Нестерпна легкість буття - Кундера Милан. Страница 11

— Цю картину я зіпсувала: капнула на неї червоною фарбою. Спершу стало прикро, але потім пляма почала мені навіть подобатися, — нагадувала тріщину. Так ніби будівельний майданчик не був справжнім будівельним майданчиком, а лише репнутою театральною декорацією, на якій намальовано цей майданчик. Я почала експериментувати з тією тріщиною, розширювати її, щось бачити за нею… Так зробила свій перший цикл картин, який назвала «Куліси». Звісно, нікому їх не показувала — мене відразу вигнали б з Академії. На першому плані завжди був досконало виписаний реалістичний світ, а за ним, як за розірваним полотном декорації, видніло щось інше, абстрактне й таємниче. — Вона помовчала й докинула: — Попереду була зрозуміла брехня, а позаду — незрозуміла правда.

Тереза слухала так зосереджено, як мало хто з учнів слухає свого вчителя, й переконувалася, що всі Сабінині картини, і давніші, і сучасні, завжди говорять про те саме, всі вони являють собою сучасне зіткнення двох тем, двох світів, немов фотографії, зроблені способом подвійної експозиції. Пейзаж, за яким просвічує настільна лампа. Рука, що прориває ззаду полотно ідилічного натюрморту з яблуками, горіхами і підсвіченою новорічною ялинкою.

Тереза була захоплена Сабіною, а оскільки художниця трималася подружньому, це захоплення, вільне від страху чи недовіри, переходило в симпатію.

Тереза майже забула, що прийшла її фотографувати. Сабіна сама нагадала їй про це. Тереза відірвала очі від картин і знову побачила тахту, що, немов подіум, стояла посеред кімнати.

Коло тахти була тумбочка, а на ній — болванка у формі людської голови. Подібні є в перукарів, щоб натягати перуки. На Сабіниній підставці була не перука, а капелюх-котелок. Сабіна посміхнулася:

— Це капелюх мого дідуся.

Подібний котелок, чорний, твердий і круглий, Тереза бачила лише в кіно. Такий Чаплін носив. Вона посміхнулася, взяла його в руки й довго роздивлялась. А тоді сказала:

— Хочеш, я тебе в ньому сфотографую?

А за годину раптом спитала:

— А хочеш, я сфотографую тебе голою?

— Голою? — посміхнулась Сабіна.

— Так, — рішуче кивнула Тереза.

— Для цього ми обидві мусимо випити, — сказала Сабіна і відкоркувала пляшку вина.

Відчувши слабкість у тілі, Тереза стала мовчазна, тоді як Сабіна ходила кімнатою з келихом у руці й розповідала про дідуся, який був мером невеликого містечка; Сабіна не знала діда; єдине, що після нього лишилось, — оцей котелок та ще фотографія: на трибуні стоїть групка провінційних сановників, один із них — її дід; взагалі незрозуміло, що вони роблять на тій трибуні, можливо, була якась урочистість, можливо, відкривали пам’ятник іншому сановникові, що також носив котелок під час різних урочистостей.

Сабіна довго розповідала про все те, а коли допила третій келих, сказала: «Зачекай!» — і вийшла до ванної кімнати.

Повернулася в купальному халаті. Тереза узяла апарат і піднесла його до ока. Сабіна розгорнула халат.

Апарат водночас правив Терезі й за механічне око, яким вона роздивлялась Томашеву коханку, і за вуаль, якою ховала своє обличчя.

Сабіні потрібен був певний час, поки вона зважилася зовсім скинути халат. Ситуація, в якій опинилася, була трохи складнішою, ніж вона собі уявляла. Попозувавши кілька хвилин, вона підійшла до Терези й сказала:

— Тепер я фотографуватиму тебе. Роздягнися.

Слово «роздягнися» Тереза багато разів чула від Томаша, і воно врізалося їй у пам’ять. Це був Томашів наказ, який тепер коханка адресувала дружині. Цією магічною фразою він поєднав їх обох. Це був спосіб, яким він раптово переводив безневинну розмову з жінкою на еротику: не пестливим дотиком руки, не лестощами, не проханнями, а наказом, висловленим зненацька, тихим голосом, а проте владно, причому навіть не доторкувався до жінки. Він і Терезі часто казав таким самим тоном «роздягнись!», і хоча казав це тихо, часом навіть пошепки, це був наказ, і її збуджувала власна покірливість. Тепер, коли Тереза почула те саме слово, її бажання підкоритися було, мабуть, іще більшим, бо послухатися когось чужого — особливе шаленство, а в цьому випадку шаленство було ще прекраснішим, бо наказував не чоловік, а жінка.

