Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 45

Так, я знаю його фільми. Не всі.

Ну от. У 70-му році Система його, тобто Опанаса, випустила, але прирекла на животіння, забуття і повільне підточування. Вони пильнували його всіма своїми стонадцятьма рецепторами — кожен крок управо і кожен уліво. Дякувати Богу, він абсолютно сильний і за всі попередні десятиліття накопичив у собі стільки опору, що аж. Це, до речі, один з наслідків читання Сенеки. І Германа Гессе, і тисячі інших. Ярослав Ґарсія, поет і мій кум, а також кум і мій поет, одного разу сказав мені так: Отже, у цьому місті живе леґендарний художник і цього ніхто не бачить — напиши про нього. Слово отже на початку речення стосувалось якоїсь попередньої думки, однієї з тих, що від них часом ледь не лускали наші з Ярославом помірно алкоголізовані, та все одно запалені черепи. До речі, в одному з віршів Ярослав Ґарсія написав про себе я палій, бо маю світла повну голову свою. І ця повна світлом голова придумала мені чергову пригоду. Тому пізня осінь 88-го, та й грудень теж — це наші напівлеґальні пізні вилазки на вулицю Кошового, до Заливахи. Я хотів, щоб Микола Я. став моїм співавтором, і він погодився. Для мене це був засіб урешті зблизитися з ним, я знав, що він перекладає Бруно Шульца і зовсім не такий, як інші. Кожен не такий був на рахунку, йшлося про певний альянс не таких. Третім у нашому маленькому загоні був, ясна річ, керівник проекту Ярослав Ґарсія, а четвертим Фотопавло зі своїм бездоганно старосвітським ніконом. Ми підходили до умовленого місця лише після настання темряви і сторожко роззиралися в передчутті хвостів. Двоє з нас наближалися з боку вулиці, але її протилежною стороною, в останню мить різко перебігаючи до потрібної хвіртки. Ще двоє рухалися через сусіднє подвір’я, шкільне, і крізь діру в металевій сітці пробиралися на заборонену дисидентську територію. Ми скрадалися стрибками — з однієї купи осіннього листя на іншу. Вітер повнився криками невидних, певно, сполоханих нами ворон. Вітер і дощ наприкінці грудня — як мені знову опинитися в тих ночах? Таких ночей вже може й не бути.

Навіть не сумнівайся. Таких не буде.

Побачимо. Десь у березні вийшло чергове число ілюстрованого тижневика з ризикованою назвою «Україна». Здається, все вдалося. Про Опанаса не могло не вдатися. Поки ми розпитували його за чаєм з горілкою, він малював наші портрети і цитував Сенеку. У нього робітня нагорі, до неї підіймаєшся такими дещо карколомними сходами, особливо карколомними після чаю, коли спускаєшся. Знаєш, я не думаю, що за нами тоді справді стежили. Хіба що всі ті незліченні жінки, які вічно перебували в його домі — чи ми бува не пиячимо. Але всі ці конспіративні навики могли ще знадобитися, не тільки у випадку з допитливими жінками. Тобто коли влітку наступного року Микола Я. запросив мене до організації, все стало на свої місця. Цілком зненацька я виявився координатором. У нашого дракона було, як завжди, три голови — крім мене й Миколи Я., Маркіян Ч., трохи молодший за нас, таємничий, мов демон, активіст. У спілкуванні з ним я ніколи не міг позбутися відчуття, що він знає набагато більше, ніж ми з Миколою. Набагато більше, ніж це взагалі можливо. І що вони з Миколою знають набагато більше, ніж я, третій. Саме з цього й починаються розколи у підпільних структурах — з надмірної таємничості одних та безпідставних підозр інших. І якби наше конспіративне ферментування дещо затяглося в часі, то добром усе це не скінчилось би. Але час не надто давав собі затягуватись і розкручував інтриґу з усе наростаючим прискоренням. Починаючи з липня, Франик по вінця наповнився мітинґами. Це не вкладалося в моє розуміння і швидше нагадувало сон або белетристику, але факт залишався фактом — це ми їх організовували. Мені тяжко оцінювати це достеменно, але думаю, що на одному з перших мене — ну, не тільки мене, а й усіх інших — слухало десь до 40 тисяч людей. То було цілком дивне відчуття: існує якийсь підвал, якась художня майстерня на Валах, у ній час до часу збирається кілька мало кому відомих типів, щиро кажучи, не надто респектабельних, а радше аутсайдерів і фантазерів, один з них поет-бубабіст, інший перекладає Шульца, ще хтось борсається в якійсь аспірантурі, такий собі клуб за інтересами, і вони про щось начебто домовляються, розподіляють якісь ролі, завдання, формулюють самопальні відозви, тоді в сутінках по одному розходяться, наче в якійсь підлітковій грі про змовників — а 40 тисяч дорослих громадян унаслідок цього організовано збирається, скажімо, в міському парку й — почнемо з малого — уважно дослухається, що вони скажуть. І тоді своєчасно скандує і своєчасно підіймає заборонені владою прапори. Якось водномить усе стало реальністю і можливістю, історичною можливістю, уявляєш? Ні, з одного боку, мені все ясно. От ми збираємося і про щось говоримо — окей, нічого надзвичайного. От вони, 40 тисяч, народні маси, втілюють свою конституційну свободу зібрань — теж нормально, тобто як на ті часи вже нормально. Але як, як відбувалося те, що посередині? Як передавалися імпульси? Ті, що між нами й ними?

