені дальнобійникам…

Звісно, Марина знала про це все, але щоб зіткнутися отак, віч-на-віч…

Рипнула сусідська фіртка, і Марина сіпнулася – Микола вже стояв попід її воротами. Начебто й не спав, а патрував її нічний спокій:

– Сусідко, щось трапилося?..

…Слава тобі, Боже… І звідки той Микола знає, що їй потрібна допомога саме зараз – наче нутром відчуває…

– Бачу, нічних гостей маєш? – вдивлявся до неочікуавної прибулиці, мов до примари. – Ого, з далеких країв!!!

– Що з нею робити? – Марина притискала до грудей темношкіре дитя, що притихло, зачувши чужий, нематеринський запах, а жінка, розуміючи, що саме зараз вирішується її доля, перелякано белькотіла:

– Tomorrow… My husbend and my brotherz will be here tomorrow… and we will go…

Вона махала знесиленою рукою у непевному напрямку, десь у бік перевалу, і цілком було зрозуміло, куди вони «go»…

– Як що робити?.. По-Божому, Марино, робити… Накормити, відмити, постелити, а далі пустити з Богом… Всі ми однаково під ним ходимо… Я не лягатиму… Дочекаюсь світанку, аби тобі спокійніше було… А завтра увидиме [65]…

– А що, як хтось побачить? Ти знаєш, які люди…

– То зроби так, аби ніхто не побачив… Я чергуватиму…

Марина гріла молоко, наливала у лавор воду для вмивання, діставала з печі вчорашню страву, стелила у стодолі ряднину, аби сіно не вкололо часом дитяче личко, шукала стару Юрасикову пеленку – запрану, проте чисту, аби перепеленати дитя… І щоразу оберталася до вікна, за яким незгасаючим нічним світляком присвічувала їй шиба Миколиної хати…

А на другий день вже посвіжіла біженка виявилась зовсім молодою, може, й молодшою за Марину, вродливою жіночкою з довжелезним чорним, як смола, волоссям, яке вгледіла при денному світлі ґаздиня. Марина піймала себе на думці, що такій косі позаздрила б не одна оспівана за красу у піснях гуцулка, допоки та стягувала волосся у тугий вузол і прикривала, як годиться за мусульманською вірою, аж над самі очі, довгою льняною рядниною-паранджою. А потім на мигах, ламаною англійською намагалась пояснити нічній рятувальниці, що змушена йти до траси і чекати там рідню, розсіяну по каміонах, що йшли один за одним, а потім погубилися, і десь обабіч центральної дороги її обов’язково шукають… І, як не дивно, Марина все розуміла… Жінки неначе знали спільну мову – материнську, жіночу, мову двох знедолених націй, що животіють по різні кінці світу… Лишень звідти втікають укупі з чоловіками та дітьми, а тут жінки покірно і до віку чекають годувальників із далеких заробітчанських митарств…

А далі Марина пакувала клунок з їжею і дальніми городами, що підпирали гору, вела втікачку у обхід до траси. А пізно ввечері, як стемніло, їх з’явилося вже п’ятеро, і троє чоловіків (певно, двоє братів і батько дитини, до котрого та перекочувала на руки) з благанням у очах знову стояли під Марининим обійстям – звісно ж, їм більше нікуди було йти і ні від кого чекати допомоги.

Маринин розпач був неприкритим, і вони це розуміли, як розумів це і Микола, вчасно підоспівши і намагаючись її заспокоїти… Коротко перемовившись з прибульцями, котрі щоразу вказували у бік гори, широко розмахуючи руками і виймаючи з потаємної кишені засмальцьованих полотняних штанів залишки зім’ятих купюр, він провів їх у стодолу, а сам зайшов до сусідської хати:

– Ти, Марино, не меригуйся… Ще годинку-другу підіждемо, аж цілком стемніє, і я їх проведу…

– Чи ти, Миколо, здурів? Це ж кримінал!!! А що, як хтось побачить? А що, як їх впіймають і вони тебе викажуть?.. Миколо, у мене дітвак росте… Степан, як дізнається, приб’є… І тебе, і мене…

– То що ти пропонуєш – піти і здати їх на КПП?! І хай їх судять вдома як втікачів за законами Ісламу?!! Вчора ти вберегла ту жінку з дитиною від голодної смерті, а сьогодні на ту смерть хочеш відправити?!

– Але ж їх так чи інакше впіймають, Миколо… І це буде ще гірше, бо наразі ти даш їм надію… Надії нема… Є приреченість…

– А як же совість, Марино?.. Як почуватиметься твоя совість по тому, як їх виженеш?

Марина затримала погляд на Юрасикові, що ситий та чистенький, вмостившись на ліжку, перебирав іграшки, не розуміючи, чому йому заборонено виходити на подвір’я, а особливо йти до стайні, де він так полюбляв ганяти курей. І що то за дивні розмови, що точаться у їхній хаті пізнім вечором із сусідським дядьком…

– Як знаєш, Миколо… Єдине благаю… Не вплутуй мене у це все… Мій дітвак також потребує мами…

За дві години, як ніч наглухо сповила людську цікавість, придибанці у супроводі Миколи вирушили у похід… Перед тим, як піти, закутана у паранджу по самі очі жінка несміливо увійшла до хати і бухнула перед Мариною на коліна. Марина з несподіванки аж подалася назад. А та, взявши її руку в свою, вдячно припала вустами… І Марина не втрималась – розплакалась голосно, навзрид, і широко, по-християнськи тричі перехрестивши дитину, благословила в путь…

Спанку не було… Чекала Миколу…

Той вернувся понад ранок – ще не піяли півні, та небо ледь-ледь починало сіріти непевними брудними плямами. Був змучений, але спокійний, і той спокій дивним чином передавався збентеженій жіночці, що ані на мить не зімкнула очей… Мовчазним запитанням зустрічала провідника.

– Все гаразд… Вни вже на тому боці… Хіба шо котрийсь словак виявиться спритнішим… Єдно, шо недубрі – то же дітвак із нима… Дорослий чоловік годен над собов контроль чинити, а малому насильно рота не стулиш…