Волонтер - Білий Дмитро. Страница 6

— Чому?

— Тому що він дійсно живе в Китаї, у просторі Китаю. Тому він усе одно переможе, навіть якщо програє. Він розуміє, що, борючись із комуністами, допомагає їм, і розуміє, що комуністи, борючись із ним, допомагають йому. Разом вони одне ціле й досягають власної загальної мети.

За гірським пасмом піднімалася багряна заграва сонця. На мить мені здалося, що зараз я побачу, як з-поміж двох гір виповзає крокодил, що несе Будду на спині. Мене пересмикнуло. Я озирнувся. Повз нас брели нескінченні колони китайських солдатів; наші ординарці, що їхали віддалік, мляво перекидалися з ними лайливими словами. Щоб остаточно повернути світ на своє місце, я запитав у Рауха:

— І що залишається нам, прибульцям з чужого світу?

Ротмістр довго мовчав. І тільки тоді, коли перед нами з’явився плац, на якому вже починали невміло шикуватися новобранці, сказав:

— Стати частиною цього світу, або вмерти і стати частиною іншого світу…

Моя рука мимоволі стиснула повіддя, і вигукнув:

— А до якої частини належите ви?

І отут Раух повільно підняв голову, його погляд з-під козирка кашкета, здавалося, прострелив мене наскрізь, тонкі губи скривилися, і ротмістр процідив:

— А ви як думаєте?..

Увечері наші офіцери, очманілі від нескінченних навчань, як завжди, зібралися на звичне застілля. Я сидів спиною до виходу навпроти Рауха. У наметі було задимлено, дзенькали склянки, а на імпровізованій сцені грав невеликий оркестр, зібраний із солдатів нашого полку.

Останнім часом, серед офіцерів ходили чутки, що підпільна комуністична організація, яка діяла серед китайських солдатів, готує повстання. Незважаючи на те, що запідозрених у організації регулярно страчували, очевидно, підпілля підсилювалося. Спочатку головною темою розмов за столами була ймовірність повстання — говорили про кількох наших офіцерів, знайдених зарізаними недалеко від табору, — але потім великі дози спиртного зменшили песимістичні настрої. Було вже близько десятої вечора. І, відчуваючи сильну втому, я вирішив піти до себе у бліндаж. Раптом помітив, як обличчя Рауха сполотніло, і він різко підхопився зі свого місця. Я здивовано глянув туди, куди дивився мій друг. Біля входу стояв (напевне, щойно увійшов) начальник нашої санітарної служби, полковник Рожковський. По-під руку з ним була молода красива жінка в охайному вбранні, що нагадало мені про забуті часи мирного життя, про скромні студентські бали й поетичні салони. Рожковський потискував руки офіцерам і представляв свою даму, якою всі милувалися.

Раух стояв, стискаючи спинку стільця з такою силою, що його кулаки здавалися виточеними з білого мармуру. Зіниці його розширилися. Рожковський тим часом вів свою супутницю до столика, що стояв недалеко від нас. Я встав і підійшов до нашого начмеда:

— Добрий вечір, полковнику. Сподіваюся, ви представите свою чарівну супутницю?

Рожковський по-молодецьки провів долонею по своїй сивій борідці-буланже й потис мені руку.

— Будь ласка, осавуле, мій новий заступник, прибула вчора в розташування нашої дивізії — Ольга Дашевська, прошу, як кажуть, любити й жалувати. А то в мене весь особовий склад сестер милосердя з китаянок.

Тепер я міг краще роздивитися незнайомку. Трималася вона дещо непевно, хоча було видно, що в житті їй довелося пережити чимало.

Коли мені доводилося знайомитися з красивими жінками, завжди трохи розгублювався, починав бурмотіти якісь стандартні компліменти, коротко кажучи, на сором собі починав зображувати із себе якогось чехівського чиновника, несподівано допущеного в райський сад.

От і тепер я вкрай ніяково поцілував простягнуту мені руку й нерішуче глянув на даму. Дійсно, краса її була приголомшливою: довге, усупереч сучасній моді, темно-русяве волосся, величезні зелені очі. Уся вона світилася якимось невимовним світлом мудрості, трагізму й любові.

Я взагалі не майстер описувати жіночу красу. Скажу тільки, що вперше в житті подумав: заради такої жінки було би щастям піти на смерть…

Ольга м’яко посміхнулася, протягаючи мені руку:

— Рада познайомитися з вами, осавуле, тим більше, що полковник устиг дати вам найкращу характеристику.

Раптом замовкла. Обличчя сполотніло. Вона дивилася на Рауха. Рожковський з подивом смикав свою борідку. Я спробував виправити ситуацію, але не зважувався просто запропонувати полковнику піти до стійки бару й випити. Здавалося, що й Ользі і Рауху буде легше пережити момент зустрічі без нашої присутності.

