Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 47

Ми ніяк не покинемо сферу політики. Тобі не здається, що є й інші сфери?

Просто це такий час. Ми потрапили у жахливо політизований відтинок — з 89-го по 91-й. І я не можу робити вигляд, що нічого такого не було.

Це ясно. Але, крім того, ти, наприклад, відвідував семінар. Як це виглядало?

Семінар поезії. Раз на тиждень, по вівторках, ми протягом 3–4 годин обговорювали одне одного, тобто наші вірші. Чи патякали на вільні теми, скажімо, чоловіче і жіноче начала в поезії. Або чому модернізм завжди терпить поразку. Семінар вів один з китів тодішньої російської поезії, Юрій Полікарпович Кузнєцов. Полі-Карпович! Тобто швидше все-таки не один з китів російської поезії, а один з її коропів. Росіяни в той час були як ніколи радикально поділені на два табори — умовно кажучи, патріотично-імперський і космополітично-демократичний, і це була війна.

Слов’янофіли і західники?

A sort of. У першому таборі кучкувалися православні слов’яни, а в другому — жидомасони. Полі-Карпович належав до першого, був у ньому одним із найвище піднятих на найвищому стовпі прапорів, тому мої семінарські колеґи всі без винятку належали теж до цієї першої партії. Жидомасонів просто не допускалося. Хоч, як ти розумієш, мої симпатії були швидше на жидомасонському боці. Проте загалом ми стояли трохи осторонь усіх тих розборок. Ми, тобто неросійські поети, з інших союзних республік і закордонні. Почекай, скільки нас було таких? Разом з болгарами, здається, семеро.

Наскільки це була вільна дискусія?

Загалом вільна. Тобто для нас, незалежних, переважно вільна. А для росіян, кожен з яких воював з іншими за право бути улюбленим учнем Полі-Карповича, дискусії швидше не існувало. Вони сідали на перші парти і заглядали йому в рот, ніби зразкові пуделі. Він був щодо них нещадний. Зрештою, серед них і справді не було добрих поетів. Серед них було кілька характерів, це так, але добрих віршів не вмів писати ніхто. Смію думати, його це дратувало, ця їхня пудельська відданість укупі з бездарністю, так що він переважно не лишав від їхніх віршів ані живого місця, ані титли ніже тії коми. Йому це пасувало — бути катом слів. Здається, він ніколи не посміхався, такий собі ідол печалей, замкнута на всі замки трагічна маска, вельмисановний Риб. І якщо вже починав говорити, то радше промовляв з інтонаціями великого вчителя: Метафора — це духовне здичавіння. Система правильних ідей — це база, але вона не повинна пригнічувати систему образів. Жінка — це пизда і можливі лише дві версії: вона або матір, або повія, третього не дано. Як не дивно, але ті панічні підрядники, що їх ми за півночі наварґанили з добрягою Кручиком, чомусь прийшлись йому до ґусту, він цілком голосно схвалив мене у присутності занімілої зграї пуделів, і цього вони мені вже ніколи не пробачили. Замолоду він сам учився в цьому ж таки Літінституті і певного разу викинувся з вікна від нещасливого кохання. З усього випливає, що драма розігралася не на нашому поверсі. Ми, слухачі курсів, мешкали найвище — на сьомому.

На сьомому небі?

Я так і знав, що ти це зараз ляпнеш, дотепнику! А знаєш, як мене здивував два роки тому один хлопчина-італієць? На жаль, я цілком забув його прізвище. Справа діялася в такому цілком малесенькому театрику, місто називається Лече. Це південь Чобота, тобто його підбор, Апулія. Зрештою, неважливо. Той хлопчина читав уголос власний есей про «Московіаду», вона саме вийшла італійською, він став її першим читачем. Так от, за його версією, «Московіада» — це руйнування вертикалі, перевертання верху і низу. І жоден андалузький пес — у тому числі і я — ніколи не звернув увагу на те, що роман починається на небі (сьомий поверх гуртожитку), а закінчується в пеклі (московські підземелля).

Але ж це очевидно кожному. Чому ти вважаєш, ніби це якесь відкриття?

Справді очевидно?

Абсолютно. Проте раз ми вже заговорили про ці речі … Мене цікавить епізод з Русланом. Це приверзлося чи сталося направду?

