Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 46

— Єсть, — відповів за всіх Гуро. — Єсть обережніше, єсть до роботи!..

20. ПРИГОДИ БІЛЯ СКЕЛІ

День у день ішла тепер уперта, важка робота мандрівників. Щодня вранці з ракетного корабля виходило троє людей у скафандрах — Гуро, Сокіл і Василь. На щастя, опік на боці юнака загоївся швидко, і він через два дні зміг разом з усіма брати участь у загальній роботі.

За плечима. в них висіли великі шкіряні сумки з свинцевими скриньками. Шукачі інфрарадію один за одним спускалися в підземний хід, проходили там з кілометр до покладів інфрарадію, видобували із стін і ґрунту дорогоцінні камінці, складали їх у свинцеві скриньки і поверталися тим самим ходом до ракети.

Через велику вагу свинцевих скриньок і самого інфрарадію ця робота затяглася і відбирала багато часу у мандрівників. Гуро знищив дитинчат страшної потвори, і за весь час роботи ніщо не завадило мандрівникам.

Одне питання лишалося у Василя нерозв’язаним. Інфрарадій, що так опік його шкіру, зовсім не впливав на потвору, яка жила в печері з цілими покладами інфрарадію, — потвора не тільки не вмирала від того, а, мабуть, нічого й не відчувала. Інакше, хіба вона обрала б це місце для свого лігва? А її дитинчата? Ну, припустімо, що інфрарадій не впливав на потвору завдяки її хітиновому панциру, від якого відлітали навіть звичайні кулі з гвинтівки. Але ж дитинчата не мали такого панцира, на них була лише волохата шкіра. Чому інфрарадій не впливав на них?

Василь поділився своїми думками з Гуро й Соколом.

— Хто знає, — відповів мисливець. — Знаєш, Василю, різні тварини по-різному призвичаюються до важких умов життя. Це я помічав не один раз. Очевидно, і тут так.

Василь був невдоволений з цієї відповіді: одна справа — різні там умови, хоча б і найважчі. І зовсім інша справа — вплив інфрарадію, який, мов огонь, опікає шкіру. Ні, тут щось не так!

Та цього разу і Сокіл підтримав Гуро.

— Я думаю, що тут має значення закон пристосування, — сказав він. — Борис мав рацію. Але сказати «призвичаюються» — замало. Коли б ми припустили, що якась земна потвора потрапила випадково до насичених інфрарадієм надр Венери і «призвичаїлася» до умов життя в цих надрах, — це звучало б просто наївно. Пристосування тварин — справа дуже довгого часу. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, умирала. Залишалися тільки найміцніші тварини. З їхніх нащадків знов-таки вмирали всі, які не могли витримати умов, що змінювалися. І це тривало тисячі й мільйони років. А внаслідок такого пристосування до умов і залишалися окремі тварини, окремі породи, що вільно переносять якісь особливі умови.

— Можливо, їм у печері було навіть приємно? — спитав Василь.

— Цілком можливо, що й приємно і зручно. Не знаю, може, ця тварина в теперішньому її стані розвитку навіть потребувала того, щоб якесь джерело тепла підігрівало її з дитинчатами. І коли б хтось примусово перевів нашу потвору до іншого лігва, де не було б інфрарадію, то вона і дитинчата, можливо, не витримали б цього і загинули.

Мандрівники складали інфрарадій у центральній каюті і йшли знов по нього. Тимчасом Микола Петрович теж працював. Він сортував інфрарадій, переносив його до складів У нижній частині ракети і пакував там у свинцеві ящики. Кожен повний ящик він закривав ще додатково панциром з таких самих аркушів свинцю, що захищали мандрівників у міжпланетному просторі від впливу космічного проміння… Микола Петрович цілком справедливо зазначив:

— Ми не маємо ніяких даних, що гарантували б нам спокійну поведінку інфрарадію в зоні найбільшого впливу космічного проміння. Хто знає, де межа впливу того проміння? А що, коли воно активізуватиме інфрарадій і спричиниться до бурхливого його розкладання?.. Це загрожує такою небезпекою, що її важко навіть уявити собі. Для нашого особистого захисту від космічного проміння нам цілком вистачить шару з трьох свинцевих листів. Всю решту свинцю — на ізолювання інфрарадію!

