Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія. Страница 42
– Але ж, Лука… Незабаром скінчиться літо і ти повернешся до школи. Ти не можеш покинути навчання, що б не трапилось…
– А я й не збираюся кидати науку… Торгуватиму після уроків… І повір, робитиму це успішно – вжеж, дитина, що вчиться заробляти копійчину вже змалечку, виглядає зворушливо…
– Ох ти ж мій годувальнику!!! І що б я без тебе робила?!!!
Наступного дня придбали візочок, і Міріам благословляла Луку на перший самостійний робочий день:
– Ти ж міркуй, будь обережним, адже довкола повно крадіїв-волоцюжок… Як йтиме дядько, що збирає платню за робоче місце, чемно йому всміхайся і відрахуй, скільки вимагається… Як покупець торгуватиметься, згоджуйся і не жалкуй – гроші нам зараз вкрай необхідні…
Та для Луки настанови були зайвими – він і сам все добре знав. Цілував маму у щічку й кивав на встановлений поруч вікна мольберт. На ньому біліла свіжа ґрунтівка полотна, а на підвіконні красувався пишний букет різноцвіту, добірно зібраний Лукою на приміському пустирі напередодні:
– Ось те єдине, мамочко, що має тебе турбувати… Про все інше піклуватимусь я…
Лука повертався додому з ринку, ледь не підплигуючи… Котив перед собою майже порожній візочок, виробляючи ним викрутаси, що здивовано оглядалися перехожі: «Ей, малий!!! Обережніше на поворотах!!!»
Міріам сиділа перед мольбертом і тупо дивилася на полотно, якого не торкнувся пензлик… Розведені для роботи фарби встигли засохнути, а розкриті тюбики хаотично валялися навколо… Голодні папужки, довбаючи дзьобиками порожні годівнички, стурбовано між собою перемовлялися. На столі поруч з тюбиками стояла майже порожня пляшка з-під вина… Міріам перевела розсіяний погляд на глуху, з відлущеною штукатуркою, стіну м’ясокомбінату й здавалось, його не помічала…
– Мамо, ти ж обіцяла!!! Глянь, скільки робіт я продав – майже всі!!! Мамочко, нам потрібні нові малюнки!!! Де ж ми їх візьмемо?!!! – Лука висипав на стіл кіпку вторгованих грошей. – У нас – все добре, чуєш? Злидні нас більше не торкнуться – я натрапив на базарі на одну жінку, котра обіцяла забирати всі малюнки, які я приноситиму… Треба тільки малювати, ма…
– Я не можу тут працювати, Лука, – Міріам важко, мов затвердлі фарби з тюбика, вичавлювала з себе слова. – Ти розумієш… Коли я дивлюся у вікно, і замість звичної зеленої вулиці бачу бетонного смердючого монстра, захаращеного сміттям і помиями, стає страшно… Невже це – все, чого ми заслуговуємо? Мені опускаються руки…
– Але ж, мам! Настануть кращі часи, і ми знову переселимось у простору й світлу квартиру, треба лишень набратися мужності й потерпіти…
– Я не можу тут працювати, Лука, – повторювала Міріам, начебто не розчувши заспокійливих синових слів… Вона й гадки не мала у ту мить, що цей убогий прихисток буде не найгіршим у її житті…
Лука прокинувся… Розплющив очі, намагаючись збагнути, де знаходиться… Його оточували гарні коштовні речі незнайомого помешкання… Як то він сюди потрапив?.. Але нетрі пам’яті приховували події, які пояснили б його перебування тут… Останнє, що пригадував – двері помешкання тієї суворої жінки, що приходила на ринок за малюнками, а якось довірливо до нього звернулася:
– Послухай, хлопчику… Давай домовимось, що ти більше не носитимеш свої картинки на блошиний ринок… Ти приноситимеш їх мені додому, і нікому більше не продаватимеш, гаразд? А я купуватиму тобі фарби… і їжу…
Пригадав, що йому стало зле, адже минуло два дні, як нічого не їв… Але як він опинився у квартирі, куди жодного разу далі порогу не ступав?!
