Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 48

— Що робити?.. Що ж робити?.. — шепотів Сокіл, стискаючи свою єдину зброю, яка залишилася в нього — кирку.

Але якщо ця зброя і була придатна проти велетенського павука з його м’яким тілом, то що вона могла зробити проти гігантської сколопендри, закутої в панцир з хітину?..

Щелепи страховища знов розтулилися й стулилися. Сколопендра немов перевіряла свою огидну й жахливу зброю, її відділяло від Сокола всього півтора метра.

Геолог ще раз озирнувся в розпачі, подивився вгору. Над ним звисала скеля. І раптом, не вірячи своїм очам, він побачив на тій скелі постать людини в скафандрі. Людина схилялася повільно вниз, тримаючи руку високо піднесеною. Хто це?

— Лягайте! Лягайте! — почув Сокіл дзвінкий голос Василя.

Навіщо лягати?.. Але роздумувати було ніколи, бо щелепи потвори ще раз клацнули в повітрі біля геолога. Сокіл, як мертвий, упав на ґрунт і втиснувся в вузьку щілину під брилою.

Секунда загрозливої тиші — і гримучий вибух струснув його тіло. І знову стало тихо. Ні, не тихо: ось зовсім близько біля себе Вадим знову почув зловісне клацання жахливих щелепів. Ніщо не допоможе, зараз сколопендра схопить його!

«Кінець!» — блискавично подумав Сокіл.

Але ніщо не доторкалося до нього. Він несподівано почув радісний, схвильований голос Василя:

— Кінець! Вилазьте, товаришу Сокіл! Вилазьте! Кінець!

І знову клацання щелепів. Сокіл нічого вже не розумів: ось зовсім біля нього цей хижак, гігантська сколопендра, а Василь кличе його вилазити…

Василь наполягав:

— Та вилазьте ж, нарешті! Чи ви знепритомніли там?

Сокіл насилу примусив себе висунути голову — і зразу ж відсахнувся. Просто перед ним була голова потвори, жива й загрозлива. Щелепи її раз у раз змикалися й розмикалися. Але — дивно! Вони ні на міліметр не посувалися ближче. І очі потвори дивилися вже не на нього, як раніше, а кудись убік.

Обережно, боком, щоб не зачепити тих щелепів, не потрапити в них, Сокіл виповз із щілини, підвівся, все ще тримаючись за брилу. І тільки тепер він зрозумів усе.

Гігантське тіло потвори корчилося за кілька метрів від нього. Замість голови на кінці тулуба була широка рвана рана, з якої повільно витікало щось тягуче. Одірвана голова потвори лежала осторонь, біля нього. Чудовисько не вмерло відразу, хоч влучно кинута граната й одірвала йому голову. Тулуб його з незліченними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Голова потвори ще клацала гострими й кривими велетенськими щелепами, немов ще й досі намагалася схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала хвилину тому.

— От живуча тварина! — знов пролунав голос Василя, що спускався схилами міжгір’я до Сокола. — Дивіться, голову їй відірвало, а вона живе… Тільки ви не підходьте близько, товаришу Сокіл, ач як вона рота роззявляє… Зараз її треба сфотографувати, це ж буде чудове фото для нашої колекції! Ех, шкода, що не було часу зняти її цілою й непошкодженою. Ну й дракон, ну й чудовисько!..

Але Сокіл уже не дивився на потвору. Від вибуху гранати скеля тріснула, розвалилась надвоє. Частина її біля самого підніжжя розсипалась великими й дрібними уламками.

І серед тих уламків тьмяно виблискували якісь металеві грудки, повкраплювані в каміння. Їх було чимало. Немов раніше вони лежали всі вкупі, а тепер після вибуху розсипалися в усі боки. Металеві грудки!

Забувши про сколопендру, про її щелепи, про все, що тільки-но сталося, Сокіл кинувся туди, до загадкових металевих грудок.

— Обережніше… обережніше… голова!.. — вигукнув Василь.

Голова сколопендри, ніби роблячи останнє зусилля, підстрибнула вгору й обернулася щелепами назад, туди, де нахилявся до ґрунту Сокіл. Щелепи ще раз клацнули в повітрі, немов намагалися схопити людину. Марне зусилля! Вони змогли лише вихопити з рук геолога держак кирки.

Почувся різкий тріск. Щелепи перетерли, як сірник, дубовий держак кирки і потім завмерли. Сокіл збентежено подивився на голову, на кирку, немов уперше побачив сколопендру. Але погляд його знов упав на металеві грудки. Він вигукнув розлючено:

— Моя кирка! Вона зламала її!

