Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич. Страница 9

- Колись знала всього - забула. Ви не знаєте?

Я стояв, як на жару. Уші палали. Вірш був мій. Не згадаю тільки, коли саме писаний.

- Ну що? - не зводить з мене чудних очей.

І раптом мені здалося, що вони мені по знаку: чи десь я їх бачив, чи вони мені колись марились... Нетерпляче питаю:

- Як, звідки взяли ви цей вірш? І що ви за людина?

Дивиться пильно, непевно осміхається:

- Невже і досі не догадались? - І далі: - А чому ж це ви не питаєте, що я вам хотіла передати? Приходьте завтра, передам. Тільки ж неодмінно приходьте! Чуєте? А то ви такий, що вас треба на поводі тягнуть... Завтра про все довідаєтесь. На добраніч.- Засміялась. Пішла. На ходу підвела голову до неба, декламує: - «Чогось вчора дуже рано...»

Стою, дивлюсь услід, зачудований, помалу напливає радість: «Ну, здається, буде з ким коротать осінні дні...» Хай тепер пакет підожде. Вертався, нічого не бачив, тільки над головою зорі. Аж черевики побив, спотикаючись на пеньки.

Додому прийшов пізно. Тихенько, щоб не збудити матір, засвітив світло, сів за стіл, підпер голову рукою. Невелика, здається, радість, а дивіться: в убогій моїй хатині мов зорі з неба впали: сяяли золотом, віяли такими гарячими радощами, що не вміщалися в маленькій хаті з низенькою стелею... В голові питання - натовпом:

«Коли я написав той вірш? І як він міг утрапити до неї? І що вона має передати мені? Що вона, власне, за дівчина? Звідки вона знає про мене?.. І звідки загалом ця мені радість?»

Аж ось знову перед очима промайнув Славко в білому кашкеті.

І знову щось замулило в пам’ятку, аж у грудях тьохнуло. Здавалось - от-от усе пригадаю. Ніби аж заворушилось воно в мені, присипане сухим торішнім чи позаторішнім листом...

Аж несподівано мої очі хапають казенний пакет на столі, що вже давненько штовхав мене в груди, і я кидаюсь, ніби хто бурхнув на мене відро холодної води: «Нагулявся!»

І сказати правду: спершу неприємне було те пробудження, як лікарська операція. Проте - на одну тільки мить. Одразу вибурхнула нова радість, як повідь, затопила першу. Гарячі хвилі піщли по тілу, загорілись щоки, запалали уші: «Свати! Ось вони нарешті!»

Розривав пакет, і руки тремтіли мені, ніби виймав звідти свій жеребок-долю.

«У Київщину, у Канівський повіт...»

У хаті стає мені душно і тісно, все вкручую лампу, виходжу у двір, під зорі. Лісова обмара розвіялась, як хмарка. І погасли мандрівні огні одразу... Так, мабуть, і не згадав би...

Аж довелось згадати. Та не тільки їх.

Все, здавалось, було готове в мене в дорогу, проте днів на три ще вистачило біганини: білизна не готова, черевики стоптались, родичів треба було перед од’їздом усіх обійти. Мотаюсь, уже й забув, чого це мені часом запахне фіалками.

У неділю мав од’їздити, а в суботу, вільний од усякого клопоту, думав: «Кудись мені іще треба було?..»

Коли це мати:

- Забула сказати тобі: он у косинчику лежить книжка, що вчора передала хутірська жінка.

- Яка книжка? - підходжу до косинчика.- Оце, може?

Беру з косинчика якийсь товстий зшиток в палітурках із клейонки.

- Ото ж він і є.

Обірваний, обсмиканий, у жовтих водяних плямах, розбухлий, як в’язка сіна, видно, бував у бувальцях, і Дивлюсь, знизую плечима:

- З якого хутора? Яка жінка? Чи не вийшло якоїсь помилки? Може, кому іншому?

Аж ось мій зшиток набирає якогось ображеного вигляду, мов той давній товариш, що не впізнаєш його в старому лахмітті.

«Гай-гай! Та це ж той наш давній школярський журнал! Де він узявся?» І запахло дужче глухої осені фіалками.

Щось тепле й ніжне розлилося в грудях, по всьому тілі:

- Мамо!.. А хто ж... й звідкіля ж?..

