Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 34

– Твій Юрко, дітино, коби мав розум, не поліз би на сухоє дерево, шо вже третій рік не родить… А я у тім саду виросла – колись він хазяйським був, доки калгоз го не забрав… А теперька й калгозу ниє – никому нич не треба… У цім саду я і Юльчу свою породила, Царство юй небесноє, – у кутиках бабиних очей стало мокро, і Юлішка здивувалася – вона ніколи не думала, що незряче око може плакати.

– А де твоя Юльча? Мене теж Юльчою звати, лем мама ня Юлішков кличе, а та босота, – кивнула у бік галявини, – шмаркльою дражнить…

– Моя Юльча пішла зі світу, як хижа погоріла… Та де там хижа – то були хороми…

– Ти мала хороми?!! – дівчисько роззявило рота від здивування, присунулося ближче до баби, загубивши залишки страху та даючи знати, що не піде нікуди, не дізнавшись історію до кінця. Навіть не помітило, як на галявині запанувала тиша – шкідників наче вітром здуло від одного здогаду, про що може домовлятися ображена «шмаркля» зі страшною босорканею.

– То, дітино, не мої були хороми, ґаздівські… Я у тих хижах змалку росла – з тих пір, як ім ся обстала без вутці й без матері, – Могдушка дивилася десь у далечінь, поза яблуневий сад, наче намагалася розгледіти там своє далеке дитинство… Попри фізичне каліцтво пам’ять її залишилась чистою, зберігаючи все до найменших дрібниць і готуючись забрати ті спомини-спадщину у могилу… – Взяли ня до себе чіношні  [106] ґазди, багатії на усе село, худобу сокотити… Там, у хліві, я і спала… Лем панія вже тогди слабувала, і, як пішов ми тринадцятий рік, ґазда забрав ня у хижі, оби м жону му сокотила… Ба… Тамки не було вже шо сокотити – твар мала білу, ге піна у Тисі, а стать юй ся зсохла, ге тота покривлена йонатанка… Де би нє, кидь їла, ге потятко, дрібку… Нико ся й не зчудовав, як за пів-року пішла зо світу, збігла хутенько, ге молоко на шпаргейті… А ґазда дуже файний був, та все ми приповідував: «Ти, Могдушко, нигда вуд мене не йди, бо я туйки сам здичавію»… Була там і друга прислуга, айбо мене вун любив…

– Ти мені, бабо, ліпше розкажи, як хижа згоріла, – Юлішка йорзала від нетерпіння, і на її сукеночці, що ледь прикривала сіднички, лишалися зеленяві сліди від присидженої трави.

– Біда прийшла, дітино, вже із «совєтами»… А тогди, як панія умерла, а мене забрали у хижі, я сама жила, ге панія… То були найліпші дни у моєму житті…

– А хто такі «совєти», бабо?

– «Совєти», потятко, то така голота, же обсідала загарбані землі, ге та саранча… Вни хотіли вуд ґаздів ушиткой позабирати і поділити порівну, оби всі люди були єднакі – і той, хто спину гне з рання до ночі, і той, ко нич не робить, а лем паленку у себе заливать… А тих, котрі своє кровлю і потом зароблене не давали, охрестили «врагами робочого класу»… Але тобі це не мусай знати – Богу дяковати, минули ті страшні часи…

– А твуй ґазда теж став «врагом класу»?

– Став, Юлішко, став… Але то було потім… А тогди, як минув рік по смерти жони, ґазда став до мене лагідний, ге до рідної дітини… Бог му своїх дітей не дав, а кожній людині мусай когось сокотити – така наша людська природа… Єдного дня вун повідмикав ушиткі шифоньєри, де спочивало без хосну панікино цуря та й повів ми: «Узьми си, Могдушко, всьо, шо хочеш… Нашо доброві туйки без вжитку тліти… Тілько ти радости буде у сирітському життю…» Йой, шом ся направду радувала!!! Я такого шаття зроду-віку не виділа!!! Ані у найсолодщих снах!!! Як ім ся прибрала, як ім вийшла на ґанок – ґаздові аж дух сперло!!! «Та ти випозіруєш, ге справдішня панія!!!» – не диво, же ся зачудував, бо видів мене до того лем у старому цурьови… Та й гладив мене, та й цілював, та й приговорював: «Типерька ти будеш мойов маленьков паніков…»

