Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан. Страница 10

— Вбили. На кусні порубали при гетьмані та при інших польських шляхтичах — відповів Лисовець, усміхаючись і глядячи на Христю. — Я думав, що ваша милість чула про це. Данило не розповідав?

Христя глипнула на Нечая, наче з докором, і заперечила головою.

Лисовець ізнову посміхнувся й почав говорити:

— Це, бачите, їмосць пані полковнице, приїздить Смяровський раз, другий, потім третій. Уже на Поділлі йшли бої, вже польські реґіментарі обскочили несподівано, як ті пси, Данила під Межибожем, словом уже війна розгорілася повною силою, а Смяровський завжди ще крутиться коло гетьмана. Люди дивувались, чого він сидить, а гетьман мовчав. Тут і там упало погане слово про нього, але він був, як той мед, солодкий, облесний для кожного. Аж ось однієї днини знявся крик таки на нараді в гетьмана. Прибіг Вешняк, викрикаючи, що Смяровський офірував йому привілей на якусь там слободу. За ним відізвався чи не Пободайло. Задержали Смяровського в шатрі, самі зробили розшуки і знайшли вісімдесят — Лисовець повів поглядом довкруги й повторив іще раз — вісімдесят таких привілеїв на різні слободи, хутори, села з усім: із печатками, з підписами короля, тільки з порожніми віконцями на назвища. Лише назвища треба було вставити і все готове!

Гетьман хотів відіслати Смяровського після того назад, але Богун прискочив із голою шаблею.

— Нехай мені ставиться, гетьмане, коли так. Тоді й відсилай, як схочеш!

— І що гетьман?

Нічого гетьман зробити не міг. Смяровський також побачив, що єдиний для нього рятунок — покласти Богуна.

Ставився отже, але ще скоріше впав. Тоді всі, що там були, не виключаючи й мене, замочили шаблі в його крові, присягаючи разом, що завжди таким способом покараємо зрадників, підкупників і всяку таку нечесть.

— То ваша милість каже, що на тих привілеях були підписи короля?

— Так.

— І той самий король хоче, щоб гетьман покарав за зраду Данила?

— Так.

— І він був ченцем, заки став королем?

— Ченцем, потім кардиналом.

— А коли став королем, узяв жінку свого брата?

— Так. Але це не все.

— Не все?

— Людські язики говорять, що у Варшаві крик тепер. Підканцлер Радзєйовський має молоду жінку, яка завжди з королем.

— Не зрадник же він сам? — питала Христя, водячи розіскреними очима по старшинах. — Не віроломник? Не кривоприсяжник?

У відповідь на слова Христі посипались оклики, повні зневаги для короля, і повні признання та похвали для Христі.

Вона сама, наче засоромилася власної сміливости, відступила вбік і стала приготовляти закуску та напитки, що їх потім джури розносили поміж гостей.

Але ще заки перша чарка обійшла кругом, відізвався Лисівець:

— Даниле! Ти ще й не спитав, чого я оце приїхав до тебе.

Всі насторожились, витягнувши шиї в очікуванні. Христя теж поставила збанок і поглянула на Лисівця.

— Не питав — відповів Нечай, здвигаючи раменами. — Хочеш, сам скажеш.

— Правда, правда, що ти січовик. Отож гетьман хо че, щоб ти зібрав якнайбільше збройного люду й рушив У похід.

— Куди?

— Польський гетьман Потоцький з усім коронним військом підсунувся під Сатанів і тепер підступив аж під Кам’янець Подільський, про що ти напевно знаєш.

— Знаю. І гетьмана про це повідомляв.

— Отож наш гетьман рушив свої полки й наказав збірку в Гумані, про що ти, здається, не знаєш, бо не всі полки були покликані. Сам гетьман також у Гумані. З ним тепер близько сорок тисяч війська і кілька тисяч татарів.

Нечай бистро поглянув на Лисівця.

— На Потоцького?

Лисівець заперечив головою.

— Ні. Ти підеш на Потоцького.

— А гетьман?

— На Волощину.

Нечай закашлявся, поставив чарку на стіл, підвівся із стільця, здивований докраю.

Всі замовкли, всім стало ніяково. Один глядів на одного, немов шукав відповіді.

