Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 31

…Марина не знаходила собі місця: казала ж йому – не вмішуйся…

Селом поповзли чутки, що у неї знайшли речові докази, а Микола її прикрив, – дільничий, як бач, вислужувався не тільки перед начальством…

Окрім всього, з голови не виходила мусульманська жіночка з масльоновими очима, що залишилася по той бік гори… Єдине, що втішало – це те, що один із братів залишився поруч. Проте було зрозуміло, що з рідним чоловіком побачитися їй вже не доведеться.

Усвідомлення страшної біди позбавило Марину спанку. Тулячи малого Юрасика до грудей, повсякчас уявляла себе, боронь Боже, в подібних обставинах. І, щойно миловид запеленаної у паранджу темношкірої жінки з дитям на руках спливав у її пам’яті, починала схлипувати… Молилася з рання до ночі, як вміла, вголос приговорюючи до образів: «Діво Пресвята, Богородице… За що ти надсилаєш нам такі випробовування? Чи ми з тобою – не жінки?.. І твоя доля так само була нелегкою… То ж хто, як не ти, маєш захистити матерів від біди»… Юрасик здивовано поглипував на маму, а далі на мовчазні лиця святих на стіні, з котрими та так ревносно бесідувала, чого раніше ніколи не бувало, і дивувався, чому мама щоразу плаче…

Миколу через кілька днів відпустили… Він йшов селом з автостанції, і кожен його спиняв, аби щось дозвідатися і нести звістку на правах першовласника далі.

– …Што, неборе [79], файно тя у вароші натігали, ге?..

– …Кілько дали ти тоті чорномазі зелених, обись ся перед ними вислужив?..

– …Видав, не здали, же ти їх вів, раз тя домів пустили?..

– …А гроші ци конфіскували? Бо кидь нє, то ти теперька пан над панами!..

– …А Марина чом із тобов у варош не йшла, кидь у неї теж руки не чисті?.. Йой, Степан-неборак, як ся верне, голову їй здойме… Теж мені, устроїла готель для іноземних туристів…

Микола на те не зважав – проходив повз… Десь віджартовувся, десь красномовно відмахувався, як від настирних мух, рукою…

Отоді то й поповзли чутки селом, оповиваючи хату за хатою хитромудрим сплетінням, як старий мудрий полоз, що не труїть, а неквапно стягується навколо горла, аби здобич, задихаючись, вже сама молила Бога якнайшвидше спустити дух.

…Видите-видите, тютко [80], як вун Марину криє?.. Шось туйки нечисто…

…Геби зачарувала го, же никому слова не повість…

…Ага, де би нє, зачаровала… На сіні натігуючись, у стодолі… Кожний знає,

шо то за чаровання…

Марина задихалася… Виходила в неділю до церкви, міцно стискаючи у жменю дрібну Юрасикову долоньку і, доки доходила до храмного порогу, була знесилена більше, аніж тоді, як викопувала за день по шість міхів картоплі. Віталася лякливо з людьми, відчуваючи, як їдкий злослівний трунок обпікає плечі.

– Мамко, чом так шатуєш [81]? Я не встигаю за тобою, – хлопченя дріботіло за нею ледь не бігцем і не знало, що варто їй спинитися, як той осоружний тягар пліток наздожене її, мов гадина, підступно стежачи за здобиччю.

– Ади, Ганьо, як краля летить на службу Божу гріхи відмолювати…

– Дубрі, тютко, же відмолює… Видав, совість ше не докусь стратила…

…Втікала по церковному казанню додому, аж земля обпікала п’яти… Добре, що мамка з няньком аж у третьому селі, бо спокою вже й вони не мали б… Світ тісний… Тісний настільки, що ледь промайнув місяць, як свекор із прихованим докором, приплентавшись із дальнього кута, приніс Марині звістку: Степан їде додому.

Микола майже не виходив із хати. Встид точив його совість, як тля точить дошку в долівці – невидимо, але настирно, аж поки одного дня та дошка, вже трухлява до основи, провалиться, розсипавшись порохом попід ногами.

Він знав, що Марині важко. Та нелегко було і йому сам на сам залишитись у порожній хаті з докорами сумління та світлиною Василини-небіжчиці, що глипала мовчки зі стіни.