Мені здається, ти дещо спотворюєш об’єктивний хід речей. Тобто занадто зміщуєш центр ваги на себе.

Звичайно. Ти ж сам сказав, що тебе цікавлю я. То я й розповідаю від себе. Ні, насправді ми нічого нікому не вкладали в голови — все і так уже там сиділо. Можливо, ми просто відточували формулювання, не більше. Тобто були своєрідним секретаріатом. Роздруковували і розклеювали на парканах остаточні формулювання.

Як ти гадаєш, чи існувала реальна загроза, що ваш секретаріат, гм, спробують розігнати? Я маю на увазі реакцію влади?

Я не хочу нічого додумувати. Наші дії, звичайно, відслідковували — це ясно. Напевно, писались якісь звіти і тому подібне. Але що з того? Час уже не належав їм. Зрештою, що вони могли зробити такому, як я? Навіть з жодної роботи звільнити вже не могли, я їх у цьому випередив і сам звільнився, а тепер тільки чекав вересня. Ну так, теоретично вони могли вдатися до кримінальних методів — декому з наших того літа все-таки поламали ребра. Але мені жодної такої пригоди не трапилося, навіть натяку на щось подібне. Це при тому, що я досить часто лазив ночами або вдосвіта. О третій ранку я прокрадався в помешкання і часом заставав батька на кухні за пасьянсом. Це був його постійний номер — він не міг через мене спати і мусив дочекатись, але насправді вдавав, що йому це все по цимбалах, от він просто засидівся над пасьянсом. Я відкидав усі його застереження: знаєш, якби це входило в їхні плани, їм би це було як два пальці. Гадаю, в них вистачало розуму, щоб не чіпати осіб популярних. Тобто вони просто стежили за розвитком ситуації, досить-таки для них песимістичним розвитком. До речі, від тих мітинґів батько увесь ожив, і що було справді класно — це бачити, як він раптово виходить із майже десятирічної апатії. Починаючи з того літа, він знову захотів прогулюватися містом і спілкуватися з мало знайомими людьми. Тоді всі з усіма спілкувалися — розмахуючи газетами, і всюди на площах слухали з гучномовців радіо. Як у війну.

А що відбувалося ночами? Чому ночами ти десь, як кажеш, лазив?

Та ні, не щоночі. По-перше, я був завалений друкуванням усяких наших агіток. У мене єдиного вдома була друкарська машинка, та сама, все ще та сама. Знаєш, як робилася наша газета? Я відшпарював усі тексти на своїй машинці, на звичайному форматі А4, передавав їх Миколі Я., той відтинав від них ножицями береги, робив з цього щось типу газетних колонок і наклеював на великі формати ватману. Тоді це почастинно, тобто пошпальтно знімалося на якомусь не знаному мені ксероксі з відповідним зменшенням. Здається, це робилося вже не в нас і навіть не у Львові, а десь чи то в Литві, чи в Латвії. Тобто туди возилися ті скручені рулонами ватмани, а звідти привозилися цілі наклади наших самопалів. Припускаю, що тодішні кур’єри могли б нині понарозповідати всяких road movies. До першого номера я написав передову статтю — у тому дусі, що Галичина знаходиться в самому серці Європи і вона прокидається. Мовляв, чуєте, як стугонить серце Європи? Наскільки пригадую, це називалося «Піднімаємо прапор». Сьогодні це смішно, правда? Передова стаття! Я написав передову статтю до газети!