Вони стримано привіталися.

— Вас, здається, представляти один одному немає необхідності, — промимрив полковник. Дашевська, явно пересилюючи себе, простягнула руку Раухові. Той якимсь механічним рухом узяв протягнену долоню і злегка нахилив голову. Відчуття, що між цими людьми схована якась темна історія, навалилося на мене. Помітив, що на очах Ольги блиснули сльози.

— Вибачте, полковнику, дозвольте вас залишити. У мене сьогодні нічне чергування, — тремтячим голосом сказала вона і, різко повернувшись, швидкими кроками покинула намет. Кілька секунд тривала мовчазна сцена. Раух із блідим обличчям сів на свій стілець.

— Полковнику, мені здається, треба випити, — сказав я й потяг старого до столика, за яким сиділа компанія знайомих офіцерів, уже досить ґрунтовно накачана спиртним. Рожковський, найдобріший старий, ошелешено пішов за мною. Через якийсь час оглянувся: Раух, не відриваючи очей від виходу, налив собі повну склянку горілки й залпом спорожнив його. Ще через якийсь час я знову обернувся — ротмістра ніде не було.

Цієї ночі мені приснився сон: я плетуся морським берегом. Дме холодний вітер, від хвиль, що розбиваються об кам’яні валуни, на мене летять солоні крижані бризки. Намагаюся загорнутися в обірваний одяг, але вони не рятують від холоду. Наді мною сяє синє небо з яскравим розпеченим сонцем. Відчуваю сильний голод і спрагу. Раптом переді мною з’являється фігура жінки, огорнута довгою напівпрозорою тканиною. Зненацька розумію, що від цієї фігури залежить мій порятунок, і намагаюся з усіх сил прискорити кроки. Жінка стоїть нерухомо, тільки вітер м’яко колише край її одягу. Я не бачу обличчя, але знаю, що це Ольга. Я намагаюся бігти до неї, але дивна приголомшлива тиша тисне на мої плечі, і я розумію, що не можу зрушити з місця. Жінка піднімає руки й заклично махає мені. Я в розпачі намагаюся закричати, але з мого горла виривається лише хрип. Здається, це продовжується цілу вічність. Раптово море вибухає, і з його зяючої безодні посередині палаючого багряного полум’я з’являється нерухома фігура Будди. Моторошний, непередаваний жах! Жах, що буває тільки у снах, сковує мене. Будда вже наполовину піднімається над водою, я заціпенілий чекаю, коли він покажеться весь, знаючи, що це принесе мені й Ользі смерть. Гарячково я намагаюся зрозуміти, що мені треба зробити для порятунку, але не встигаю. Тиша вибухає страшним гуркотом…

— Пане осавуле, лихо! — чиясь рука вп’ялася мені у плече. Я миттєво підхопився з лежанки. Іван Багуляк трусив мене. У руці він стискав свій японський карабін «Ари-саку». Уперше побачив на завжди спокійному, іронічному обличчі Багуляка вираз крайнього розпачу. Я швидко натягнув чоботи, накинув френч і схопив портупею із шашкою та револьвером. За цей час Багуляк устиг, заганяючи обойму в карабін і неспокійно озираючись, крикнути:

— Дивізія повстала, червоні наступають, у таборі бій!

— Давай коней! — крикнув я.

П’ять рятівних хвилин, як інструктори, ми отримали завдяки тому, що, розбили свої намети за межами табору. Коли через півхвилини після пробудження вискочив з намету, стискаючи в руках револьвер, мене оглушив гуркіт пострілів, вибухів і криків: у таборі палали вогні, при світлі яких металися юрби солдатів, миготіли кавалеристи зі смолоскипами в руках, тріскотіли постріли, у районі цейхгаузу бахкали вибухи. Біля свого намету вже стояв Раух, стискаючи гвинтівку й напружено вдивляючись у хаотичний бій. Ситуація була зрозуміла без слів: табором заволоділи повсталі китайські солдати, тільки біля офіцерських наметів ще тріскотіли постріли — очевидно, наші офіцери намагалися чинити опір. З боку станції, де розташовувався бронедивізіон, теж доносилися звуки запеклого бою. Усе розташування дивізії нагадувало гігантський мурашник, у який встромили запалений смолоскип. Там, де були позиції червоних, розносився степом глухий тупіт кінноти, що наближалася. У наш бік бігла безладна юрба, душ двісті. Нас розділяла відстань у кількасот метрів. Над головами засвистіли кулі. Навіть подумки зрадів, що так і не встиг навчити новобранців правильно регулювати планки прицілів.