І він старанно вкривав ящики свинцевими листами. Інфрарадій збирали весь час до обіду. Після обіду по інфрарадій ішли вже тільки Гуро й Василь. Сокіл залишався біля ракети. За вказівками Риндіна, він вивчав ґрунт і скелі міжгір’я, в якому лежала ракета, затиснута кам’яними брилами. Микола Петрович розповідав товаришам, і досвідчений геолог Сокіл ділком погоджувався з його міркуванням:

— Наше міжгір’я дуже й дуже своєрідне. Геологічно — це розколина в корі Венери. І чимало порід, які звичайно ховаються глибоко під поверхнею планети, тут майже вийшли на поверхню. Цілком можливо, що й поклади інфрарадію опинилися так неглибоко під поверхнею лише внаслідок геологічного зміщення шарів. Так само, я сподіваюся, стоїть справа і з ультразолотом…

Гуро й Василь слухали старого академіка як зачаровані. Для них Риндін був майже чудодієм, який розкривав перед ними дивні таємниці, розповідаючи про ці таємниці своїм спокійним, лагідним голосом, мов про звичайні речі. Кожне явище, кожну подію Риндін умів поставити на певне місце в ланцюгу інших явищ. І виходило, що ніщо не було випадковим, що все цілком обумовлювалось попередніми подіями й просто не могло не трапитись. Треба все передбачати, бути до всього готовим, — цей лозунг старого академіка не міг бути ніде більш важливим, більш дійовим, ніж в умовах перебування на незнаній планеті.

— А щоб бути до всього готовим, треба прагнути дізнатись якнайбільше, не минаючи жодної нагоди поповнити свої знання, — говорив Микола Петрович.

Інші обов’язки мандрівників, крім збирання інфрарадію та розвідок ультразолота, розподілилися самі собою. Василь під керівництвом Риндіна вивчав рослинність Венери, збирав зразки і створював найрідкісніший гербарій рослин юрського періоду, який тільки можна було собі уявити. Кожен внесок, який робив Василь до гербарію, збагачував не тільки ботаніку, але й палеоботаніку — науку про стародавні, доісторичні рослини.

Адже досі наука мала лише закам’янілі рештки подібних рослин. Ці рештки знайдено було в глибоких шарах Землі. А тепер це були справжні рослини, зірвані Василем особисто, справжні квіти, справжні бруньки. Наукова цінність цих зразків була неосяжна. Це розумів і сам Василь і ставився до своєї колекції з великою любов’ю, щиро радіючи, коли йому щастило принести рідкісний зразок і дістати похвалу Миколи Петровича.

Сокіл, як і слід було чекати, взяв на себе геологічну колекцію. Зразки найрізноманітніших порід з ґрунту Венери, знайдені ним у міжгір’ї, підтверджували думку Миколи Петровича щодо походження цього велетенського яру з стрімкими схилами. Сокіл говорив:

— Збирати таку колекцію мені дуже легко, бо наше міжгір’я само по собі є величезною колекцією. Я просто-таки не певний, що десь іще на Венері можна відшукати якісь значні додатки до цієї багатющої геологічної колекції…

Бориса Гуро найбільше цікавив тваринний світ Венери. Проте він був незадоволений: йому не пощастило за весь час відшукати будь-яку тварину, яка не була б представником комах або черв’яків чи чогось близького до них.

— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тварину зустріти! Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета Венера! Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!

— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось іншого велетенського хижака?

— Ти не розумієш, хлопче мій. Хіба можна порівняти ту потвору, наприклад, з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красень, у нього закохатись можна. А та потвора, з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…

Проте Гуро був дисциплінованим. Микола Петрович висловив бажання привезти на Землю колекцію зразків тваринного світу Венери. І Гуро старанно виконував це бажання. Його колекція була чи не найбагатшою з усіх. Василь, лютий ворог комах, не міг без огиди дивитись на ту колекцію, але це було його особистою справою.