Волонтер - Білий Дмитро. Страница 5

Тепер генерал був одержимий новою стратегією, що, як були переконані всі наші офіцери, і призведе до остаточної загибелі армії.

Я намагався не задумуватися над цим. Ще з часів Великої Війни набув переконання: для ведення успішних бойових дій спочатку треба перестріляти всіх генералів.

Нас з Раухом призначили в ударний батальйон, що складався з колишніх колчаківських і денікінських офіцерів. Водночас ми, як досить непогані знавці китайської мови, виконували обов’язки інструкторів у двох батальйонах, сформованих із китайських новобранців, котрі прибули на фронт під посиленим конвоєм наших козаків-уссурійців.

Потягнулися одноманітні сірі дні. Зранку я намотував десятки кілометрів від одного батальйону до іншого і старанно втовкмачував новобранцям — ще недавнім селянам — основи дій батальйону в умовах позиційної війни. Перекладач намагався перекладати мої накази китайською, новобранці старанно слухали й нічого не розуміли, або, скоріше за все, розуміли, але все робили навпаки.

До того ж почалися нескінченні дощі…

Воєнні дії майже припинилися. Час від часу ліниво гухали артилерійські залпи, на які, утім, ніхто вже не звертав уваги.

І тільки вечорами, трохи озвірівши від невдячної інструкторської служби, ми збиралися у великому польовому наметі, призначеному для офіцерських зборів. Часто до нас приєднувалися офіцери кількох бронепоїздів, що дислокувалися поблизу на станції. Збори відбувалися досить одноманітно і традиційно. Офіцери розділялися на звичні групи: грали в карти, співали пісень, загравали із санітарками, вели нескінченні розмови про долю Батьківщини, й усі разом напивалися — благо, запаси мутної китайської горілки були невичерпні. Правда, зранку голова від цього пійла нагадувала поле бою двох зневірених армій, але на це ніхто особливо не скаржився. Коротко кажучи, ми знову повернулися до того способу життя, що стільки років проклинали. Але вже й не уявляли для себе іншого.

Володимир Раух нечасто відвідував офіцерські збори, а якщо відвідував, то, як правило, мовчки сидів, уникаючи п’яних розмов, пив китайську горілку, але не п’янів.

Одного разу він сказав мені, кинувши погляд на задимлений бліндаж:

— Бальгалла — уночі бенкет, удень — смерть.

Так минуло тижнів зо два нашої військові служби. На світанку, тільки-но замерехтіли відблиски вранішнього сонця, я вийшов з намету, міркуючи над тим, що кашкет придумали військові, щоб уберегти свої голови від небезпеки розвалитися після офіцерських зборів на десятки скалок.

Біля сусіднього намету вже сідлав коня ординарець Рауха — повненький сяньцзинець Ван. Капрал Ван належав до породи вічних китайських солдатів-ландскнехтів. Почавши воювати з 1911 року, він умудрився залишитися живим, побувавши в усіх арміях і на всіх фронтах як китайської, так і нашої громадянської війни. Ван непогано говорив російською, розумів усі китайські діалекти, був, як і слід сяньцзинцю, правовірним мусульманином, не любив інших китайців, що поки що не увірували в Аллаха, і був цілком задоволений своїм відносно безпечним становищем ординарця. До того ж Ван був перекладачем під час наших занять з новобранцями. Якби Раух хоч трохи нагадував Дон Кіхота, то Вана можна було б вважати класичним китайським Санчо Пансою.

Щодо мого ад’ютанта, то ним виявився мій старий знайомий, ветеран Першого Українського куреня колчаківської армії Іван Багуляк. Його я пам’ятав ще з 1918 року, коли тільки починав набір у курінь.

Іван Багуляк був родом звідкись зі Східної Галичини, з околиць міста Станіслава. На початку війни його рідних запідозрили австрійські жандарми в москвофільстві, й ті ледве не потрапили на шибеницю. А коли прийшли війська Брусилова, то двадцятилітнього Івана Багуляка, як і десятки тисяч його земляків, вислали, запідозривши в сепаратистських настроях, у центральні райони Росії.

Як і більшість вихідців із селянських родин, Іван був широкоплечий, дуже сильний, неквапливий і в характері своєму дивним чином поєднав риси селянської хитрості, самовпевненості, впертості й дитячої відкритості. Коли Багуляк прийшов записуватися в курінь, то на моє питання, чому він не повертається назад, простодушно відповів:

— Так, пане офіцере, що там воювати треба буде, що тут. Так хоч на проїзд не витрачатимуся.

