Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич. Страница 8
- Се, брате, дурне! Порядкуй у своїй хаті, а не в мене. Аж задихалась.
Співали півні.
Одні й другі - сидить мати, як сиділа.
А вітри гудуть...
Вітри будуть, а ясени риплять, а матері дрімається...
Затріщав каганець - гасне.
Глибоко-глибоко зітхнула, підвелась, налагодила гніт.
Стала посеред хати, на того селюка, що на стіні, очі зводить...
Не: любить його дівер. Боїться. Все збирається колись порізати або спалити, а стара звикла до його, як до живої душі в хаті, мовби поріднилася з ним.
Підійшла до малюнка, обсмикала рушник, краще квіти порівняла, починає говорити до його стиха:
- Скажи, сумний, скажи, невеселий, ще й нерадісний: куди мої діти позаводив? Де мені їх шукати? Куди листи слати?
Витерла сльози, зітхнула.
- Як то в тій пісні співається:
Чи так, сумний?
Мовчить, невеселий, мов із заліза кований, не гляне, бровою не поведе - твердий як криця. Тільки з думного чола, як огнем, пашить, та ще причувається: ніби потаємки гуде в старій хатині бунтар - золотий дзвін:
ФІАЛКИ
(З юнацьких спогадів)
Осінь... Мені - дев’ятнадцятий.
Сорочка в мене крамна, «фантазі», шнурочок із рожевими китицями, а живу я у матері, в старій-престарій селянській хаті.
Цієї весни я скінчив учительську семінарію, і тепер день у день дожидаю призначення в народну школу на вчителювання. Ще не затихла в голові моїй музика моїх школярських років, а проте в мене - думок-думок. Про темряву народну, про бідняцьку недолю... Ходжу, як у тумані. Дійсність - як сон, і сни - як дійсність...
Один із моїх товаришів у своєму до мене листі прирівнював нас у цей час до дівчини, що незабаром дожидає в хату сватів.
І на те дуже скидалося: було і боязко, і радісно, і чогось смутно.
А од товаришів все летіли листи: той поїхав на Поділля, другий їде на Волинь. Моє серце завмирає: куди ж мене, в який мені випаде закуток?
І яка буде школа, які люди, діти?..
Щодня ходжу на пошту, певну маючи надію, що ось сьогодні неодмінно буде мені пакет, і щодня вертаюся звідти лютий і на пошту, і на поштаря, і на все – нема.
Так іщов час.
День - у нудьзі, ніч - у думках. Працювати для народу в мене, кажу, було велике бажання, та що саме робити і як, правду кажучи,- того я не уявляв собі. Розпитати - нікого, книжок таких добути - ніде.
Одного вечора думав: хто б поміг мені у цій справі з місцевої інтелігенції? Ні, нема такого. Десь тут хтось колись був такий... Ще за школярування в сільській школі було чутко... Забулось... Почав перебирати давнє шпаргалля. Може, пригадаю. Знайшов засушену фіалку у книжці, чимось пахне, не розберу. Все молоде, юнацьке так і затремтіло в мені... З тим я й заснув.
Тоді приснився мені сон... Приснився мені ліс. Дихав фіалками. І приснився мені син нашого вчителя, Славко - білоголовий кучерявий панич. Учився він разом із нами, селюками, колись у містечковій п’ятилітці, з нами ж і товаришував.
Приверзлося, що цей Славко - в білому кашкеті, блідий і переляканий, тікав од мене десь у лісі, закриваючи щось під пахвою, щось наше, школярське, дороге, миле...
Ганяючи за ним, я гукав:
«Ану, покажи, покажи, що там у тебе таке?!»
Він поза ставом, я за ним, він - у ліщину і зник...
Я прокинувся безмірно обурений. І довго ще билося в мене серце й стискалися кулаки.