Лука підвівся на яскравій оксамитовій канапі і озирався навколо, сподіваючись знайти пояснення всьому, що трапилось. Було тихо, і він зрозумів, що знаходиться у квартирі сам… Невже його зачинили тут, наче у пастці? Опустив ноги у засмальцьованих штанцях на м’який пухнастий килим, потонувши у ньому по литки: «Оце так розкіш… Ця пані, мабуть, дуже заможня, – побачивши безліч чудових картин, що займали увесь вільний простір помешкання, захоплено взявся розглядати. – Шкода, що мама не може цього всього побачити…»
Картин і справді було дуже багато, і поволі, крок за кроком, переходячи від одної до іншої, Лука не міг вгамувати захоплення. Звісно, йому ще рости і рости до такої майстерності… Якби бодай зрідка він мав змогу відвідувати виставки відомих художників, він почерпнув би багато корисного… Адже всьому, що вміє, навчився самотужки… Єдиним вчителем була мама, за спиною якої полюбляв стояти у дитинстві, спостерігаючи за роботою… Лука наче випивав ті картини очима, намагаючись запам’ятати кожен штрих, всотати у себе вміння професійних митців, про яке йому ніхто й ніколи не розповідав… Без сумніву, він стане справжнім художником, таким, яким була його мама! Потрібен лишень час і терпіння… Поволі переходячи від роботи до роботи, Лука потрапив до сусідньої кімнати… Картини були всюди – висіли аж попід стелею, лежали на підлозі, підпирали стіни…
Ця дивна жінка володіє справжнім скарбом, – подумав Лука і раптом завмер: на стіні, просто навпроти його очей він побачив хризантеми!!! Впевнені мазки, яскраві кольри, чіткі обриси, що створювалося враження, начебто живі. Такі квіти здатна була намалювати одна-єдина людина на світі – його мама!!! Це ж їхні хризантеми!!! Лука не міг оговтатись. Як вони сюди потрапили?!!! Їх же було викрадено разом з іншими роботами ще тоді, у минулому житті?! Лука взявся розглядати картини, притулені малюнками до стіни і йому здавалось, що божеволіє.
«Цього не може бути!!! Ось мамині флокси, бегонії, мальви!!! А ось магнолія!!! А ось різноцвіт, що приніс якось Готвальд, і їй вдалося піймати кожну крапельку роси на тендітних пелюстках… Авжеж, колись Лука по-справжньому захоплювався цією картиною – вона була однією з кращих… Та ж тут вся поцуплена у них колекція!!!» – раптом, збагнувши страшну очевидність здогадів, розгублений Лука став, наче вкопаний, не знаючи, що робити далі… У вхідних дверях заскреготів ключ… Злякався: «А що, як вона вирішить його знищити, аби назавжди заховати сліди злочину?!!»
Висока сувора жінка з клунком речей, щойно придбаних у дитячій крамниці, стояла на порозі і дивилася на канапу, де годину тому залишила спати знесиленого й брудного, але дуже талановитого хлопчика. Канапа була порожньою… Крізь відчинене вікно задував легенький літній вітерець, і фіраночка, мов напнутий парус, коливалася у такт з подихом вітру… Жінка розгублено переводила погляд із порожньої канапи на придбані речі в руках і не знала, що тепер із ними робити…
Лука щосили мчав додому, в смердючий брудний підвал… Але наразі йому було байдуже, куди, адже він розкрив злочин!!! Він не знав, як їхня колекція потрапила до жінки, але він знав, що картини знаходяться у неї!!! Безперечно, їх конфіскують і повернуть тим, кому вони по праву належать!!! І вони матимуть змогу повернутися до життя, яке їх колись оточувало і приходило до Луки у снах!!! Він уявляв собі, як зрадіє мама, дізнавшись новину, і тіло його ставало невагомим – здавалось, він летить, не торкаючись землі!!! Він знайшов картини, якими мама здобула собі славу й знаменитість – ті найкращі, найцінніші, та ні, безцінні!!! Адже саме з тієї миті, як вони пропали, все у них пішло шкереберть!!! Але тепер все буде інакше!!! – Лука ніс додому радісну новину і здавалось, от-от за його худенькими плечима виростуть крила…
Міріам лежала нерухомо на твердому, збитому з дощок ліжку… Одна рука звисала вниз, зачіпаючи безкровними пальцями брудну підлогу. Обличчя її було повернутим до стіни, а старий халатик із відірваними ґудзиками не прикривав оголені геніталії… Поруч лежала порожня пляшка з-під розчинника… Гадаючи, що спить, Лука прожогом кинувся до неї й почав щосили тормосити плече:
– Мамочко, ти не уявляєш, що я знайшов!!! Мамочко!!! Тепер я знаю, де знаходиться все наше багатство! Мамочко!!! – він повернув її обличчя до себе і перелякано відсахнувся – у нього вперлась матова порожнина замість очей, і тільки у самих кутках якимось дивовижним чином застигли сльози… Тіло було бездиханним і, наче міх, перевернулося на інший бік…