Перегортаю сторінки і разом хочу про щось спитати в матері, а про що саме - вже й не згадаю, бо очі вп’ялися в знакомі школярські сторінки зшитка і губи самі собою роздираються в широченну осмішку.

Перед очима вставали зоряних теплих вечорів школярські мандри до лісового ставу, і нічні купання цілою ордою, і крик-гук, і фонтани срібних бризок, що летіли до золотого місяця, обкладеного мандрівними хмарками, і колючі веселі дрижаки на одіванні, коли руки ніяк не попадали в рукава сорочки... І темний ліс, і русалка, і наш кучерявий «дід». Хотілося гукнути: «Діду, аго-о-в!..» - у хаті, як у лісі.

Спогади про Сільську школу прикували мене коло стола.

Місце наших таємних зборів - дуб у гущавині лісу, кучерявий, рясний. «Дід» - ми прозвали його. «Діду, ґов!»- ще здаля гукали до його. «Ов-ов!» - одгукувався «дід», а ми й раді: справді, мов живий.

Ніде в лісі не росло кращих фіалок, як коло «діда»: прозорі, як блакитні хмарки, а головне - всі до однієї пахущі... Багато їх стрівав я після того, усяких, та вже вони не пахли мені так, як ті мої перші, юнацькі... Отож ходили ми до «діда» по фіалки. У «дідовім» же дуплі ховали і той наш школярський журнал.

Вірші на містечкове крамарство, сатири на міщанство, карикатури на місцевих прикажчиків, кавалерів і крамарівен-панночок - такий по більшості зміст журналу. Крім, звичайно, шкільного життя.

Ми з’являємось із нашим журналом в школі, на колодках між парубками, на співках між хористами і хористками. Вигляд у нас таємничий. Так ніби на кожного з нас от-от чекала тюрма й кайдани. Дехто з нашого гурту запевняв, що нашого «діда» взяла під догляд місцева поліція, що бачили, як швендяють у лісі, слідкуючи за нами, шпигуни. Слава про нас гуде в містечку.

Незнакомі обивателі нам бадьоро підморгували, якісь панночки нам привітно осміхались. Казали, що якась із них хоче ввійти до нашого гуртка. Загалом - охочих пристать до нашого гуртка і не одіб’єшся...

Довго не приймали до гурту Славка: з панночками водиться - непевна людина. Зрештою - упрохався.

А приймали в гурток урочисто. Для Славка це був щасливий день. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючи вагу моменту, він стояв коло «діда» і складав урочисте обіщання товариству на вірність. Слово за словом він вичитував за товаришами лісову присягу:

- Клянуся «дідом», його корою і листом...

- І корінням! - грізно гриміла, підказуючи, громада.

- І корінням!..- покірно вичитував Славко.

- І насінням!

- І насінням!

- Гризи кору з дуба!

Славко совісно береться гризти шматочок одлупленої з «діда» кори. Наказували:

- Гляди ж, Славко, не плещи своїм панночкам чого не треба!

Останні цього літа збори коло «діда». Мало не рвесь наш гурток цієї осені роз’їжджається із містечкової школи вчитись далі: в учительських семінаріях, у технічних, у фельдшерських - куди тільки була змога з нашою освітою. Вирішили - з’їхавшись на те літо на спочинок, вести журнал далі, а тим часом гарненько сховати його на зиму тут же, в «діда».

Наостанку я вписав у журнал свій вірш. Вірш мав заголовок «Посланець». Зміст - думи учня-селянина перед тим, як має для науки кидати рідну убогу хату. Вірш, одповідав загальним настроям і всім дуже сподобався. До вечора то од одного, то од другого задумано виривався початок вірша:

Дехто навіть списав того вірша собі на спомин.

На тому й закрили збори.

Зшиток загорнули в хустку, далі - в лубок, заховали в потайному дуплі, високо на тому ж дубі. Листом присипали, притоптали.

- Прощай, «діду», до того літа!

Аж довелося ще раз одвідати «діда» цього літа.

Одного теплого липневого вечора я в гурті міських хлопців-співаків пішов у ліс купатись. Співали, гомоніли, доставали в кущах світляків. Розповідали злободенну чутку про те, що тут, у лісі, бачили баби русалку. Сперечались: одні вірили, другі - ні.