— Гетьман хоче, щоб ти загородив дорогу Потоцькому й не дав йому напасти на наше військо в час походу — говорив далі Лисовець. — У тебе тепер більше пішого народу, як кінноти, відколи народ став утікати до тебе. Знаємо, що зброї маєш доволі й пороху. Потоцький кіннотою таборів не здобуде. А втім ти йому можеш загородити шлях із другого боку від Дунайців, Смотрича, а то й від Гусятина та Скали

— Якою дорогою гетьман іде?

— На Ямпіль.

— Коли так, то нам треба оточити польські війська кіннотою від півночі, розмістивши піхоту десь між Ушицею й Хотином.

— Так і гетьман думав.

— Коли мені там треба бути?

— Поспішай. Гетьман рушить на Ямпіль за кілька днів. Тобі треба бути там перед тим.

— Сьогодні що, середа? Буде досить, як ми вирушимо в неділю?

— Буде.

— Павле! — Нечай глянув на Кривенка — розсилай, брате, гінців іще сьогодні на ніч до всіх сотень, нехай збираються з усім вирядом під Красним найдалі до суботи.

Кривенко вибіг, беручи з собою декого із старшин. Усі інші присунулися ще ближче до Лисівця, щоб не втратити нічого з розмови, бо кожного з них, не виключаючи й Нечая, вістка про похід на Волощину приголомшувала несподіваною новиною.

Нечай, який усе ще стояв, перевів пальцями обох рук по чуприні й наостанку спитався, немов схопив питання з уст кожного:

— Чого ж гетьманові на Волощину?

Лисовець витягнув свої довгі ноги перед себе й оперся вигідніше об поруччя крісла.

— Це, панове, не тайна вже — почав — що Зборівська угода обманила. Ляхи кажуть, що це через тебе, Даниле, і таких, як ти, ми ж кажемо, що це через панів. Мені здається, що одні і другі праві. Не на те ми кривавились, щоб допустити панів знову до себе; не на те вони билися й хана перетягли на свій бік, щоб зректися своїх маєтків. Тож війна прийде скоро, дай, Боже, щасливіше! Ех, коли б так хан був не зрадив тоді під Зборовом! Обидва польські війська в руках, король, всі пани! Тоді міг би бути справжній мир! Але що ж? Хан сам того злякався. Коли б був мир і ми мали силу, що робили б його татари в Криму без розбою, без ясиру? На нас напасти не посміли б, бо ми були б засильні. На Польщу, на Московщину, на Волощину також не могли б іти, бо мусіли би йти нашими землями. Отож хан цього не схотів, злякався. Хан хоче, щоб ні одні, ні другі не були надто сильні. Тому й зрадив, тому Зборівська угода — це його діло. Але тому вона й удержатись не може. Мусить бути нова війна. Минулого року, коли ми пішли на ляхів, Радивил ударив на нас іззаду. Тільки завдяки очайдушній відвазі Кричевського вдалося його стримати. Істинно, ота людина і все товариство з нею знали, за що вмирають. Тепер доходять нас слухи, що тесть Радивила, господар волоський, також військо готує, полякам угоджає, в їхні ласки старається дістатись, бо навіть про шляхетський індиґенат просить. Що це все значить? А те, що коли ми вдаримо на Польщу, то на наш край посунуть із півночі литовці з зятем, а з полудня волохи з тестем. До цього ми не можемо допустити, панове-браття. Війську це треба пояснити також і то ще перед походом.

Нечай кивнув головою.

— Це ми зробимо, коли тільки самі зрозуміємо, що твориться. Бо, не во гнів тобі, Демку, я не все розумію.

— Що таке?

— Ти кажеш, що Зборівська угода — твір хана. Він не хоче, щоб ми були засильні. І мені здається, що воно так є. Але що тепер буде, коли ми знову рушимо на ляхів? Можемо ми йому вірити тепер, коли минулого року він нам віри не доховав і зрадив?

Лисовець порушився на стільці, притягнув ноги до себе й поклав на коліна руки. Зуби знову заблисли з-під темних вусів.

— Гетьман, Даниле, не дармував. Він ізв’язався з Портою, із Стамбулом. Як знаєш, на султанському троні тепер малий хлопчина і його мати ним проводить. Але великий везир — людина талановита. Доходить до того, що ми маємо перейти в турецьке васальство, так ось, як Крим, Волощина, Молдавія. За те хан дістав приказ від султана помагати нам. Тут уже велика різниця, бо тоді він робив на власну руку і то проти волі султана.

Нечай заперечив головою.

— Хто раз ізрадив, може й удруге. Хто може мати довір’я до зрадника?