На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 22

- З ділом не згинеш з нудьги,- одмовив Демид,-. А ходитиму, якщо не докучатиму.

- Що ти плетеш! - одмовив невдоволено Гордій.

Але Ганна зрозуміла, що Демидові слова належать їй! І вона додала:

- Гордій тільки й говорить усе про вас, а я буду дуже рада, якщо ви нас часто одвідуватимете.

- Добре! - відмовив Демид весело.- За це спасибі! Тільки ж і я вас дожидаю колись у свою хату. Глядіть!

- Гаразд! Ми не забаримось! - одказав Гордій і почав прощатися.

IX

Багато дум передумала Ганна тієї ночі, їй не хотілося їхати сюди, але мусила. З початку подружнього життя з Гордієм вона могла б сказати йому все про Демида, але не сказала, бо боялась пошкодити їх приятелюванню. Вона знала, як Демид її любить, як глибоко вразила вона йому серце. Почувала себе винною, але їй не хотілося згадувати про це, хотілося забути. І вона забула його в перші часи серед палкого кохання...

Далі знову згадала,- вже тоді, як ті перші часи минулися, як хвилини палкого кохання почали перемішуватися з хвилинами ворогування. З того часу частина Ганниної душі цілком і навіки закрилася від Гордія і в тій частині було й усе те, що торкалося до Демида.

Сьогодні вона побачила Демида в вікно. Він ішов не поспішаючись, і його завсігди трохи нахилена голова і зігнені плечі тепер навпаки - випростались. Ішов рівно й легко, і Ганна виразно бачила його загоріле, вітрами обвіяне, мужнє, навіть трохи змужичіле обличчя. Її обхопив острах перед цією дужою істотою, і вона відскочила од вікна саме в той час, як Демид зустрівся з Гордієм і стискав йому руку своєю здоровою мужичою рукою.

Ганна злякалась. Як вона поводиметься, що вона робитиме?

На це не могла собі відмовити і сиділа мовчки, зціпивши руки.

Саме тоді Гордій покликав її.

- Іди, я зараз.

Мусила ще заспокоїтися, та не змогла. Дуже тремтіло у неї в грудях серце, як увіходила до вітальні. Але досить їй було трохи посидіти там, почути Демидів голос та глянути йому в обличчя, щоб зрозуміти, що вона помилялася, боячись Демида.

Обличчя в його справді змужичіло, погрубішало, але ж погляд був саме такий тихий і м'який, як і перш. І відразу весь острах Ганни зник. Розмовляла з їм, розпитувалась про його життя, оповідала дещо про місто, і їх розмова втрьох була весела й жвава.

- Який він добрий, гарний! - думала Ганна, і їй хотілося сказати це Демидові. - Він поводиться зо мною так, мовби я йому нічого не зробила, а видко, що йому й досі важко... Який він добрий!..

Але ж потім, як вона зосталася вночі сама та як згадала що було цього дня, вона знов злякалася. Тільки тепер уже не Демида їй страшно було, а самої себе. Згадала, як хвалила Демида, і їй здалося, що робить погано, цим ображує Гордія. Почувала себе винною перед Гордієм і мучилась тією винністю.

І кільки днів вона була надзвичайно ласкава до чоловіка. Вгадувала його бажання, була весела, як він бував з нею, силкувалась нічим не захмарити йому обличчя. Та Гордій мало те помічав.

Він одвик се помічати. Після того, як народився син, життя у його з Ганною трошки покращало, але тільки на якийсь час. Потім знов стара пекуча думка запанувала над Гордієм. Вона не відходила від його, не покидала його й на хвилину - та думка. І все, що він бачив на світі, все, що давало йому життя, не мало задля його ніякої ціни, ніякої вартості, бо і він, і все те мусило вмерти. У його в душі тепер не було віри ні в віщо. Він не бачив ніякої розумності у всьому тому, що робилося на світі. Світ здавався йому якоюсь мішаниною, якимсь крикливим стовпищем. Там люди кричали, бігали, цілували чи вбивали один одного, але нащо те все вони робили - невідомо. Нащо вони вчились, мучились над книгою по десять, двадцять років? Нащо вони один одного садовили в тюрми, кували в кайдани? За те, що той того убив, а той того обікрав? От дурниця! Смерть усіх уб'є і всіх обікраде - чи не однаково ж, що тепер, що тоді? Навіщо вони кохались? Адже прийде час, і та врода, що вони її на п'єдестал становлять, зробиться старою, зморщеною, беззубою, огидою, з тремтячим підборіддям! І знаючи, запевне знаючи се, можна кохатися? О, дурні!..

