Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич. Страница 50

Якби не Єльцин, путч, напевно, переміг би, чи не так?

Напевно. Пам’ятаю, як разом із першими сутінками наш потяг жахливо довго гальмував на якійсь провінційній станції в степах України. Десь між Дніпропетровськом і Кіровоградом, точніше не знаю. І от ми вповзаємо на свою колію, перони цілком безлюдні, будівля вокзалу, здається, також, ані душі, всі, вочевидь, так захопилися збиранням урожаю, що наче під землю позападалися. І на фасаді вокзалу — три монументальні портрети, п’ять на п’ять метрів, не менші…

…бубабістів?

Та ні, значно гірше: Маркс, Енґельс, Ленін. І таке враження, що фарба на них навіть не встигла висохнути, що вона все ще стікає їхніми вченими бородами. Це виглядало водночас і зловісно, й комічно. Якесь таке повернення ідолів. Розумієш, за всі останні роки, надто ж починаючи 89-м, ми вже звикли з усього того дерти лаха, ми звикли показувати їм фак і взагалі — сміючися прощатися з минулим. І тут раптом такий безцеремонний comeback! І це повільне гальмування потяга, скрегіт заліза, вищання коліс, нестерпно тягучий зойк рейок.

Незабутньо.

Загалом це присмеркове вглядання у принишклу, нічого не мовлячу країну було досить сумовитим. На тих станціях, де потяг затримувався довше, ми вискакували з нього і встигали трохи полазити пероном. У Тернополі ми не побачили над станцією синьо-жовтого прапора і сказали ого. Але у Львові все виглядало окей — прапори були і над Високим Замком, і над будівлею вокзалу. Останні годин вісім у потязі нас відсікло від «Свободи» — вона перестала прийматися. Щойно в автобусі зі Львова до Франика я відітхнув — дядько шофер виклав мені всі новини за вівторок, і вони виявилися радше добрими: Єльцин тримався, Балтика так само, шахтарі страйкували, армія не виконувала наказів, штурму не починали, Москва ставила барикади з тролейбусів. Пасажири автобуса нагадували свіжо створений і сильно розбурханий революційний штаб. Нас трясло на зле асфальтованих бездоріжжях Галичини, дядько шофер поспішав у майбутнє. Вдома я опинився близько десятої вечора, і ми справді довго обіймалися — так, наче не бачилися років з п’ять і от нарешті. Наступного дня, в середу, все щасливо закінчилося. Ми з батьком слухали «Свободу» наживо і на радощах багато курили. Здавалося, що це репортаж з невимовно важливого футбольного матчу, єдиного на життя. Вирішальний гол було забито в момент, коли злочинна зграя пустилася з Москви навтьоки, а добрий велетень Єльцин розпорядився заблокувати їх у Внукові. Усе вказувало на зовсім близьке чудо. І воно прийшло кількома днями пізніше, в суботу 24 серпня.

І?..

Зараз я мусив би якось перестрибнути через наступні п’ять місяців. Але як через них перестрибнути, коли в них дуже багато всього поєдналося.

Чому саме п’ять?

Рівно стільки часу минуло, перш ніж я опинився за межею дотепер можливого. 24 січня 1992 року я прокинувся в одному з мюнхенських помешкань і подумав це є. Але не будемо про це сьогодні.

Добре, затримаємося на місці. Що з тими п’ятьма місяцями?

Дивна річ: з одного боку я цілком виразно пригадую, що робилося все більше тривоги. Як протистояти осені, темряві, вимкненням струму, інфляції, зимі, непевності? Як заробляти на хліб? Як стримати випущених повсюдно на волю маньяків? Як перенестися в майбутнє з найменшими втратами? Як виграти референдум, чорт забирай? Раніше відповідальність за все можна було валити на них, на верхівку, на імперію, то як же тепер не накласти в штани від власної відповідальності? З іншого боку, я так само чудово пам’ятаю, що в усьому цьому було повно добрих передчуттів. Це такий відтинок, коли всі думають, що от тепер вони нарешті почнуть жити. І це правда, вони при цьому зовсім не помиляються — як сапери. Інша справа, як вони собі це життя дотепер уявляли. Звісно, не так. Не як талони на сірники і не як кілометрової довжини нерухомі черги за горілкою у забрьоханій листопадовій темряві. Але — якщо чесно — я навіть дуже хотів би знову там опинитися. І робити, наприклад, перше число нашого «Четверга». Фактично весь той період — це спроба «Четверга» і випробування Індрика.

Випробування? Чому випробування?