Сабіна взяла в неї апарат, і Тереза роздяглася. Вона стояла перед Сабіною гола і обеззброєна. У повному розумінні обеззброєна: хвилину тому вона не тільки затуляла апаратом обличчя, але й цілилася ним, немов зброєю, на Сабіну. Тепер була віддана Томашевій коханці на поталу. Ця чарівна покірливість п’янила її. Вона прагнула, аби хвилини, коли стоїть гола перед Сабіною, тривали вічно.

Думаю, й Сабіна перебувала під чарами незвичної ситуації: перед нею стояла дружина її коханця, на диво покірлива і сором’язлива. Двічі або тричі вона натиснула на спуск, а тоді, ніби злякавшись цієї зачарованості і прагнучи якнайшвидше розвіяти її, голосно розсміялася.

Тереза також засміялась; обидві квапливо вдяглися.

Всі попередні злочини російської імперії діялися під таємничим покровом мовчання. Депортація півмільйона литовців, убивство сотень тисяч поляків, ліквідація кримських татар, — усе це збереглося в пам’яті без фотодокументів, а отже, як щось недоказове, що рано чи пізно буде проголошене містифікацією. Коли ж ідеться про напад на Чехословаччину 1968 року, то тут усе було сфотографовано, знято на кіноплівку і збереглося в архівах усього світу.

Чехословацькі фотографи та кінооператори чудово усвідомлювали, що саме вони можуть виконати те, що можна ще виконати: зберегти для майбутнього картини насильства. Тереза була цілих сім днів на вулицях і фотографувала російських солдат і офіцерів у найрізноманітніших ситуаціях, які компрометували їх. Росіяни не знали, що робити. Були точно проінструктовані, як мають поводитися, коли хтось стрілятиме в них або кидатиме каміння, але ніхто не дав їм указівок, що робити, коли на них скеровують об’єктив.

Тереза відзняла безліч плівок і, мабуть, половину в негативах роздала іноземним журналістам (кордони були ще відкриті, журналісти приїжджали часом на кілька годин і були вдячні за будь-який матеріал). Багато з її фотографій з’явилося в різних закордонних газетах: були на них танки, загрозливо підняті кулаки, напівзруйновані будинки, мертві люди, прикриті закривавленим червоно-синьо-білим прапором, юнаки на мотоциклах, котрі з шаленою швидкістю кружляли довкола танків, вимахуючи національними прапорами на довгих держаках, і молоденькі, в невірогідно коротких спідницях дівчата, які провокували бідолашних російських солдатів, сексуально зголоднілих, цілуючись у них на очах з незнайомими перехожими. Як я вже сказав, російське вторгнення було не лише трагедією, але й учтою ненависті, сповненою дивовижної ейфорії, якої ніхто вже не зможе пояснити.

Тереза привезла до Швейцарії десятків із п’ять фотографій, які сама старанно виготовила. Потім пішла з ними до великого ілюстрованого журналу. Редактор прийняв Терезу привітно (всі чехи ще були в ореолі нещастя, й це зворушувало добрих швейцарців), посадив її в крісло, переглянув знімки, похвалив і пояснив, що нині, коли після подій минув уже певний час, нема ніякої надії їх опублікувати, хоч вони справді дуже гарні.

— Але ж у Празі все це ще триває! — заперечила Тереза, намагаючись пояснити редакторові поганою німецькою мовою, що саме тепер, коли країна окупована, на заводах створюється, попри все, робітниче самоврядування, студенти страйкують, вимагаючи виведення російських військ, і вся країна живе, як і досі, своїм життям — важко в це навіть повірити! І нікого це вже не цікавить?!

Редактор зрадів, коли до кімнати зайшла енергійна жінка й перервала їхню розмову, подавши йому теку:

— Репортаж з нудистського пляжу.

Редактор, людина делікатна, злякався, що чешку, яка фотографувала танки, шокуватимуть зображення голих людей. Він посунув теку аж на край стола й квапливо сказав своїй працівниці: