Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 26

…Баба Ганя сиділа, наче води в рот набрала. Не могла до кінця повірити у те, що її улюбленець Віталька, котрому готова була душу й серце віддати, коли гостював на канікулах, ніколи більше не приїде. Старшого, Ваську, любила також, проте Вітальку – особливо. Той був таким, що «хоч на хліб його масти» – лагідним та слухняним, і сусіди приговорювали до Гані: «…Той дітвак є не мамин, не татів, а чисто бабин, бігме…» І ті слова лягали Гані у серце, мов бальзам на душу… А тепер ота змоскалена невістка-східнячка отак легенько, без докору совісті, наче йдеться про чуже миршаве кошеня, їй, Гані, котра все своє життя очей не спускала з єдиного сина, повідомляє про те, що не вгледіла дитину!!! Так, наче тих дітей мала з десяток і байдуже – одним менше чи одним більше!!!

Баба Ганя вклякла на лавиці від непорозуміння та розпачу:

– Як тото, Іванку? Взяв дітвак та й утоп?.. А рідний син ми ані слова не повів?.. – Світ втрачав обриси, а розгублене сонце відсунулося убік, усвідомлюючи наразі власну недоречність – єдине зряче бабине око, затягнувшись сльозою, бачило не більше, аніж друге, незряче… Баба Ганя розмащувала брудні потічки жилавими пальцями по щоках, проте не голосила – не могла до кінця повірити у почуте…

Першою з заціпеніння вийшла Марька. Попри її жадібну радість до чужого лиха їй було шкода Ганю – що з того, що невістка не така, як треба, проте дітвак є дітвак…

– Кілько м казала ти, Ганьо, же москальки нич не варті… Взяв би твуй Василь даяку свою, місцеву, та й біди би не було…

Баба Ганя сусідку не слухала – як воно дурноє, то дурноє у всьому…

Марька сповзла тихенько з лавиці та й рушила до своїх воріт… Іван розгублено сидів поруч Гані і боявся ворухнутися – не наважувався залишити її у горі на самоті.

Марька відчинила фіртку і вже мала б сховатися у тіні старого скособоченого ґанку, де у холодочку за задвірком заспокійливо спочивав бутиль з каламутним самогоном. Та щось її стримувало і відволікало від заманливої посудини, що ставалося напрочуд рідко. Конфіденційність отриманої інформації муляла її свідомість, ясно даючи знати, що спокою не буде, допоки ота інформація не стане доступною загалу… І отак повагавшись трохи на воротах, Марька зачинила фіртку і почимчикувала дрібними нетерплячими кроками до сусідської Одарки.

Одарка за хатою порпалась у городі, і особливої радості з приводу сусідських відвідин не відчувала. Та почувши новину про те, що втопився Ганьчин онук, вже за мить репетувала через паркан, закликаючи до бесіди своячку Василину:

– Ци чула сь, Василино, же Ганьчин Віталька втопився?!! Кілько м юй казала: «Не пущай, Ганьо, сина-єдинака вуд себе!!! Береженого Бог береже!!!» А теперька сякоє пережити… Хто ще знає, што дали буде – біда нигда сама не ходить… Ану, йду лем я до Стефи, мушу їй новину повісти…

Одарка похапцем витирала в засмальцьований фартух руки, і, навіть не перевбуваючись з гумаків у легше взуття, не зважаючи на літню спеку, потяглася до швагрової, а далі – до зятя з донькою, а далі – до тіток, двоюрідних сестер, внучатих племінниць, знайомих, знайомих знайомих, аби передати почуте…

Бабі Гані наразі було все це байдуже… Вона шморгала носом, пригадуючи всі подробиці літніх Вітальчиних відвідин… Як він розлягався у керті попід старою яблінкою і допитувався у неї: «Цікаво, бабушка, а чи зможе яблучко втрапити мені просто до рота, як я його роззявлю?» А вона напрочуд легко, на відміну від невістчиних листів, розуміючи його східняцьку бесіду, повчала: «Нигда, дитино, никому з неба нич не паде… Оби щось мати, треба прикласти до цього стараніє…» А коли Василь забирав його наприкінці літа, Віталька обціловував бабині зморшки й шепотів до вуха: «Я би з тобою, бабушка, навсєгда залишився, якби не школа…» І зворушена Ганя складала копійку до копійки, пенсію до пенсії, аби купити внукові омріяну біциклю [56]…

З заціпеніння вивів бабу Ганю Іван, розгублено мнучи в руках недочитаного листа…

– Та шо, бабо, дочитати Вам до кінця?..