– Бабо, ти мені про то, як хижа горіла…

– Зажди, дітино… Знаєш, же старій людині ниє з ким погуторити [107]… А пам’ять – ге вода, же камінь у потоці точить… Гострі кути зтирає, лишає серцевину, кістяк, котрий жодна сила у світі не годна розрушити… Цілював він мене отак та й до себе пригортав все частіше, але про це тобі рано знати… Мені було дубрі тамки і я розквітала, ге та півонія у керті… А пак… Єдного дня узрів, же ми черево стало набухати, поставив сперед себе і просто у вочі ся зазвідав: «Могдушко, дітино, ци ти тямиш, шо з тобов є?»… А я йому так само відверто у вочі: «Зреймо [108] тямлю… Я виділа, як сусідська Олена черевата [109] ходила, а пак ім бігала юй підсобити, як дітвак ся на світ Божий запросив… Панія, Царство юй небесноє, не годна була вам дитя породити тілько років, то я вам його вроджу», – і дивлюся на нього, оком не змигнувши… Раптом як ухопив він мене на руки, як почав кружляти хоромами, що аж дух сперло… Я йому на то: «Ви мене так дуже не вертіть, бо дітвака ми у череві збродите [110]…» А він від щастя наче розум стратив… А пак вродила м йому Юльчу…

– А яка була ваша Юльча? І де вна теперька? – дівча аж тріпотіло від цікавості, забувши про все на світі: й про шибеників, і про недавню образу, й про те, що давно минув час вертатися додому на обід…

– Юльча, дітино, була парадна… Вочка темні, кругленькі, ге дві ґомбічки [111], личко біленьке, молочне… Шо ти маву повісти… Дітвача, зачатоє у любови, не годно ся скаредним [112] вродити… Єдного дня, як комісари стали у порозі, ґазда загородив собов браму та й повів коротко і страшно: «Геть звідси. Не пущу… Хіба через мене переступите…» А на другий день засвіт сонця тягли го до баси [113]… Та й мене з Юльчов на руках на допрос забрали…

– А што вни хотіли, бабо? Хижу у вас забрати, ци Юльчу малу?

– Што хотіли, Юлішко?.. І хижу забрати, і поле, і худобу – всьо у калгозне пользованіє… Але найстрашніше було другоє… Вни му доброй ім’я хтіли забрати, звинувативши за «розтлєніє неповнолітньої сироти»… Хоть кождий на селі му ся кланяв за то, же вун мене, пся бездомноє, у себе притулив… І як би я го не боронила, повторюючи десятки разів, же нико ня не «розтлівав», же було ми у ґаздівській хижі жити дубрі, і тепло, й ситно, комісар ми тандичив єдно: «Ты понимаешь, е… твою мать, что твой куркуляка – преступник и извращенец?!! Да он тобой, сиротой, бля… пользовался, еще и обрюхатил, а ты его, дура набитая, защищаешь?!!

– Бабо, а шо тото такоє – ізвращенець? – Юлішка зачаровано дослухалась до кожного слова, наче пізнавала новий, ніколи не бачений нею світ.

– Я й сама, дітино, не відала, шо тото є… Знала м єдно – же нико ня не «розтлівав», а тулько добра й любови, як ґазда ми дав, я не зажила за ушиткой життя… З тим і пустили ня дому, ніякого «признанія» не добившись… А серед ночі кось запалив обійстя, де ми ся обстали з Юльчов самі… Вшиткой, шо прийшло ми на розум у ту хвилину – ухопити перепуджену Юльчу на руки, та й через оболок долу [114]… У ту хвилину вже горіла стріха, і стропи рухнули на землю, ге безпомічна деревина пуд балтов [115] лісоруба… Коби м знала, же тої години муй ґазда, узрівши через ґрати на тюремнім оболоку, як палає му ушиткой ґаздівство, у котрім никого ниє, лем я із Юльчов, завісився вуд горя, та й на ранок найшли го вже докусь синім, – Могдушка промокала кутики очей тією самою хусткою, якою відтирала дівчиськові щічки. – Коби м знала, обстала бим ся у хижах тліти…

– Што ви дурноє говорите, бабо? У вас же була Юльча!!!

– Юльча, дитинко, не вижила… Як тоті стропи упали, придавило їй ніжки, а мені від угару запітьмилось в голові, та так, же м ся обстала там лежати без пам’яти, аж доки перепуджені [116] сусіди ня не найшли… Пак ня виходили, та й у калгоз, на роботу… Тогди, у тому вогни ми й око витекло, і ніс ім вломила, як через оболок сьме драпали… На єдну ногу кульгава м стала… Вся краса моя дівоча пішла долу берегом… То й добре, же муй ґазда таку мене не видів – я му у пам’яти ся обстала маленьков Могдушков у парадному панському шаттю… Сякоє то, Юлішко, житіє… А Юльчу поховала м туйки, під яблінков… Та й ходжу роками її провідувати… Видиш, всьо, што ся обстало від ґаздівського добра, – старий сад…