Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 4
– Шо, чувак, прокинувся чи дрихнеш? Роззуй очі й ввімкни інтернет… Там в контакті вже вся інформація про вчорашній хайдер в «Панорамі»… Тобі цікаво буде …
– Слухай, Толян… У мене той… Родаки, як з’ясувалося, поїхали на два дні з дому… Шо? Чому не попередив?.. Я сам ще вчора не знав… Просто коли я приходжу додому, нормальні люди зазвичай сплять… Ага… Залишили любовного листа на холодильнику… Пошкодували будити блудного сина… Ти зачепи когось на вечір… Тільки не дурних малолєток, що два слова докупи зв’язати не можуть, а таких, аби бодай у проміжках контактували… І шмалі якоїсь легенької… Що? Я – збоченець? Ха-ха-ха! А ти тоді хто? Давай дерзай, серцеїд, винищувач гуртожитської цноти… І щоб на вечір був як огірочок, зрозуміло? Зараз я глипну у «контакти», з’ясую, як б’ється сексуальний пульс нашого провінційного міста…
Заінтригований Рудік нашвидкоруч витер обличчя великим пухнастим рушником, ще раз зиркнув зі спини на себе у дзеркало, відмітивши мимохідь, над яким біцепсом не завадить ретельніше попрацювати наступного разу у тренажерному залі, і мерщій подався до комп’ютера, де інтернет кишів інформацією про вчорашню вечірку… Фотки, повідомлення, свіжі «приколи», знову фотки, повідомлення… Й справді, наче наркотик – присядеш і годі сплигнути… Зараза…
Раптом Рудік прислухався. Його зосереджений на «Crazу World» слух вловив звуки, що вносили дисонанс у знайому з дитинства й знану до останньої ноти мелодію… Не встиг він проаналізувати походження дисонансу, як хтось вимогливо розпочав грюкати у двері квартири… «Ні, таки не буде мені спокою на цім світі», – подумав Рудік і відчинив двері власної кімнати… Ой, леле!!! З кухні нещадно валив дим, поволі заповнюючи смородом усе приміщення. Десь пронизливо вила сирена, а на порозі стояло миловиде дівча років вісімнадцяти і перелякано благало:
– На милість Бога вас прошу… Ми можемо витримати все, навіть потужні децибели… Але пожежа – це занадто… Поверхом вище живе бабуся-інвалід… У неї астма… Вона задихається…
Рудік розгубився – він нічого не знав про існування хворої бабусі поверхом вище, а також про наявність такої гарної сусідки, що зацікавило його наразі навіть більше, ніж сама бабуся:
– А бабуся – твоя? – знайшов найбезглуздіше з усіх існуючих на світі запитань.
– Яка різниця, чия бабуся?!! Я за нею доглядаю, і вона задихається через дим, який валить із вашого вікна, а ви спокійнісінько стоїте і всміхаєтесь!!!
Нарешті Рудік отямився:
– То чого ми чекаємо?!! Треба гасити!!!
На кухонній плиті жевріли залишки лечо… У почорнілих помідорах, паприці й цибулі, приліплених до обгорілої пательні, важко було розпізнати щось їстівне. «Блін… Забув налити олію», – подумав Рудік.
– Що це мало бути? – запитувала дівчина, однією рукою завзято вимахуючи рушником, що потрапив у її поле зору, а іншою вмикаючи воду й заливаючи нею залишки попаленого посуду.
– Лечо, – спокійно відповів Рудік і, забравши у дівчини непридатну до вжитку пательню, викинув у смітник…
– Так могла й квартира згоріти, – сказала дівчина, намагаючись відшкрябати дротяною щіткою гар із газової плити. Вона поводилася так, начебто була вдома – впевнено і вправно. Її тугі сіднички, обтягнуті вузькими джинсами, збуджували уяву Рудіка більше, ніж думка про ймовірність загорання цілого помешкання.
– Все може трапитись, коли батьки залишають вдома дитину самотньою…
Дівчина здивовано підвела очі на Рудіка, відразу не збагнувши, про яку дитину йдеться… Та побачивши насмішкуваті бісики у Рудікових очах, й сама розсміялася:
– Це ти – дитина?!! У твоєму віці діти вже самостійно дітей роблять!!!
– Ти завжди жила поверхом вище? – Рудіку сподобалось, що вона весела. – У мене, ймовірно, окрім втрати реакції на угарний дим, ще й вроджена сліпота, оскільки я тебе ніколи не бачив…
– Я не жила там ніколи… Сказано ж тобі – за бабусею доглядаю… Пенсіонеркою-інвалідом… Існує така служба – Червоний Хрест називається, – дівчина витерла руки рушником, яким щойно вимахувала, розганяючи дим, і рушила до дверей. Рудік зрозумів – треба негайно щось робити.