Солдат з нього вийшов чудовий. З таких, утім, гарні солдати й виходять. Вчувалася в ньому надійність і статечність. Він і воював так, начебто працював на своєму полі. Як його занесло в Маньчжурську армію, Багуляк довго пояснювати не став, обмежився переконливим аргументом:

— Та от, хотів разом з чехами повертатися, але трохи затримався. На карту глянув, яким шляхом надійніше буде до Карпат добиратися — вирішив, що через Маньчжурію буде коротше.

Більш докладно про свій маршрут, обраний для повернення, мій ординарець не розповідав…

…Світанок тільки починав забарвлювати степ у рудуваті розмиті тони. Я закурив свою люльку і став очікувати появи Рауха. Той, усуперек своєму звичаю, затримувався. Як правило, доводилось йому очікувати мене. Чесно кажучи, завжди захоплювався його звичкою щоранку робити зарядку й обливати себе холодною водою — давався взнаки вишкіл кадрового офіцера. Але сьогодні, очевидно, мій товариш вирішив зрадити свої звички. Та нарешті він з’явився. Обличчя здавалося змарнілим, наче цю ніч він не спав зовсім.

Ми обмінялися короткими вітаннями, підхопилися на коней і рушили до навчальних позицій. Ординарці їхали позаду й ліниво перемовлялися якимось дивним китайсько-російсько-українським діалектом. З моменту прибуття на фронт наші приятельські стосунки майже не послабшали (хоча я так і не зрозумів, чому з усіх офіцерів ротмістр відчував особливу прихильність саме до мене), хіба тільки між мною й Раухом виник ледь помітний елемент відчуженості. Можливо, ця відчуженість викликана особливим душевним станом Рауха, якоюсь таємницею, без знання якої мені була б недоступна душа ротмістра…

Якийсь час Раух мовчав. Раптом, несподівано й пильно глянувши мені у вічі, сказав:

— Здається, осавуле, настають веселі дні.

Я знизав плечима:

— Що, готується новий наступ?

Ротмістр засміявся коротким різким сміхом, від якого мені стало трохи моторошно.

Я коректно витримав паузу, потім сказав:

— Ви останнім часом якимись загадками говорите.

Раух їхав, похиливши голову, плечі його, усупереч бездоганній поставі, були опущені, а спина зігнута. Здавалося, за минулу ніч незбагненна вага звалилася на його тіло й душу.

Минуло не менше чверті години, поки ротмістр заговорив, так і не піднявши голови:

— Послухайте, осавуле, чому б вам не забрати свого ординарця й не повернутися в Малоросію з цього проклятого Китаю?

Це питання мене дещо здивувало.

— Ротмістре, як у вас немає Батьківщини, так і в мене вже немає моєї Малоросії — залишилися тільки дві окупаційні зони.

— А чим є Китай?

Я промовчав, і Раух продовжив:

— Невже ви не почуваєтеся безпорадним у цих краях? Я завжди боявся Китаю, — Раух повернувся до мене, обличчя його здалося божевільним, — цей страх у мені жив завжди. Колись, дуже давно, у Петербурзі був на виставці одного художника, і мене вразила картина. Уже не пригадую її назви. Пам’ятаю, як я, молодий юнкер, години дві простояв перед тим полотном. На ньому: зображена Велика китайська стіна, посередині її зіяв гігантський пролом, крізь який повільно сунув величезний крокодил, на його спині височіла статуя Будди із застиглим, байдужим і відстороненим обличчям. За зруйнованою стіною палахкотів огидний багряний колір пожежної заграви. Не знаю точно, що відбулося зі мною тоді, можливо, це був момент, коли людина бачить свою долю.

Я розумів, що ротмістр свідомо зводить стіну між нами, і вирішив сказати:

— Володимире, ми всі втомилися, але повинні зрозуміти, що тут відбувається те ж саме, що й там, звідкіля ми прийшли.

— Там було інакше, там була наша трагедія. Тут ми чужинці. Тут ми будемо глузувати з командуючого армією за його захоплення стратегами Сунь-Цзи, але ж він набагато мудріший, ніж усі європейські військові генії минулого й майбутнього.