Ганя мовчала, і Іван, ретельно послинивши пальці, перегорнув сторінку:

– «…Розкажу Вам подробно, мамо, як усе трапилось… Пішли вони з Ваською на річку, і з ними ще кілька Васьчиних однокласників… Віталька з них був найменшеньким. Ну і, Ви ж самі знаєте, що плавать він не вміє… Скільки разів казала я Василеві – научи його плавать та научи, а тому все часу нема… От і рішили вони екстренним методом научить малого плавать. А один серед них був сусід наш, Андрюшка, та й каже: «Коли ми були на морі минулого літа, папа взяв мене на руки та й поніс у глибоку воду… Мама ругалася, а він її успокоював, мол, нічого не бійся, вода солона і втопнути у ній нереально… А плавати можна научитись, лишень потрапивши в екстремальну ситуацію… Отак він мене заніс на глибину, а сам відплив на кілька метрів, і дивиться, що я буду робить… Я іспугався, канєшно, води наглотався соленої, а потім несподівано почав гребсти і руками, і ногами одноврєменно. Отак і научився плавать… Правда, мама з татом після цього тиждень не балакала… Треба Вітальці теж екстремальні умови создати, бо що то за пацан, котрий плавать не вміє?!!»

І уявіть собі, мамо, що не встиг Васька і оком зморгнути, як затягнули вони Вітальку на глибоку воду. Васька хотів було за брата вступиться, а вни йому на те й кажуть: «Що ти з брата тюхтія робиш? Ти хочеш з нього мужика воспітати, чи тряпку?..» І поки Васька роздумовував, як правильно виховувати брата, той поплив за тєчєнієм, розмахуючи з перепугу руками й ногами… Ледь наздогнали… Виловити – виловили, зовсім втопнути не дали, але уявіть собі, мамо, які паразити!!! Вони навіть подумати не встигли про те, що вода у ріці не солона, а звичайнісінька, і такі експерименти можна проводить тільки на морі… Так що на другий рік, як поїдемо на море у Одєсу, Василь обязатєльно навчить Вітальку плавати. Нехай даже і екстрєнним способом… А іначе у нас всьо добре. Скучаємо за Вами, цілуємо і обнімаємо… Ваші діти і онуки…»

МАМКО, НЕ РЕВИ…

Звістка стала на порозі тупою незворотністю, як ясіньовий гриб після дощу… Степан їде додому! Наче грім серед ясного неба… Як вода по відлизі, що торік нагло хлинула під саму хату, і, якби не сусідський Микола, котрий прийшов на поміч, залишились би голі-босі й без стріхи над головою… Власне, з того часу її душевне пекло й почалося… Стала пригадувати, як все було…

Того осоружного ранку не збагнула навіть, що коїться: прокинувшись від кислого, як рисільована [57] капуста, що забродила у діжці, запаху цвілі у хаті, Марина здивовано глипала навколо себе… Вся долівка була залита водою, а її та малого Юрасика капці гойдалися на воді серед кімнати у вільному плаванні, наче паперові човники, що любила пускати по річці знуджена літньою спекою босонога дітлашня… То вже опісля знявся ґвалт селом – коли дійшло до верхніх хат, і люди спросоння, втямивши нарешті небезпеку, кинулися рятувати, хто що міг… А наразі, хлюпнувши босою п'ятою у каламутну жижу, Марина перепуджено [58] роззиралася навколо себе і не знала, що робити: волати про поміч чи хапати з теплого, надиханого молочним запахом кубельця, малого та й мерщій тікати…

Отоді й став у дверях сусідський Микола… Авжеж, йому не було більше про кого дбати… Його Василину, спопелілу від хороби, як деревина, перетята блискавицею, торік віднесли на цвинтар, що навіть дітвака не встигла чоловікові вродити… Про кого ж йому було ще дбати, як не про сусідку-небогу, що вже четвертий рік ґаздує самотужки – чи не з перших днів, як віддалася, а майже зразу по тому провела ґазду у світи на заробітки…

…Так-так, саме тоді все почалося… Микола був рішучий і зосереджений – чітко давав вказівки, що треба брати, а що можна залишити, що виносити на горище, а що не варто й чіпати – так, наче повінь була для нього буденною справою і звик із нею боротися… Кутав сонного Юрчика у ковдру та й виносив із хати, тулячи до грудей, немов рідне дитя…