– Зачекай… Мені теж потрібен догляд, – він не хотів її відпускати. – Я… Я можу померти з голоду…
Дівчина розсміялася:
– Ну ти даєш!!! То в тебе попри всі фізичні вади є ще одна – повна неспроможність виживання без сторонньої допомоги?!!
– Саме тому мене не можна залишати самого!!! – Рудік підхопив тему на льоту, і його погляд став ледь не благальним. – Як тебе звати?
– Юля… Мене звати Юля…
– Яяяяк? – тільки не це, проте Рудік вчасно схаменувся. – Гарне ім’я… Принаймні відтепер воно мені подобатиметься…
– Я тебе не зрозуміла…
– Та ні, пусте… То я так… Мене звати Рудік… Рудольф…
– Мені треба йти, адже бабуся й справді ледь не задихнулась…
– Ти повернешся, Юлю, аби врятувати мене від голоду? Запам’ятай – запах мерця ще огидніший за угарний дим!!!
– Тіпун тобі на язик… Ну й жарти… Я пересвідчуся, чи там все гаразд і прийду… Приготую тобі сніданок…
Незабаром Рудік сидів за столом у Юлиному товаристві і завзято пакував у себе лечо…
– А що це так несамовито гуло у вас нагорі, коли зайнялася пательня?
– Наша бабуся, окрім астми й доволі великого переліку інших діагнозів, страждає ще й на склероз… Часом вона вмикає газову плиту й забуває про це… Благо, не трапилось біди, але Червоний Хрест подбав про встановлення сигналізації…
– Цікаво, а тобі додатково оплачує Червоний Хрест ймовірність ризику при роботі з такими пацієнтами?
– Дивний ти… Червоний Хрест не оплачує нікому нічого… Це доброчинна благодійна організація, існування якої базується на добрій волі й бажанні допомогти людям…
– Ну ти даєш!!! То ти, молода, приваблива, сексуальна, замість того, аби кайфувати від життя, витрачаєш безкоштовно і добровільно свій час на прозябання у товаристві старої хворої баби, яка щомиті здатна запалити власну квартиру разом із тобою!!!
– Ні, я оберігаю її від небезпечних сусідів! – відрізала Юля. – А що робиш ти? Як проживаєш своє життя?..
Рудік вдавав, що ретельно перемелює їжу, приготовану особисто для нього Юлиними благодійними безкорисливими руками, а сам метикував, що сказати… Розповісти дівчині, над якою ось-ось, як здавалось Рудіку, засвітиться німб святої великомучениці, про те, як він щоночі прозябає у нічних клубах?.. І як йому, Рудіку, давно остогидли всі вульгарні дівулі, які щоразу вішаються на шию, бо ж місто, в якому живуть, здобуло славу другого Іваново? І що усі місцеві дискотеки переповнені нудьгуючими хвойдами-малолєтками, які звикли розсовувати ноги за пляшку шампанського чи пігулку «екстезі»? Ні… Ніколи у житті він їй цього не розповість… Вона надто гарна й вихована, аби отак викривати перед нею власну нікчемність…
– Я закінчив перший курс фізфаку… Але це не означає, що по закінченню універу я подамся вчителювати чи стану Бауманом… Просто моїм батькам здається, що вища освіта є запорукою доброго виховання кожної дитини… У тебе дуже гарні очі… Вони випромінюють спокій…
– Я також вчуся… Але на вечірньому, – Юля вдала, що не розчула останньої репліки. – І коли я закінчу медучилище, стану медсестрою… Справжньою, за покликанням… Немає більшого щастя, Рудік, аніж працювати за покликанням…
– Ти така вся правильна, Юль… Я починаю тебе боятися… Скажи, як я можу тобі віддячити за те, що ти двічі врятувала мені життя? Ти ж не хочеш, аби я почувався боржником?
– Ха-ха-ха! Гадаю, ти не з тих, хто довго страждає від усвідомлення власної провини… Втім, стривай… Ти можеш зробити добру справу? – Юля підвелася з-за столу, а Рудік завмер у боєготовності, адже через тонку, ледь прозору, проте невульгарну тканину її светрика цілком виразно випинається щонайменше третій розмір бюсту…
– Юля!!! Для тебе я зроблю все що завгодно!!!
– Тоді будь другом… У мене доволі скрутна ситуація… Я підробляю у лікарні нянечкою, і сьогодні моя зміна, як навмисне, збіглася з добовим чергуванням у бабусі… Я телефонувала всім приятелькам, та марно – хто хоче плюндрувати вечір і ніч вихідного дня? Не знаю, що й робити… Виручай… Посидь із нею до ранку… О сьомій прийде моя змінниця… А я в свою чергу обіцяю, що нестиму над тобою шефство щоразу, коли дитину знову залишатимуть на самоті… То як, згода?..