Ранком довго думав про той сон, щось намагаючись пригадати. Ввесь час воно в мене вертілось на думці, проте не пригадав... Тільки все пахли фіалки, все стояв у голові туман, все весною віяло. Непереможно потягнуло провідать той ліс.
День видався хмарний, і ліс був повитий осіннім сумом. Угорі гули вітри й стояли шуми.
Вгорі гуло й шуміло, а внизу налягав сон, аж очі злипались. Кругом - ні живої душі. Тільки в гущавині хтось рубав дубовий пеньок, і він глухо дзвенів на осінньому вітрі, як казковий під землею дзвін. Не дивлячись стежок, пішов я блукати по лісі, як сновида. Іду... Понад ставом, гребелькою в ліщину... Крізь дерева голубіє дах якогось будинку. Де він тут узявся? І тільки не швидко пригадав: та це ж «Голуба Дача»! Цей будинок я пам’ятав ще тоді, як малим ходив у ліс по суниці. Стояв він тоді пусткою, із забитими вікнами та замкненими на великий замок дверима. Тепер - двері одчинені, вікна - одтулені, на вікнах привітно визирають квіти. Колись щось я чув про нього... Що саме?
І чого, і як мене принесло сюди? Стало якось чудно. Глянув убік - одразу аж у грудях тьохнуло: високо підіймаючи голову вгору, червоними од осінього холоду пучками ловила китицю горіхів на пригнутій ліщині дівчина.
Руда коса в неї і вся на ній одіж була обплутана лісовим павутинням. З одного боку на рові коло неї лежала її червона хустка з голови, з другого - книжка. У фартусі - повнісінько нелущених горіхів.
Почувши за спиною шелест, вона швидко озирнулась. Заглядівши чужу людину, вона засоромилась і випустила з рук ліщину. Потім, придивившись, щось нагадала, і в очах блиснула гостра цікавість, навіть радість.
Привітно, як старому знайомому, вона кивнула мені головою:
- Оце добре, що я вас побачила. Я давно збираюся вам щось передати.
Чуманію.
- Мені?!
- Вам! Вам!
Стало якось чудно.... Дивлюсь, а в неї очі - не очі, а справжні дві блудящі зірки: загадкові, спокусливі, чудні! Мені прийшла навіть у голову дика думка: чи не зустрівся це я в лісі з мандрівними огнями, що заводять людину в блуд? Перед цим я чув, таке розповідали про одного музику. Дожидаю, що далі.
Сідає на рові, висипає з пелени нелущені горіхи.
- Ідіть допоможіть лущити! Та чого ви боїтеся? Я не кусаюсь,- засміялась, і чудною покотився в лісі той сміх луною.- Сідайте! Ближче! Отак!
Я мимохіть корюся.
- Все блукаєте, все думаєте, як буде на вчителюванні? Угадала? До речі: чого це вам і досі не дають місця? Ха-ха-ха! Та не бійтеся - я людина, а не якась обмара!
Сміюся довірливо, тру рукою чоло: зовсім заморочила голову.
Заводимо звичайну розмову про вчителювання: як учителювати буду, що робити.
Далі - перебиває:
- Забула вас спитати - ви й досі пишете вірші?
Починаю хвилюватись: що за притичина! Рішуче одмагатись:
- Ніколи не писав і не буду!
Лукаво прищурила очі, хотіла щось сказати - примовкла. Хтось гукав:
- Марусю! Марусю!
- Зараз! - гукнула.
За штахетом в палісаднику я побачив сивого діда з довгим на голові волоссям. З сокирою в одній, з трісками в другій [руці]. «Чи не він це й дзвонив у пеньок?»
Маруся почала вкладати свої горіхи.
- Татусь кличе! - І знову ті ж лукаві, примружені, загадкові очі-огні...
Осмішка дедалі прояснюється, в очах сплива щось тепле, інтимне, щире.
- Так не пишете? Не писали? А ви не знаєте часом, чий це буде вірш... Про «посланця» од народу?..
І почала декламувати: