Нестерпна легкість буття - Кундера Милан. Страница 13

Ніби нічого не сталося. Це могла бути медична сестра з лікарні, пацієнтка, секретарка, будь-хто. А проте дзвінок схвилював Терезу, й вона ніяк не могла зосередитися. І тоді раптом усвідомила, що втратила навіть ті рештки сили, які мала колись у Чехословаччині, й цього незначного інциденту просто не зможе знести.

Коли людина на чужині — вона ніби рухається в порожньому просторі по канаті без страхувальної сітки. Вдома ту сітку заміняє рідна країна, сім’я, родичі, колеги, друзі, з ними легко порозумітися мовою, яку знаєш з дитинства. У Празі Тереза залежала від Томаша лише серцем. Тут вона залежала від нього геть у всьому. Якби він її покинув, що б із нею сталося? Невже судилося прожити решту життя, потерпаючи від страху втратити Томаша?

Вона казала собі: їхня зустріч від самого початку базувалась на помилці. «Анна Кареніна», яку Тереза тримала під пахвою, була фальшивою посвідкою, що ошукала Томаша. Вони обернули життя в пекло, хоч і кохали одне одного. А те, що вони кохали, лише доводило, що помилка міститься не в них самих, не в їхній поведінці чи в нестійкості почуття, а в тому, що вони не пасують одне одному, бо він сильний, а вона слабка. Вона як Дубчек, що переривав фрази півхвилинною паузою, вона як її батьківщина, що запинається, хапає ротом повітря й не може говорити.

Але саме слабка людина мусила стати сильною й піти геть, коли сильна надто слабка для того, щоб скривдити слабшу.

Отак Тереза казала собі, притискаючись щокою до волохатої голови Кареніна:

— Не сердься, хоч тобі ще раз доведеться змінити житло.

Тереза скулилася в куточку купе, важка валіза стояла над головою. Каренін тулився біля ніг. Тереза думала про кухаря з ресторану, в якому працювала, коли ще жила в матері. Кухар користався кожною нагодою, аби ляснути її по сідниці, й безліч разів при людях пропонував переспати з ним. Дивно було, що зараз думала саме про нього. Він був для неї уособленням усього найогиднішого. Але тепер Тереза думала лиш про одне — знайде його й запропонує: «Ти казав, що хочеш переспати зі мною. Я згодна».

Вона прагнула це зробити, щоб не було вже вороття назад. Прагнула брутально перекреслити свої останні сім років. Це було запаморочення. Дурманне і нездоланне прагнення падати.

Можна було б це запаморочення назвати сп’янінням від слабкості. Людина усвідомлює власну слабкість і не хоче боронитися, хоче піддатися їй. Сп’яніла від цього, хоче стати ще слабшою, аби впасти посеред площі, на очах у всіх, опинитися внизу, ба навіть іще нижче.

Тереза сама себе запевняла, що не лишиться в Празі й не фотографуватиме більше. Повернеться до того містечка, з якого колись її покликав Томашів голос. Та коли приїхала до Праги, на якийсь час була змушена затриматися там, щоб залагодити деякі справи. А тоді почала день у день відкладати від’їзд на потім.

Минуло п’ять днів, і несподівано з’явився Томаш. Каренін довго плигав, намагаючись лизнути його в обличчя, на якийсь час рятуючи обох від необхідності щось казати.

Їм здавалося, що вони стоять посеред широкого засніженого поля й тремтять від холоду.

Потім вони ступили назустріч одне одному, немов закохані, що досі ще навіть не цілувалися.

Томаш запитав:

— Тут усе в порядку?

— Так, — відповіла Тереза.

— Ти була в своїй редакції?

— Тільки дзвонила.

— І що?

— Нічого. Я чекала.

— Чого?

Вона не відповіла. Не могла сказати, що чекала на нього.

Повертаємося до моменту, який уже знаємо. Томаш був у розпачі, й у нього болів шлунок. Заснув пізно вночі.

Невдовзі потому прокинулася Тереза. Російські літаки кружляли над Прагою й не давали заснути. Її перша думка була: Томаш повернувся заради неї; заради неї змінив свою долю; тепер уже не він відповідатиме за неї, тепер вона відповідає за нього.

Ця відповідальність видавалася їй непосильною.