Микола вже знав, що Степан їде додому… Знав і те, що відбудеться хлопська бесіда, більшість з яких зазвичай закінчуються кулаками. Застерігав же: «До Маринки моєї – зась…» Не послухав, оступився… Нема навіть що відповісти у виправдання… Не боявся бійки, був міцний, мов дуб… Страхався іншого – що рука не підніметься, аби захистити себе, провина бо важча за камінь… І тоді Степан все зрозуміє до кінця, а не лишень причетність Марини до історії зі втікачами… Найважчий гріх поставав у його уяві – стати розлучником у чужій сім’ї… Бо ж, знаючи запальний Степанів характер, Микола добре розумів, що для Марини розпочнеться справжнє пекло… Не мав права ставати на заваді чужому, нехай сумнівному, але щастю. Малий Юрасик того не заслужив…

Марина не знаходила собі місця. Вона не знала після всього, що трапилось, як зустрічати чоловіка… Улесливо спростовувати сільські чутки?.. Принизливо… Та й навіщо? Адже вона нарешті збагнула страшну річ – вони зі Степаном вже давно насправді не сім’я… Ненависні їй відтепер гроші, за якими ходила щомісяця на пошту, не варті були того головного, що загубилося між ними за часи розлуки… Згадувала, як Юрасик дикувато позиркував на тата, плутаючись та називаючи його вуйком, бо ж весь той час, коли визрівала дитяча родинна свідомість, ототожнювався у його уяві з присутністю чужих людей, та аж ніяк не тата… Степан вперше їхав із хати, коли Юрась ледь зачинав ходити… А повернувся за рік, у Різдво. І замотаний у мамину вовняну хустку син репетував, не впізнавши його, неголеного й брудного з дороги, на воротах: «Мамко, туй дядько чужий до нас прийшов… Йди лем вонка…»

– Який же то дядько чужий, порожня твоя голова! То ж няньо [82] твуй приїхав, – сварилася на дітвака, – поцілуй го…

А сама увечері, вклавши Юрасика спати, вичитувала чоловікові:

– Недобрі тото, Степане, коли рідний син вутця не спознає… Може бись вже не йшов на Чехи?.. Ну їх, тоті гроші… Даякий калим і дома мож заонанджати [83]… І я туйки без тебе, ге без рук…

– Не говори пустоє, Марино… Што я туй, у горах, зароблю?.. Хижу треба нову ставити, бо ся, бабина, скоро ся розсипле… Ти ся любиш парадити [84], ге відданиця, а тото вшиткой потребує грошей… Ци будеш ходити, ге лайда, натігуючи на себе цуря [85]?.. Позерай лем, што м тобі привіз…

І витягував із привезених торбів обновки, задоволено спостерігаючи, як Марина негайно приміряє їх на себе.

– Но видиш… Шо ліпше – бути найпараднішов жонов на селі, ци жебракувати?

Аргументи були переконливими, і за тиждень Марина за руку з Юрасиком випроводжала покірно чоловіка на автостанцію… А через рік, у наступні відвідини, розмова набувала іншого змісту:

– Може, Степане, я з тобов поїду?.. Пара рук – то дубрі, айбо дві пари – то ліпше… І на хижу скорше заробиме, і вкупі будеме, а не кождий сам по собі… Важко мені туйки самій…

– Ти вдуріла, жоно, ци што з тобов є? – сварився Степан. – А дітвака на кого лишиш?! На бабу з дідом? Тих самих вже няньчити треба… Не видить вун вутця роками, то най хоть мамку має, – і тепло у ліжку, котре донедавна зігрівало їх попри всі сварки та непорозуміння, випаровувалось невідь куди…

…Відтепер все перевернулось у Марининій свідомості… І наряди, і обіцяна нова хижа, на яку впродовж років ретельно відкладалися гроші, стали їй байдужими. Наче та свідомість несподівано відкрила їй щось таке, чого Степанові не збагнути заощадливим заробітчанським глуздом… Наче Микола відкрив їй очі на сутність людського існування… То ж навіщо тоді вибріхуватись?.. Навіщо зберігати те, чого й так давно не існує?.. Навіщо вдавати з себе люблячу й покірну дружину, керуючись закарбованим у сільській свідомості страхом «що скажуть люди?» Й несподівано прийшло чітке й непохитне рішення – розповісти всю правду… «Це ж насправді так просто – сказати все, що накипіло на серці впродовж років гнітючого усамітнення… А може, він все збагне, і залишиться вдома, і від неї ні на крок, бо інакше то вже – не родина, як казав колись Микола?» – і з такими думками Марина напрочуд міцно заснула – вперше за останній місяць із того часу, як темношкірі втікачі покинули її дім…