Це сталося направду, бо приверзлося. Якщо серйозно: той чувак і справді кілька разів користав з мого вікна. Ясно, що ніколи в житті він не впав і не забився, бо я б такого не пережив і, певно, кинувся би слідом. Якось у грудні до мене в гості приїхали Неборак з Олею, ми всі мешкали в моїй кімнаті, і котрогось вечора я під коньяк «Білий бузько» показав їм у ролях, як то все виглядало, як він вилазив з мого вікна, ставав на пожежну драбину й так далі. Неборак на це розкричався а що б ти робив, якби він упав і забився. З того моменту до мене дійшло, що таке і справді могло мати місце і я був за волосок від такого фіналу. Після зимових вакацій я тільки один раз пустив його туди й назад, останній раз, як виняток — так я йому і сказав — в порядке исключения.

Було б смішно, якби саме того разу він і забився.

Смішно чи не смішно, а загалом то була досить екстремальна гуртяга. Викидання з вікон стояло на третьому місці після алкогольних розривів серця і розтину вен. І все — через вибухове поєднання як мінімум трьох стихій — поезії, молодості і російської душі. Ага, ну і четвертої — жаги духовного самовдосконалення.

З твоїх описів у «Московіаді» випливає, що ваш гуртожиток не був аж таким спокійним притулком для творчого дозрівання юних душ.

Та ні, то були переважно мирні хороші люди. Деякі, звичайно, в усьому йшли до кінця — як от, приміром, сахалінський поет Валера Балюк, старшина десантної роти. У скрутну хвилину він випивав усе, що було, включно з одеколонами і лосьйонами, причому вже не тільки власними. Одного разу пізно ввечері він перестрів мене в коридорі. Коридори були довжелезні, здалека й не побачиш, хто тебе гукає. Але Валеру впізнавалося — він ніколи не знімав бойової рваної тільняшки. От він підвалює і хрипко так, з надривом питається Юра, скажи мені, хто я. На це я цілком твердо і впевнено Балюк Валерій Георгійович, старшина десантної роти. Тоді він упав переді мною на коліна і б’ючи лобом до землі, став дякувати. Я кажу що ти, Валера, перестань. А він усе плаче і б’ється чолом об коридорний липкий від плювків лінолеум. Аж із третього разу мені вдалося його сяк-так остаточно переконати, що він це він. Так ми і розійшлися — він увесь у сльозах катарсису, а я в крайньому збентеженні. Щойно згодом Тюлєнь у випадковій розмові пояснив мені суть ексцесу. Сталося так, що хлопці зайшли до Балюка і вже третій день у нього пиячили. Тобто це вони пиячили третій день, а він восьмий. Коли я кажу день, то ночі теж рахуються. Так от, під кінець третього дня Валера вибрався з кімнати і кудись попензлював, усього на півгодини, не довше. Але поки він петляв коридорами, щоразу натрапляючи не на ті двері, вони змовилися проти нього і затихли. Урешті він повертається до себе, а вони сидять з кам’яними фізіями і один із них не по-доброму так запитує ти хто, чоловіче, такий і чого тобі. Валера спершу посміювався, але не діяло. Тоді він як рване тільняшку і в крик я Балюк Валерій Георгійович, старшина десантної роти. А вони йому йди звідси і ніколи сюди не приходь. Який ти Балюк? Ми Балюка знаємо, Валерія Георгійовича, він півгодини вже як помер. А тебе ми не знаємо, ти йди звідси. Невідомо, як довго після цього він метався поверхами і коридорами у розпачі неіснування. Аж тоді йому врешті трапився я й несамохіть розчаклував його загублену карму. Чи харизму? Та ні, все-таки карму.

Якщо я правильно розумію, ти тримався від них усіх дещо на відстані.

Загалом так. Я повертав ключ у замку — і залишався наодинці… наодинці з чим? Я повертав ключ в інший бік — і міг бути до послуг товариства, все реґулювалося по-європейському. Я мав достатньо контактів поза гуртягою: все-таки в Москві живе мільйон українців і з усіма я знався. Крім того, в мене справді з’явилося кілька чудових друзів. Усі вони виникають у «Московіаді», сцена з пивбаром на Фонвізіна. Мені подобалося те, що Москва настільки велика, занурення в метро і цілогодинні переїзди давали надзвичайно багато — з одного боку, ти людина в натовпі, з іншого — ти сам по собі, всі три ока широко відкриті, ти вбираєш і бачиш. А ці нічні повернення, ці випадкові діалоги в підземних переходах, випадкові сигарети, викурені невідомо з ким! Що важливо: цього стану глибоко захованої радості вистачало дуже надовго, я мало і погано спав. Я люблю, коли мені не спиться, це означає, що я в порядку. Це таке бажання жити, що відганяє сон і накликає безодні очікувань.