Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 60

Він показав на небо. Непроникна темно-сіра ковдра обгорнула його від краю і до краю.

— Нічого, Миколо Петровичу, ми випустимо листоношу з міжпланетного простору, відразу, як вилетимо з Венери! — бадьоро відповів Василь.

— Гаразд, гаразд, там побачимо. Так от, іди до каюти, кажи товаришам, що ми піднімемось наосліп. Будемо шукати шлях, орієнтуватись уже понад хмарами, в міжпланетному просторі. Іди до каюти, хлопчику! Ми починаємо нашу подорож до Землі!

Коли Василь відійшов на крок і озирнувся, академік Риндін сидів біля пульта, знову такий самий зосереджений і серйозний, його рівна постать свідчила про силу й енергію. І тільки сиве волосся виказувало, що в кріслі перед пультом керування сидить не юнак, не молода, сповнена сили людина, а старий академік.

Повільно, з легким скреготом, відсунулися вбік і сховалися в стіні металеві віконниці. У вікна вдарило фіолетувате світло Венери — примарне, тьмяне світло планети, населеної химерними страховищами. Чи ж востаннє зазирнуло це світло до ракетного корабля?..

Голос академіка Риндіна пролунав знову суворо:

— По гамаках, друзі мої, по гамаках. За хвилину даю старт!

— Миколо Петровичу, попрощатися треба з планетою, — зауважив Гуро. — Чи побачимо колись її ще?

— Як не побачимо ми, побачать наші товариші. Наша подорож не остання, а перша. На планеті майорить наш рідний радянський прапор. Шлях до Венери відкритий радянською експедицією — і цим шляхом полетять десятки міжпланетних кораблів, — відповів Риндін. — На місця, товариші!

Руки Миколи Петровича лежали на важелях і рукоятках пульта керування. Все було готове, щоб ракетний корабель рушив у політ. Микола Петрович глянув востаннє на сіре, важке, хмарне небо Венери. Пальці його натиснули кнопку.

— Даю старт!

…Стривожена громоподібними вибухами, що лунали над великим озером, знепокоєна хвилями, що буйно билися в береги, над верховіттям вічнозелених дерев, над незайманими хащами піднялася плеската голова дивної потвори.

Великими булькатими очима голова подивилася на озеро, глянула на небо, безтямно подивилася на малесеньку чорну риску, що блискавично мчала небом, поринаючи в свинцеві хмари, і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за дерева в хащі, в темряву вологого первісного лісу…

ЕПІЛОГ

Земля чекала…

Астрономи не виходили з обсерваторій; вони відривались від телескопів тільки для того, щоб заглибитись в обчислювання, відривались від обчислювань тільки для того, щоб знов припасти до окулярів телескопів. Щодня, щогодини, щохвилини в полі зору телескопів і рефлекторів могла з’явитись блискуча риска — міжпланетний корабель Миколи Петровича Риндіна.

Не лише вчені, а й усі, хто цікавився долею експедиції Риндіна, всі читачі газет і журналів пам’ятали кожне слово з листів, одержаних на Землі від старого академіка та його товаришів.

Три ракети-листоноші з чотирьох досягли Землі. Одна з них, остання, або не встигла долетіти до Землі, або зникла, загубилась десь у міжпланетному просторі. Але люди вірили: корабель академіка Риндіна вилетів у поворотну путь, він тепер наближається до Землі, він везе чудесні елементи, по які відряджена була експедиція.

Кожен астроном, кожен спостерігач небесних просторів хотів першим помітити блискучу риску серед нерухомих зірок. Ось чому астрономи не відходили від телескопів, ось чому знову й знову перевіряли вони розрахунки.

І ще одне цікавило всіх: де спуститься ракетний корабель? Чи можна буде побачити цей спуск, чи пощастить побачити, як відчиняться двері ракети, як з’явиться в них знайома постать Риндіна, фігури його товаришів, серед яких і той хлопець, що опинився несподівано в ракеті, переніс разом з експедицією всі труднощі польоту й перебування на Венері?..

Люди чекали.

І в цьому напруженому чеканні, як постріл, пролунала перша звістка. Говорила потужна московська радіостанція:

— Алло, алло! Кримська обсерваторія з допомогою нового великого телескопа знайшла в небесному просторі міжпланетний корабель академіка Риндіна. Корабель помітний тільки в найпотужніші телескопи. Він наближається до Землі. За підрахунками обсерваторії, корабель мусить почати спуск на Землю через дванадцять днів…

І протягом цих дванадцяти днів не було людини, яка б щоночі не дивилася вгору, не намагалася б побачити в темному небі нову блискучу рухому зірочку. Звісно, всі знали, що це неможливо, — але знову й знову дивилися в небо, знову й знову шукали.

