Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 40

– Мам, у тебе раніше квіти виглядали барвистішими, веселішими… Чому ти перейшла на пастелі?

– Знаєш, кожен період у житті митця накладає відбиток на його творчість… Отак і я – мій настрій на полотні… Власне, не тільки настрій… Я вся – у своїх малюнках…

– Мам, коли твій наступний вернісаж?

– Я не знаю… Готвальд обіцяв поклопотати… Треба навідатись до галереї.

Одного дня, відірвавшись врешті від мольберта, Міріам зібралася до виставкового залу. Там кипіла робота – спинаючись на драбинах, майстри завзято розвішували експозицію. Заклопотаний Готвальд давав поради і, здавалось, нічого, окрім майбутнього вернісажу, його не займало…

– Отак… Трохи вище… А тепер лівіше… Більше нахили, аби світло правильно падало… Ні. Не годиться… Знімай… Тут робота втрачає колір… Краще навпроти вікна… Отак… Чудово… Міріам?!!! – помітивши її, збентежився, проте миттєво себе опанував. – Дуже добре, що ти прийшла… Я саме хотів сьогодні заглянути до вас… Розумієш, тут таке… Мені не вдалось улагодити справу з твоїм вернісажем… Ця мадам, що приїхала нещодавно, привезла з-за кордону неабияку колекцію робіт, які належали малярам-емігрантам… Вона наполягала на терміновості показу, адже колекція сама по собі є унікальною… Нічого подібного у нашому місті ще ніхто не бачив!!! Уявляєш, це буде просто сенсація у мистецькому світі!!! А ось і вона!!!

До зали граціозною ходою увійшла висока струнка жінка і попрямувала просто до них. Вона мала років сорок, проте виглядала значно молодшою. Готвальд, захоплено споглядаючи її статуру, кинувся назустріч. Жінка була бездоганною, але увесь шарм і вишуканість одягу не могли приховати холоду, що струменів з її очей…

– От і чудово, – улесливо белькотів Готвальд. – Я давно хотів вас познайомити… Міріам, це…

Проте Міріам вже не чула нічого… Вона бачила жінку, яка змірює її льодяним поглядом суперниці, і розуміла, що їй тут робити нічого… Підкошувались ноги і в горлі стало нестерпно сухо. Вона не знайшла у собі сили дочекатись, аби жінка підійшла впритул. Натомість рвучко розвернулась і рішуче попрямувала до дверей.

– Міріам, зачекай… Міріам…

* * *

Все… Готвальда для неї не існувало… У серці – пустеля… Додому не йшла – не хотілося… Блукала понад річкою – заглядала у воду… Ліхтарі так само топили очі у пошуках дна, та марно… Думок не було, ані відчаю, ні жалю… Незбагненне отупіння, нездатність і небажання усвідомити щойно пережите… Ані ненависті, ані сліз… Цілковита апатія до світу…

Вода у річці притягувала до себе… Каламутна, темна… Мабуть, глибока… А що, якщо… Ні… Не має права навіть припускати такої думки… У неї ж Лука…

Людський гомін десь неподалік вивів із забуття… Товариство хмільних чоловіків біля шинку голосно сміялося, жваво щось обговорюючи… Ось кому весело й безтурботно!!! Й справді, який їм клопіт… П’яному море по коліна… Не вагаючись, Міріам звернула у бік забігайлівки і, минувши жваве товариство, увійшла всередину. Оглянулася, придивляючись – вперше у житті наважилась увійти до кнайпи… Привітний дядько за шинквасом зацікавлено її розглядав – не щодня бо такі гості навідуються.

– Щось бажаєте, мадам? – ввічливо звернувся до неї.

– Так. Вина, – відповіла впевнено.

– Келишок червоного чи білого? – приязно, з порозумінням всміхався.

– Червоного… Пляшку…

* * *

– Мам, що з тобою? – переляканий не на жарт Лука підхопив Міріам у дверях, де, спіткнувшись, ледь не впала. – Мамочко, з тобою все гаразд? Ти була в галереї?

– Була, Лука, була… Та краще б не була, – Міріам, опираючись на дитяче плече, дійшла до ліжка, лягла, не роздягаючись, і заплющила очі.

– Мам, що трапилось?! Тобі зле? – стурбований Лука не відходив ні на крок. – Може, я принесу тобі води?

– Не треба, синку, нічого не треба… Не чіпай мене… Я хочу спокою… Лишень спокою… Спокій – це єдине, що мені потрібно…

Лука не розпитував більше нічого. Натомість притулився клубочком попід маминою рукою і отак, притиснувшись удвох, заснули.

