На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 24

- Чому? - спитався Демид.

- Та бачите... Я перепитувавсь через людей - батько та мати вбогі, то й не думають віддавати дочку цієї осени. Та й я не багатий... Ото ж я й надумав: випрохаюсь у батька та й піду цього літа на закоски у Донщину, на зиму наймусь де, на те літо знов на заробітки піду - якщо бог дасть урожай, то за літо можна рублів п'ятдесят заробити, а я два літа зароблятиму та ще й зимою десь наймусь. Батько тут і сами хліб упорають - у нас хазяйство невеличке. Тоді вже й свататиму.

- Мабуть, ви не дуже любитеся, що так весілля одсуваєте,- пошуткував Демид та й сам злякався. Андрій зблід, почервонів і знову зблід. Він який час мовчав, а далі сказав тремтячим голосом:

- Ми вбогі і без заробітків не вживеш... А я не хочу, щоб одружившися, я, з нічого їсти, вів свою жінку на чужу роботу! Я хочу жити хазяїном, а жінка моя щоб була хазяйкою, а не наймичкою.

Заміри в Андрія були такі. Він має надію заробити за увесь цей час не менш як сто двадцять рублів. Рублів п'ятдесят піде на весілля, а за ті сімдесят рублів купить у одного чоловіка два наділи з садком. Купить, хоч що, а купить. Тоді в його буде три наділи - землі стане. Хоча їх з батьком тільки двоє робітників, але се байдуже - упораються й з трьома наділами. Тоді він хоч не піде кланятися панові та прохати в його землі, а сам собі паном буде... Багато ще своїх мрій оповідав хлопець і нарешті сказав, хто його дівчина і про що має він прохати: він писатиме листи, дещо й про Орисю,- дак щоб Демид їй переказував. Восени він вернеться. Демид згодився. Почувши про замір Андріїв, спершу він хотів був позичити йому грошей, щоб він міг усе це зробити сієї ж осени. Але потім згадав, що нема гіршого щастя, як позичене, і нема кращого над зароблене,- і не сказав про це нічого. Він тільки слухав, радіючи, гарячу оповідь Андрієву, слухав про те, як Андрій казав, що він навчить Орисю читати, що він неодмінно зробить так, щоб і вона знала все те, що він знає, щоб вона побачила, "що світ держиться душею людською...". І багато, багато іншого.

Демид стиснув руку Андрієві і сказав:

- Ідіть і заробіть собі щастя! Нема нічого кращого над зароблене щастя.

Андрієві треба було йти, але Демидові хотілося ще з їм поговорити і він пішов його випроводжати. Загомонівшись, непомітно дійшов аж до Радівки. Йому схотілося зайти до Гордія. Він не часто туди ходив, надія його, що легко буде погодитися з тим, що існує, одурила, бо щоразу, як бачився з Ганною, старі муки повставали знову. Але тепер йому схотілося зайти до Раденків та поділити з їми свою радість.

Він стрів самого Гордія, з газетою в руках. Ганни не було, але вона увійшла трохи згодом. Демид почав оповідати про Андрія. Гордій вислухав його мовчки і нарешті сказав:

- Щось не йметься мені віри, щоб це справді, як ти кажеш, народжувалась сільська інтелігенція та й єдналася з нами, з міською інтелігенцією. Досить бути в сурдуті, щоб вони не йняли віри ні єдиному твоєму слову, хоч би ти й найсвятішу правду казав.

- Ну, не завсігди так! - сказав Демид.

- Думаю й я, що не завсігди,- тихо обізвалася Ганна.- Я мало знаю народ, але мені довелось зазнайомитися де з ким і я зненависті не бачу.

- Дуже зрозуміло, що не бачиш. Баби бігають до тебе по ліки або ще по які там сторії, і ти сама їм часом носиш які там подарунки, зрозуміло, що коли ти даєш, то не будуть вони до тебе свою зненависть виявляти.

- Я їм нічого не даю... Яка дурничка там...

- Та вже ж хоч і дурничка, а коли ти обула Панасову дівчину, то не кине ж вона тобі в вічі після цього - я вам не вірю! Але взагалі - панові віри не ймуть. Ну, ось хоч би та лука, що про неї ти колись мені казав. Як ти знаєш, я се діло зупинив. А мужики тепер розказують, що економія зупинила діло, бачивши, що невидержка: тим не жене їх з луки, що не випозивала нічого.

- Мені цього не доводилось чувати,- відмовив Демид,- принаймні від Андрія,- навпаки, він вдячний... Ну, а коли й справді кажуть так, то нема тут нічого дивного. Вони звикли за Галушківського до ворожих відносин, то й тепер так на се дивляться. Бо й справді ж, така економія, яка була за Галушківського, могла зупинити справу тільки через те, про віщо кажуть твої радівці. Тебе ж вони ще не знають.