Він не міг уже. Він навіть і тепер уже в молодій двадцятилітній, пишній вродою Ганні вишукував те, що мало віщувати той страшний кінець. Кожна Ганнина хвороба, кожен пухирчик, що іноді набігав у неї, вражав його аж у серце, бо він думав:

- Ось воно те - вже починається!

І в його серці запалювалася злоба, лютість на те, що так робиться. Ця злоба й лютість повинна була вилитися на щось, але того, проти кого вона мала вилитись, того, що все це лихо робило, вона не могла досягти, і Гордій сам не помічав, як злість поверталася на Ганну. Він жалів Ганну, як вона була хвора, але ще дужче і незмірно дужче сердився за це на неї і якби він розібрав, яким шляхом він дійшов до цього, то помітив би таку думку: вона винна за те, що вона хвопа кожна хвороба наближа її до страшного кінця. І Гордій то вкидався увесь у клопіт про Ганнине здоров'я, змагався з нею за те, що вона не береже його, бажаючи хоч яким-небудь способом удержати своє єдине добро - її вроду - на можливо довгий час, то, занедбавши все, по кілька днів не озивався до жінки.

Вони змучились обоє. Тим обоє дуже зраділи, як прийшла весна і могли їхати на село. Хоча Ганна й боялася стрічатись з Демидом, але справді вона була рада відміні, хоч якій: "хоч гірше, та інше".

На селі зараз же обхопив їх господарський клопіт. Треба було влаштовуватись на новому місці. Це влаштовування та дитина брали в Ганни увесь час, одбивали її від тяжких думок і зробили трохи спокійнішою. Саме так було й з Гордієм. Він увесь укинувсь у господарство - він з їм уперше тільки зблизька знайомивсь - і це була друга річ, що через неї він не помічав Ганниної ласки до себе. Він сидів то в конторі з своїм управителем Галушківським, то їздив на степ чи в ліс дивитися на свою землю, на роботи господарські. Розбираючи конторські рахунки, він бачив, що Галушківський його одурює, але бачив також і те, що сам він не знавсь зовсім на господарському ділі і тим мусів держати поки Галушківського, бо йому здавалося, що новий управитель з несвідомим господарства хазяїном тільки плутаниці нароблять. Він з усієї сили намагався стати добрим господарем, щоб не мати потреби держати Галушківського.

Сидячи одного дня в конторі, він спитавсь у його:

- Яке тут економія має діло з радівцями?

Галушківський, присадкуватий, трохи посивілий, з підстриженою борідкою та вусами, колишній панський економ-кріпак, а тепер пан-управитель, глянув на Гордія хитрими малими очима з-під густих навислих брів, і своїм звичаєм, одмовив питанням, щоб виграти часу:

- А яке ж там діло?

Така відповідь визначала, що Галушківський ще не знав, як саме треба казати Гордієві, і хотів, гаючися з одмовою, тим часом зрозуміти його замір. Гордій страшенно не любив цієї відмови. Він насупивсь і сказав сердито:

- От - про луку!

- А є, є! - моторно забалакав Галушківський.- Мужики захопили панську луку і двадцять сім років хазяйнували на її.

- Що ж ви?

- А мені покійні - царство небесне їм! (Галушківський перехрестився) - Никодим Петрович звеліли подати в суд.

Гордій знав, як Никодим Петрович, його дядько, "веліли" Галушківському. Він спитавсь:

- Що ж суд?

- Присудив нам землю і три тисячі плати з їх за те, що нашою землею пользувались.

- Але як же суд міг присудити вам землю, коли ви кажете, селяни аж 27 років хазяйнували на цій землі - адже десятилітня "давність" минула.

- Ми свідками довели, що перші вісімнадцять год вони володіли нею од економії наймаючи, і нам присуджено з їх грошей тільки за дев'ять з половиною год.

- Але ж ви сами кажете, що вони володіли тією лукою 27 років.

- Чому ні?..

- Так як же ви могли довести, що цього не було, а що вони володіють менш як десять років?

- Так свідки сказали...