Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 2

- Ну, чого стоїш? Роздавай.

Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися.

- Оця ще!.. Моняється! - скрикнула Химка i вхопила в неї з рук ласощi.- Ось я, дiвчата, роздам!

I почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi:

- Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!

Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi.

- Ех, гуляй душа! - скрикнув вiн i вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодiж оточила їх колом. _Дедалi пара танцювала все палкiше й палкiше, запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив.очима. Але Роман,проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив її та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з такої несподiванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А їй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцює перед нею i дивиться на неї своїми смiлими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всi її саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцює з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гуртi. Не зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двiр до свого хазяїна.

А музики тяли тим часом з усiєї сили, парубки й дiвчата танцювади, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю Квiтки, i дiвчата й парубки топтали їх ногами.

Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа:

- I-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiваєшся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодшаємо.

Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигiн - кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв доїти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх.

Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в неї в дворi нiкого немає, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв,- чи не побачить там дiвчину.

Мати нападається на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? Є й гарнi дiвчата, i роботящi… навiть є й багатi… та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг їй одкривати… А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в їх тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тiї книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато… про все… От хоч би й про те - чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого їсти, а там такий багач, що грошi мiркою мiряє. Один кривавим потом умивається, та робить, та дбає, а другий, ледащо, лiнується… або ще п'є… а то й красти пiде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не знає тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про їх нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знає; писар - самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кидає та записує грошi… до батюшки Зiнько не посмiє пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же… хоч по книгах знає i всяку науку, а як Зiнько попитався його про своє- як би кращий порядок завести,- то вiн тiльки рукою махнув. "Це,- каже,- не твоєї голови дiло. За порядком начальство доглядає. А ти коли хочеш добре жити-роби, не пияч,-от i все!" Це Зiнько й сам знає, та тiльки що цього мало…

Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина… I з себе гарна… Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже… просту… Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн буває з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла… Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займає? А втiм… вона ще молода… сиротою по наймах iзросла, нiякої науки їй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, її й читати можна навчити… i до своїх думок прихилити… Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неї, зачiпав її розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять.

Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько… Але дiвчини нема нiде - нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла… Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок.

Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок,- берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тiї думи його не покидали. Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величається i язик ламає… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знає. Бо й справдi - по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiє розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…

Небо давно вже сяло над землею своїми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi… i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неї, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тодi, як вона спiває сумної пiснi… Вона дивиться й спiває… i любо, любо стає… i хиляться вiти… i всмiхаються зорi…

I Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяєвом безкрайого неба, напоєна солодкими пахощами чарiвної ночi - тихої, як сон маленької дитини, ласкавої, як погляд матерi…

II

Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що "завiв кумпанiю" з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з їми ходити. Йому не годиться запанiбрата з їми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище.