Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 56

Все ще важко дихаючи, Василь високо підняв і опустив руки Гуро: він добре запам’ятав, що робив Гуро колись з Миколою Петровичем…

Груди Гуро підіймались і опускались в такт широким і повільним рухам Василя. Сокіл стояв біля циліндра і регулював потік кисню. Микола Петрович, стоячи навколішках, підтримував трубку. Губи мисливця непевно ловили цівку кисню, що з легким шипінням витікала з трубки.

Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті новий звук прилучився до нього.

То вперше глибоко зітхнув Гуро. З обличчя його поволі збігала зловісна синява. Очі розплющувались і заплющувались знову. Щось подібне до усмішки з’явилося на його обличчі. Гуро жив, Гуро відчував, Гуро всміхався!

Більше того, він спробував сісти. Не розплющуючи очей, він напружувався, спирався руками об підлогу.

— Ні, ні, не треба, Борисе! — схвильовано сказав Микола Петрович.

Але залізний організм мисливця одужував значно швидше, ніж можна було сподіватись. За хвилину він все-таки сів. Гуро з вдячністю і любов’ю глянув на Василя.

Ще через силу вимовляючи, Гуро сказав:

— Хлопчику мій… ти врятував мене…

Василь зніяковіло мовчав.

Потім Гуро підвівся. Похитуючись, спираючись на Василя, він підійшов до стола, сів у крісло. Сили повертались до нього з кожною хвилиною, з кожним новим подихом.

— Покурити хочеться, — посміхаючись, сказав він через кілька хвилин. — Майже добу не курив…

З двох боків до нього присунулися люлька і сірники: люльку подавав Василь, сірники — Сокіл.

— Дякую, дякую, — говорив Гуро. — Слово честі, я й сам уже все можу. Втім, до тебе, Василю, в мене є прохання. Дай мені аркушик паперу… та не дуже маленький! І олівець…

За мить перед Гуро лежав великий аркуш паперу. Василь сів біля мисливця і дивився на нього закоханими очима. Гуро задумливо взяв у руку олівець, покрутив його в пальцях.

Перше, про що згадав мисливець, — були дивні кулі й циліндри, що полювали на нього на плато. Невідомо, що йому нагадало про це. Можливо — олівець, можливо — ще щось.

— Я хочу спочатку розповісти вам про деякі мої сьогоднішні зустрічі, — сказав Гуро.

І він коротенько розповів про дивних мешканців плато і про голий коричневий ліс із мертвих дерев.

— Щодо перших, до тих куль і циліндрів, то я тут дійшов певних висновків. Мені здається, що це були гіпертрофовані бактерії. Вони поїдали одні одних, вони жили купами… Мені тепер навіть здається, що я бачив, як вони розмножувалися… просто ділячись надвоє… Чи може бути таке, Миколо Петровичу?

Старий академік відповів непевно:

— Коли б мені хтось на Землі сказав про таке, я не повірив би. Не можна уявити собі бактерії, нижчу форму живого буття, у вигляді таких великих істот, як ви їх змалювали. Але тут, на Венері… Після того, як ми бачили всі ці потвори, я не знаю… тут, здається, можливо все. І мені лишається приєднатись до ваших висновків.

Вадим теж погодився з таким припущенням. Венера приготувала мандрівникам надто багато несподіванок, щоб заперечувати будь-яку з них, хоча б і найнеймовірнішу…

— Так, — продовжував Гуро, — тепер про ліс. Цього я не розумію досі. Чому він був такий голий? Це не пожежа, бо все гілля було ціле. Куди поділося листя папороті, все зелене?..

— Ну, це зовсім просто, — сказав Сокіл. — Я навіть дивуюся, що тут ви, Борисе, не зрозуміли самі. Ви ж кажете, що бачили гусінь?

— Так. Величезна гусінь повзала під деревами.

— І бачили тих велетенських комах?

— Бачив, — погодився Гуро.

— Очевидно, це був період, коли гусінь оберталася на дорослих комах. Гусінь, любий Борисе, об’їла весь ліс, усе листя, вона пожерла й папороть, і траву. А після того вона перетворилася на дорослих комах. От і все.

Гуро задумався.

— Вірно, — сказав він нарешті. — Це єдине пояснення. І до того ж цілком імовірне. Василю, це тебе влаштовує?

Рижко кивнув головою.

— Тоді переходимо до дальшого пункту нашого порядку денного, — засміявся Гуро. — Виникла в мене одна думка, товариші. — Він глибоко затягся з люльки. — Нібито все в нас гаразд тепер. І інфрарадій ми знайшли, і ультразолото. Чи не так, Вадиме?

— Не тільки знайшли, а вже й почали складати його в ракеті, — з гордістю відповів той.

Гуро продовжував:

— Так чи не час нам, товариші, подумати про повернення до Батьківщини. Що ви так дивитеся на мене? Слово честі, я не збожеволів. Так далеко справа не зайшла. Я чудово пам’ятаю, що наш корабель застряв у скелях, що у нас немає засобів визволити його тощо. Про це все ми чимало говорили. У мене є інша думка.

— Повернутися без ракети?

— Ні, Вадиме, ні. Ось, прошу, подивіться.

Олівець у руці Гуро рисував якусь грубу карту, якийсь план. Всі уважно стежили за ним, схиливши голови.

— Оце — наше міжгір’я, — говорив спокійно Гуро. — Воно тягнеться отаким півколом і закінчується тут нагромадженням скель. Бачите? З протилежного боку воно робить ще два коліна, вздовж нього протікає невеличкий струмок… Я думаю, це буде приблизно в трьох кілометрах від того місця, де перебуваємо ми з вами. І цей струмок вливається у велике озеро. Я можу нарисувати тут лише край його, бо це озеро надто велике навіть для твого великого аркуша паперу, Василю.

Гуро нарисував велике півколо. Три пари очей здивовано подивилися на нього: звідки він може все це знати? Але ніхто не висловив цієї думки. Невідомо, чи помітив Гуро ті трохи недовірливі погляди, але він спокійно продовжував:

— Це ще не все. До того ж таки озера вливається чималенька бурхлива річка. Дуже цікаво, знаєте: її річище просто паралельно нашому міжгір’ю. Воно, те річище, тягнеться отак…

Олівець мисливця накреслив і це річище.

— В цьому місці, де починається наше міжгір’я, річку відділяє від нього тільки оте нагромадження скель, що виникло, я гадаю, внаслідок землетрусу. Більше того, я маю підстави думати, що наше міжгір’я, ця геологічна розколина, і було колись старим річищем отієї річки. Тільки після землетрусу, що нагромадив скелі й перетнув річці шлях, вона повернула й потекла іншим річищем.

Риндін, що досі уважно слухав Гуро, раптом поклав руки на папір. Очі його запитливо дивилися на мисливця:

— Борисе, якщо все те, що ви розповіли нам і накреслили на цьому папері, вірно…

— Все вірно до останньої риски на цьому плані, — відповів Гуро.

— Тоді ми вільні! Тоді… — Микола Петрович не знаходив слів.

Василь, все ще не розуміючи нічого, здивовано поглядав на нього.

— І я так думаю, Миколо Петровичу. Ось чому я й вирішив розповісти вам усе це, — радісно ствердив Гуро.

Риндін вихопив у нього олівець.

— Досить лише знищити оцю перепону, — він перекреслив олівцем нарисоване Гуро нагромадження скель у вершині міжгір’я, — і вода з річки рине в міжгір’я. Вона піде своїм старим річищем, вона наповнить наше міжгір’я, вона винесе нас звідси, ми опинимося на озері і…

— І дамо старт нашій ракеті, — закінчив за нього Гуро. — Саме так я й думав, Миколо Петровичу.

— Борисе, ви надзвичайна людина! Я просто не знаю, як це чудово! Розв’язано останнє завдання, що стояло перед нами. Друзі мої, чи розумієте ви, що ми полетимо?

Микола Петрович звертався до всіх по черзі. Очі його сяяли, з обличчя не сходила радісна усмішка. Старий академік, забувши про всі неприємні переживання, про все, що трапилося з мандрівниками за останні дні, радів і сміявся, як дитина.

Гуро затягся з люльки й поклав її на стіл.

— Ну, радий ти, хлопчику? — спитав він Василя.

— Та хіба ж ви не бачите самі? — відповів Василь, стискаючи мисливцеві руку.

— Одну хвилинку, Борисе, — недовірливо сказав Сокіл, що уважно розглядав карту. — Я не розумію лише одного. Здається, майже весь час ми були вкупі…

— Добре, що ви згадали оте «майже», — зауважив Гуро.

— Жодної розвідки ми не організували, — продовжував Сокіл. — Звідки ви довідалися і про те озеро, і про річку, і про нагромадження великих скель у вершині нашого міжгір’я?.. Звісно, я дуже радий почути про все це. Але я не розумію, не уявляю собі тих джерел, якими ви користувалися, рисуючи цей план.