Але потім Тереза раптом згадала, що вчора, невдовзі після того, як він з’явивсь, дзиґарі костьолу Празького Граду пробили шість разів. Коли познайомилися, в неї саме кінчалася робота, — теж о шостій. Тереза уявки знову побачила його на жовтій лавочці й почула, як вибивають дзиґарі на вежі.

Ні, це була не забобонність, це було усвідомлення краси, яка звільнила її, сповнивши жагою життя. Птахи випадковостей знову зліталися їй на плечі. В очах Терези стояли сльози від безмежного щастя: вона чула, як він дихає поряд.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НЕЗРОЗУМІЛІ СЛОВА

Женева — місто фонтанів і водограйчиків, парків з невеликими павільйонами, де колись грала музика. Франц тільки-но закінчив уранішню лекцію і вийшов з університету, будівля якого ховалася за деревами. Зі шлангів била на газон вода, і настрій був чудовий: Франц ішов до коханої, яка мешкала неподалік від університету.

Він навідувався до неї часто, але тільки як турботливий друг, а не коханець. Коли б він кохався з нею в її женевській майстерні, то протягом дня перебігав би від дружини до коханки і назад, оскільки ж у Женеві подружжя спить на французький манір в одній постелі, то протягом кількох годин він плигав би з постелі до постелі. Йому здавалося, що тим він принизив би і коханку, й дружину та, зрештою, й самого себе.

Любов до жінки, в яку закохався кілька місяців тому, була йому така дорога, що він намагався витворити для неї в своєму житті самостійний простір, неприступну територію чистоти. Його часто запрошували читати лекції в закордонних університетах, і він охоче приймав усі ці запрошення. Оскільки ж йому цього було замало, вигадував ще якісь конгреси й симпозіуми, аби тільки вмотивувати свої від’їзди перед дружиною. Коханка вільно розпоряджалася своїм часом і супроводжувала його, тож за короткий час мала змогу побачити багато європейських та американських міст.

— Через десять днів, якщо ти не маєш нічого проти, можемо з’їздити до Палермо, — сказав він.

— Віддаю перевагу Женеві. — Стоячи перед мольбертом, вона роздивлялась власне полотно.

— Як можна жити, не знаючи Палермо, — намагався пожартувати він.

— Я знаю Палермо, — відказала вона.

— Звідки? — запитав він не без ревнощів.

— Моя знайома надіслала мені звідти листівку. Я приліпила її скотчем у туалеті. Хіба ти не помітив?

А потім розповіла йому історію:

— Був собі поет на початку століття. Був дуже старий, і секретар водив його на прогулянку. «Маестро, — одного разу вигукнув той, — погляньте вгору! Сьогодні над містом пролітає перший аероплан!» — «Я можу собі це уявити», — сказав маестро, не підвівши очей від землі. А я, знаєш, можу уявити собі Палермо. Там такі самі готелі й такі самі автомашини, як у всіх містах. У моїй майстерні принаймні змінюються картини.

Франц засмутився. Він так звик поєднувати свої любовні втіхи з закордонними подорожами, що в своє запрошення «поїдьмо до Палермо!» недвозначно вкладав сексуальний зміст. І тому її заяву «віддаю перевагу Женеві!» можна було витлумачити лише так: його коханка вже не прагне любові з ним.

Чому він почувається так невпевнено при ній? Адже в нього немає для цього ані найменшої підстави! Це ж не він, а саме вона виявила сексуальну ініціативу невдовзі після їхнього знайомства; він був гарний хлопець, у зеніті наукової кар’єри; зрештою, колеги його навіть боялися, бо він у фахових дискусіях проявляв самовпевнену непоступливість. Тож чому він раз по раз повертається до думки, що коханка його покине?

Цьому можна дати лише одне пояснення, що любов для нього не була продовженням громадського життя, а протилежним полюсом. Для нього вона означала мрію віддатися безоглядно коханій жінці. Той, хто віддається комусь на ласку, немов солдат до полону, мусить відкинути будь-яку зброю. А коли немає жодного захисту проти удару, не може не запитувати сам себе: коли той удар упаде. Ось чому можна сказати: для Франца любов означала постійне очікування удару.

Поки він віддавався тривожним роздумам, його коханка поклала пензель і вийшла до сусідньої кімнати. Повернулася з пляшкою вина. Тоді, не сказавши й слова, відкоркувала її й наповнила два келихи.