Він нахилився до щелепів і схопив кирку з одгризеним держаком. Потім повернувся назад і вибив киркою із скелі одну з матових металевих грудок.

— Та що там у вас? — дивувався Василь.

Але Сокіл не чув нічого. Він витирав пальцями шматок металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки в руку. Ось він обернувся в той бік, де було світліше, і пильно почав розглядати метал, який виблискував жовтуватим кольором.

— Вадиме, що трапилось? — почув Василь голос Риндіна.

Микола Петрович вийшов з корабля і здивовано поглядав на Сокола.

Геолог не чув. Він закохано дивився на металеву грудку.

— Вадиме, що з вами? Очманіли? — пролунав голос Гуро.

Мисливець підійшов до них з сумкою за плечима. Він зняв сумку, важко поклав її на ґрунт, подивився на вбиту потвору, незліченні ноги якої все ще корчилися, і сказав Василеві:

— Бачу твою роботу, мій хлопчику. Це ти її гранатою? Добре влучив… Здається, це той самий дракон, якого ми бачили на екрані перископа? Вадиме, тепер у вас уже, здається, немає жодної підстави запевняти, що дракон лише примарився нам? А тебе, Василю, ще раз вітаю. Прекрасно зроблено!

Василь зашарівся. Йому завжди ставало ніяково, коли його хвалили.

На щастя, Сокіл звільнив його від потреби відповідати. Він прожогом кинувся до Риндіна, вигукуючи:

— Миколо Петровичу! Ультразолото! Це мусить бути воно! Я певен, що це воно!

Геолог остаточно забув про всі ті страхіття, які він щойно пережив. Він не звертав уваги на забиту потвору, він просто перестрибнув через її довге тіло і подався до Риндіна. Академік здивовано поглянув на нього. Він знову вийшов без скафандра і, звісно, не чув нічого, що говорив Сокіл. Але, коли він побачив металеву грудку в руці геолога, він зрозумів, про що йде мова. Ще мить — і він нахилився над рукою геолога.

Гуро подивився на Василя, підморгнув йому:

— Бач, яка новина! Шкода, що Микола Петрович нічого не чує. Адже він не в скафандрі.

— Та він і без того розуміє.

— Напевне! А цікаво все-таки. Піду подивлюся на цю знахідку. Василю, а ти захопи, будь ласка, мою сумку, коли закінчиш фотографувати цю тварину, — сказав мисливець.

— Гаразд.

Гуро швидко рушив до ракети. Василь залишився біля потвори і зробив ще кілька знімків. Він чув схвильований голос Сокола. Геолог зовсім забув, що Риндін не чує його слів, і радісно пояснював академікові:

— Це ж самородок! І ясно, що це не звичайне золото. І який же метал може мати ще такий вигляд? Воно тут, під цією скелею, як ми думали. Я ще сьогодні зранку встановив напрямок жилки-супутника. От зараз я побіжу до корабля, проаналізую, щоб остаточно визначити…

І раптом Василь стурбовано підвів голову, йому почулося, що десь за скелями знов лунає той дивний гуркіт, який вони чули в перший день перебування на Венері, в хащах над міжгір’ям, звук, що нагадує гуркіт багатомоторного літака.

Цей гуркіт наближався з-за скель, він гучнішав, наче й справді із-за лісу летів потужний літак.

Василь не встиг нічого сказати, не встиг нічого вирішити, як з-за високих скель вилетіло щось велике, оточене дивним сріблястим сяйвом. Прозорі та довгі крила цієї істоти маяли й сріблилися в повітрі. Одна мить — і дивна химерна постать застигла в повітрі вже над ракетним кораблем. Істота робила велике коло над ракетою. В неї було довге тіло, велика голова з велетенськими очима й великі прозорі сітчасті крила, що швидко мерехтіли в повітрі, зливаючись в одне сріблясте сяйво.

— Бабка! Гігантська бабка! — закричав Василь.

Бабка, дзижчачи, помчала далі. Люди завмерли від несподіванки. Тіло бабки було завдовжки принаймні з чотири метри. Розмах її крил досягав метрів п’яти-шести. Міцні сухі лапи з гострими пазурами звисали вниз.

Ось бабка пролетіла зовсім низько, обвіявши Василя подувом вітру від своїх блискучих прозорих крил. Василь відсахнувся і схопився за гвинтівку. Але бабка вже пронеслася над ним. Вона летіла знову до ракетного корабля, знов описувала широке коло. Василь прицілився в неї, але його гвинтівка кілька секунд безпорадно похитувалась — швидка істота легко змінювала напрямок і зникала з-під мушки.