Уперше ми зустрілися в майстерні у Панча десь так за тиждень після путчу. Пригадую самого Панча, Яремака, інших не пригадую. Ми вантажили і кудись перевозили все, що лишилося від першої «Імпрези», живопис, графіку, скульптури, асамбляж — бо перед нами вже маячила друга «Імпреза» і слід було дати цьому якийсь лад. Потім, само собою, ми розслабилися з білим сухим. Чорт, якого дідька вічно це біле сухе?! Менше з тим. На другій годині чаркування і розмов про путч ми з Індриком познайомилися. Він робив самвидавний «Четвер», часопис тексту і візії, причому робив, саме робив — усе власноруч, технології здавалися приблизно такими ж, як і в нашій підпільній газеті — друкування на машинці і двостороннє копіювання. Він потроху тягнув лямку інженером на якомусь заводі, але саме надумав його кидати і жити з мистецтва. Чому б і ні? Чому б і не з нього? Він час до часу продавав одну зі своїх картінок, грав на віолончелі і мав досвід роблення часопису «Четвер», до якого писав то вірші, то оповідання з циклу «Остання війна». Мені здавалося, це дає підстави називати його людиною-оркестром, але сам він волів означення вічний дилетант. Так от, упродовж тієї осені ми вигадували для його «Четверга» нове продовження і перетворювали його «Четвер» у наш «Четвер». У цьому сенсі ми випробовували один одного, наскільки кожному з нас це потрібно і чого ми — кожен зокрема — взагалі хочемо. Індрик доїздив з Калуша, ми перетиналися в центрі і намотували кола поблизу поштамту, переходили з кави на каву, приносили з собою й розпивали вино у жовкнучих таємних садах середмістя, ховалися від зимних дощів по телефонних будках, звідки викликали на розмову братів Прохаськів, Олену, Єшкіля або Аньку Середу — тієї осені я відкрив для себе найвагоміші фрагменти того, що згодом назовуть Станіславським феноменом, і за це я так само безмірно вдячний тій осені, її листю, другій «Імрезі», манекенам з пасажу Ґартенберґів і все глибшому западанню країни в морок. Аж тоді нас прийняв під своє крило Ростик Гуль, у якого вже був кабінет, телефон, факс і 286-й комп’ютер. Справа засмерділа професіоналізмом, «Четвер» почав робитись офіційно. У друкованому вигляді цей журнал з величезною мухою на обкладинці побачив світ аж через рік, восени 92-го.

І про що в ньому йшлося?

Це одна з енциклопедій кінця.

Кінця імперії?

Швидше ні — століття. А зрештою, яка різниця? Просто нам видалося цікавим здефініювати по-новому якомога більше тих речей, яких ніхто по-новому дефініювати вже не здогадується — настільки вони здаються застиглими і самозрозумілими. Наприклад, Бог. Або Вино. Чи, скажімо, Жінка, Вода, Місто, Птах, Дерево, Україна.

І що у вас вийшло з Україною?

Приблизно таке: «Україна — найбільша в Європі об’єктивна даність, яка саме з цієї причини ніяк не спроможеться у ній, Європі, поміститися». Якось так. І от ця найбільша в Європі об’єктивна даність раптово захотіла стати собою. 2 грудня з’ясувалося, що нас більш як 90 відсотків. Це була до непристойності висока цифра, такого просто не могло бути, я ж знав цей народ. Пам’ятаю, вранці Ніна збиралась у свою бібліотеку і з кухні прислухалась до радіо. Час від часу вона не витримувала, забігала до нашої кімнати і тріумфально кричала мені над подушкою Донецька область — 78 відсотків за! Запорізька — 81! Крим — 75! Виявилося, що всі хотіли незалежної України. Зараз я не певен, чи це мені не снилося.

А справді — що тобі снилося?

Тоді? Тоді мені майже не спалося. Тобто мої сни відбувалися на яві. Наприклад, про те, що я везу з Києва торбу, а в ній 30 тисяч фіолетових рублів, дванадцять пачок новими четвертаками. Це страшенно грубі гроші, але вони щохвилини готові перетворитися на сміття, уявляєш? І я навмисно випробовую долю — залишаю торбу в одному кінці потяга і йду в інший, і йду так довго, що за той час можна сто разів доїхати з Києва до Франика й назад, але я все йду і йду, а коли доходжу врешті до кінця потяга, то моя торба вже чекає на мене там, посеред вагонного коридору, кожен через неї шанобливо переступає і ніхто навіть пальцем не торкне, тоді я зазираю всередину — і всі дванадцять, та де там — дванадцять по дванадцять! — фіолетових пачок на місці, як я не старався. Це діялося, щоправда, у грудні, тоді ще радянські купюри залишалися в обігу, але їх слід було пошвидше витрачати, і громадяни Франика сновигали туди й сюди Соткою у пошуках чого-небудь, за що можна було б сипонути пачками дурної готівки, якихось килимів, пістолетів, чарівних ламп — але майже всі без винятку врешті заспокоювалися, махали на все рукою і набирали ящиками коньяк «Білий бузько», передсмертну лозу імперії. Останню з тих пляшок я, здається, таки довіз до Фішбейна, і ми її розпили в Мюнхені.