Минали дні. Щодня радіо сповіщало:

— Корабель академіка Риндіна наближається. Він помітний уже в звичайні телескопи. Кримська обсерваторія весь час спостерігає його наближення. Напевне корабель почне спуск трохи раніше, бо астрономи помітили вибухи, які він робить, очевидно, з метою прискорити повернення на Землю. Останніми днями швидкість корабля збільшилась. Головний астроном Кримської обсерваторії, товаришка Рижко, запевняє, що корабель почне спуск на два дні раніше, ніж передбачалося.

І всі знали, що за наближенням корабля академіка Риндіна невідривно стежить з допомогою найпотужнішого в світі радянського телескопа ніхто інший, як астроном Рижко, мати Василя, про долю якого було стільки розмов. Мати не зводить очей з крихітної блискучої зірочки, яка несе до неї любого Василя.

Нове повідомлення:

— Корабель академіка Риндіна вже біля Землі. За всіма спостереженнями, корабель починає гальмувати. Він робить перший еліпс навколо Землі, гальмуючись об земну атмосферу. Спостерігайте міжпланетний корабель Риндіна, що перетворився тепер на супутника Землі. Корабель можна бачити щоночі в такі години…

Радіо сповіщало про години, коли корабель наближався до Землі, коли він знов віддалявся і знов наближався, описуючи свої еліпси. Тепер корабель бачило чимало людей. Кожен хто мав хоч невеличку астрономічну трубу, навіть гарну підзорну трубу, — міг знайти його на небі, користуючись вказівками обсерваторії.

Далеко-далеко, немов серед зірок, рухалась у небі малесенька блискуча зірочка. Вона повільно пропливала небосхилом. Близько до обрію вона була ледве помітна. Потім вона підіймалася вище й вище, до зеніту — і весь час яскравішала. В зеніті її можна було помітити навіть у добрий бінокль. А далі вона спускалася до протилежного обрію, затьмарювалася, ставала дедалі непомітнішою і, нарешті, зовсім зникала за обрієм.

Міжпланетний корабель зменшував швидкість. Його еліпси скорочувались. І прийшов день, коли радіо сповістило.

— Еліпси корабля Риндіна перетворились на кола. Корабель облітає Землю на рівних правильних колах. З хвилини на хвилину можна чекати зниження.

Тепер цікавилися лише одним: куди саме спуститься корабель? Чи може старий академік вибирати місце, чи йому доведеться сідати де-небудь серед океану?.. Адже це буде найбезпечніший спуск! Але тоді ніхто цього не побачить у безмежних просторах Атлантичного чи Великого океанів!..

Астрономи говорили:

— Риндін спускатиметься тільки в океані. Інший спосіб був би надто небезпечним.

Астрономи не врахували того досвіду керування ракетним кораблем, якого набув його командир, академік Риндін!

Ввечері цього ж таки дня радіо схвилювало всіх несподіваною звісткою:

— Одержано радіоповідомлення від академіка Риндіна. Микола Петрович сповіщає, що він зробить посадку міжпланетного корабля на те ж саме місце, звідки він стартував, на поверхню великого Іван-озера. Погода дозволяє академіку Риндіну дуже добре бачити землю й вибирати бажане місце для посадки. Корабель піде на посадку завтра біля десятої години ранку. Можна сподіватись, що він опиниться на поверхні озера біля одинадцятої години ранку.

Поїзди неспроможні були вмістити всіх, хто хотів цієї ночі виїхати до Іван-озера. Дороги вкриті були безперервними стрічками автомобілів. Здавалось, ціла країна вирушила цієї ночі, щоб до ранку опинитись на берегах уславленого Іван-озера. З усіх сторін мчали сюди люди. Летіли автомобілі, мотоцикли, мчали поїзди, линули в повітрі літаки й дирижаблі. Стратосферні літаки приносили людей з далеких кінців Радянського Союзу, з Сибіру, з Середньої Азії, з Хабаровська й Камчатки. Швидкохідні літаки блискавками мчали гостей з Пекіна, Праги, Софії, Берліна.