- Не знають, а поводяться зо мною так, як неначе вони мене знають з найпоганішого боку. Нащо вони вважають мене за свого ворога, та ще й такого, що з їм треба боротися не зовсім чесними способами?

- Якими?

- Ну, наприклад, хоч би такими, як рубати мій ліс або пускати свій товар мені на поле на озимину?

- Та не з тобою ж вони поводяться так,- знов кажу,- а з твоєю економією, її вони знають, і вона їм здається чи справді є - їх економічним ворогом. Та ще й те. Мені здається, що в таких випадках казати: "мужики" або "радівці" буде не по правді. Звичайно, такі шкоди чинять окремі деякі люди, а не вся купа людей. Скажу, наприклад, про себе. У мене теж бувають шкоди. Але я ніколи не обвинувачую за їх усю громаду, бо добре знаю, що в тих шкодах винен або Охрім, мій давній ворог за школу, або Панько. Як же хто інший ускоче в шкоду (це буває дуже не часто), то я запевне можу наперед сказати, що це сталося без ніякого бажання, а просто через недогляд.

- Ну, я не розбирав,- одмовив Гордій,- хто саме руба в мене ліс або воде коней та волів до мене на озиме пасти, але запевне знаю, що це не самий Петро або не самий Іван, бо їх двох усіх тих шкод, було б дуже багато.

- Звичайно, у твоєї економії мусить бути багато ворогів. Та й як же могло б бути інакше при наших обставинах ?

- У всякому разі я з цим погодитися не можу. Це мене обурює, виклика мою злість,- те, що вони так не шанують чужої власності. Причини можуть бути такі, як ти кажеш, але факт з того не покращає. Ну, та хай йому цур! Давай краще про інше!

Заговорили про інше.

X

Літо минуло і Демидові, і Гордієві у звичайному господарському клопоті. Демидові той клопіт був уже не новий і подобався йому. Взимку він був більш інтелігентом, а влітку - мужиком. Здорова мужича праця морально освіжувала його. Влітку Демид одержав од Андрія з-над Чорного моря лист. Парубок пересилав через Демида окремого листа до батька, а Демидові писав, що заробляє добре і прохав переказати од його привітання Орисі. Демид пішов до Карпенків і, піймавши таку хвилину, як дівчина була сама в хаті, сказав їй про се. Вона страшенно почервоніла, але спиталася:

- А чом же він не написав нічого?

Демид зрозумів, що вона каже про лист до себе і відмовив:

- Мабуть, тим, що ти не вмієш сама читати, а він не хоче, щоб ще хто інший знав про те, що він тобі напише.

Орися почервоніла ще дужче і осмутніла, але нічого не сказала, бо батько ввійшов у хату. Демид написав про це Андрієві. Той не відписував довго, а на осінь знов прислав листа. Писав, що знайшов собі дуже добру роботу на пристані коло кораблів. Робітників мало, і він заробляє по рублю на день. Зостанеться там, поки буде такий гарний заробіток - хоч і на всю зиму. Орисі Андрій прислав коротенького листа, а в йому писав: "Це правда, що я не пишу тобі тим, що не хочу, щоб хто інший читав мої слова до тебе. Навчись сама писати!"

Орися, почувши це, знов осмутніла. Осмутніла тим, що Андрія довго не побачить, і тим, що він їй знов докоря, що вона неписьменна. Але ж як Демид сказав: "Хочеш, вивчу тебе читати?" - вона не відмовила нічого, тільки сльози затремтіли на очах... і зараз вийшла з хати.

Щодо Гордія, то йому цього літа клопоту було багато і, здебільшоого, не зовсім любого. Спершу він думав, що, вигнавши Галушківського, зробить усе, але тепер побачив, що помилився. Сам він мало що тямив у хазяйстві, а Олійниченко та конторник хоч і не крали, здавалось Гордієві, але ж і ладу економії не давали. Та й не хотіли про це дбати, а більше казали:

- Нехай, нехай спробує сам!

Вони трохи не полюбляли Гордія, їм не сподобалося що Гордій зупинив позов за луку та оступився за харч наймитам. Як на їх думку, мужиків треба було провчити, і вони зовсім не розумли, як се можна зректися права випозиваного вже, що ж до харчу, то сами вони й за Галушківського мали його добрий, а той бариш, що зостававсь од робочого харчу, потрапляючи до калитки Галушківському, хоч не дуже, але зазирав до кишень і їм. Тим вони на Галушківського й узлились, що він не любив ділитися, що мало доскакувало до їх кишень; вигонячи його, вони мали надію на більше, бо Олійниченко сам націляв сісти замість Галушківського. А воно склалося так, що й те з рук пішло, що досі мали. Правда, вони вже знайшли змогу надолужати се на чому іншому, але все ж мали рацію сердитися на Гордія. Тим вони, наче дбайливі при йому, без його мало про що дбали, опріч власних кишень; Гордій цього не знав, хоча й бачив, що в господарстві чимале безладдя.