Прокинулись вони від пронизливого деренчання вхідного дзвінка. Господарка квартири, в якій мешкали, округла горланиста жіночка, від голосу якої ще довго по відвідинах бриніло у вухах, почала з порогу:

– Міріам, ви боргуєте мені за два місяці… Скільки це буде тривати? – її дратуючий слух голос примусив замовкнути навіть папужок. Протерши спросонку очі, Міріам збагнула, що спала не роздягнувшись. Тітонька підозріло до неї придивлялася. – Ви тут, бачу, розважаєтесь, а мені сім’ю годувати нічим.

– Я обов’язково з вами розрахуюсь, – виправдовувалась непереконливо, тож тітонька вдалася до погрожувань.

– Я даю вам тиждень. Якщо протягом тижня я не побачу грошей, можете збирати манатки… Втім, – зміряла войовничим поглядом спустошілі стіни, – бачу, що у вас їх небагато залишилося…

Міріам схопилася за голову: «Господи, що робити?» Лука підійшов до справи врівноважено, по-чоловічому:

– Мамо. Треба продати твої картини, не чекаючи вернісажу. Намалюєш нові. Це єдиний вихід із ситуації.

* * *

– Це що таке?!! – начепивши на ніс окуляри, спітнілий від напруги власник мистецької галереї здивовано розглядав принесені роботи. – Це що таке, Міріам?!! Я вас не впізнаю!!! Перепрошую, але це – начебто не ваші роботи, а якогось невдахи-початківця!!! Де звична виразність образів, притаманна вам яскрава гама кольорів?!!! Вони більш схожі на недопрацьовані ескізи, сирі замальовки… Що з вами трапилось, Міріам?!!! Вибачайте, але я не можу придбати ці роботи… Не вбачаю у них найменшої цінності… Принесіть но краще, дорогенька, щось з архіву…

– Архіву нема…

– Як нема? Невже ви продали всі попередні роботи?!! Це ж неабиякий успіх!!!

Не пояснюючи нічого встала й пішла…

Залишився Готвальд… Єдиний, хто міг допомогти… Він же так переконливо запевнював, що знайде покупця на все, намальоване нею… Але як переступити через власну гідність і просити його про допомогу?!!! Його, котрий познущався над нею, побавився, мов лялькою, і викинув, наче непотріб, на смітник? А може, їй просто здалося? Може його зрада – лишень плід хворобливої уяви, породжений її почуттям? Звісно, він зацікавлений у співпраці з колекціонеркою, і не може збагнути її, Міріам, ревнощів… Вжеж, його улесливість пояснюється суто комерційним інтересом… А її, Міріам, поведінка в галереї й справді виглядала доволі дивно, нагадуючи звичайнісінький нервовий розлад… Та й жінка ота років на десять старша від Готвальда… Міріам картала себе за необачність і безпідставну упередженість до людей, які нічого поганого їй не зробили… Ситуацію необхідно було виправляти.

Увечері Міріам зібралася до Готвальда. Прихопила з собою ті самі малюнки, які напередодні носила у галерею. Шляхом подумки лаяла власника галереї: «Теж мені знавець знайшовся… Останній йолоп розуміє, що у житті кожного художника є різні періоди творчості, і роботи одного періоду цілком відрізняються від робіт іншого…» Її малюнки – це її настрій, стан душі… Приглушені кольори, розмиті обриси, породжені ностальгією… Вона вже не та Міріам, що була колись – прямолінійна, незворушна, ба, навіть часом войовнича… Непорозуміння з Готвальдом зробили її надто вразливою й беззахисною, аби сперечатися зі старим консерватором про цінність її нових робіт… Ось зараз вона вибачиться перед Готвальдом, і все стане на свої місця…

Двері довго ніхто не відчиняв… І коли в замку нарешті завовтузився ключ, полегшено зітхнула: «Слава Богу, вдома… Зараз все налагодиться… Головне – дати йому зрозуміти, що вона не хотіла нікого образити, просто була втомленою… Прикра випадковість і нічого більше».

Нарешті двері відчинилися. Перед Міріам стояла… та сама жінка, яку вона не захотіла привітати нещодавно!!!

– Ви до Готвальда? – задала дивне запитання, начебто у квартирі окрім нього мешкав ще хтось. На ній був похапцем накинутий чоловічий халат, то ж зрозуміло, що навідалась сюди не у справі. – Готвальд відпочиває. Зайдіть завтра, – не чекаючи на відповідь, лунко затраснула дверима. Це була помста за нещодавню витівку у галереї…