Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер. Страница 16

Арен кепсько пам'ятав про те, що трапилося минулої ночі після його відчайдушної втечі, яка безславно завершилася в якомусь глухому куті. Він борюкався, потім його збили з ніг, зв'язали і кудись довго тягли. Арен запам'ятав схожий на моторошний шепіт голос одного із напасників. Відтак вони опинилися у приміщенні, що нагадувало маленьку кузню, у ковальському горні вирувало яскраве полум'я... Більше юнак не пам'ятав нічого, натомість виразно усвідомлював, що зараз він пливе на невільницькій галері і що його везуть на продаж.

Утім, набагато більше від цих прикрих думок йому дошкуляла спрага. Все тіло щеміло від побоїв, а голова ледве не репалася від болю. Коли зійшло сонце, його яскраві промені, наче стріли, вп'ялися Аренові в очі.

Перед полуднем кожному невільнику дали окраєць хліба і дозволили ковтнути води зі шкіряного міха, який їм по черзі підносив до вуст чоловік із грубим і хитрим обличчям. Його шию прикрашав широкий, інкрустований золотом шкіряний обруч, схожий на собачий ретязь, а коли Арен почув, як він говорить, то впізнав дивний шепіт-голос нічного розбійника.

Питво та їжа на якийсь час полегшили страждання бранців, у голові Арена трохи розпогодилося. Він поглянув на обличчя своїх побратимів по нещастю — на трьох, що сиділи на лаві поруч із ним, і на чотирьох, що тіснилися за їхніми спинами. Дехто з них сидів, опустивши голову на підняті коліна; один в'язень — мабуть, хворий чи одурманений зіллям, — немічно відкинувся назад. Праворуч від Арена сидів широколиций вилицюватий хлопець років двадцяти.

— Куди вони нас везуть? — запитав його Арен.

Юнак поглянув на нього — їхні обличчя опинилися майже впритул — і лише посміхнувся, знизавши плечима. Арен подумав, що він, напевно, також цього не знає, аж тут парубійко ворухнув скутими руками і, роззявивши все ще усміхнений рот, показав туди, де мав бути язик: там зяяла порожнеча і виднівся лише чорний обрубок.

— Мабуть, на Соул, — промовив хтось за спиною Арена.

— Або ж на Амрунський ринок, — підхопив інший.

Через мить всюдисущий чоловік у нашийнику просичав до них із палуби:

— Стуліть писки, якщо не хочете потрапити на сніданок акулам.

Усі одразу ж замовкли.

Арен спробував уявити собі ці міста: Соул, Амрун. На тамтешніх ринках торгують рабами. Їх, мабуть, шикують перед покупцями, як волів або овець на торговиці в Берилі. І він також стоятиме там, закутий у кайдани. Хтось купить його, приведе додому і спробує ним попихати, а він, звісно, відмовиться коритися. Або підкориться і спробує втекти. І тоді його вб'ють. А втім, уб'ють його у будь-якому випадку. І навіть не в тому річ, що все його єство не сприймало рабства — він іще остаточно не оговтався і був занадто кволим для такого бунту. Арен просто знав, що не зможе бути рабом, а тому через якийсь тиждень однаково помре чи загине. І хоча юнак сприймав це як жорстоку правду життя, проте йому все-таки стало так страшно, так страшно, що він вирішив більше не думати про майбутнє. І втупив погляд у підлогу, роздивляючись чорні від бруду дошки. А палюче сонце обпікало його голу спину, і нестерпна спрага лещатами стискала пересохлу горлянку...

Нарешті сонце сховалося за обрій і прийшла ніч — ясна, прохолодна. З неба пронизливо дивилися далекі зорі. Стояв мертвий штиль і гупання барабана, як повільні удари серця, задавало веслярам ритм. Удень дошкуляла спека, а тепер на зміну їй прийшов холод. Спину Аренові трохи зігрівали закуті ноги сусіда ззаду, а лівий бік відчував тепло, що струменіло від тіла німого парубка, котрий сидів, зігнувшись у три погибелі і мугикаючи якусь одноманітну мелодію.

Змінилася команда веслярів, і знову почав гупати барабан. Арен мріяв про відпочинок, але сон тікав від нього. Нили кістки, а змінити позу було неможливо. Він тремтів від холоду, мордований болем і спрагою, і дивився на зоряну хитавицю — небесні світила погойдувалися над головою у такт зусиллям веслярів, на мить завмирали, і знову починали погойдуватися, і знову завмирали.

Біля щогли перед лядою трюму зупинилися двоє — чоловік у нашийнику і ще хтось; маленький ліхтар, що висів над ними, вихоплював із темряви обриси їхніх постатей.

— Туман, хай йому грець! — почулося ненависне шамотіння чоловіка в нашийнику. — Звідки, скажи мені, у Південних Широтах узявся цей клятий туман в цю пору року? Не щастить, та й годі!

Барабан продовжував відбивати ритм. Зорі погойдувалися, завмирали, кружляли. Аренів сусід, хлопець із вирваним язиком, раптом здригнувся всім тілом і, підвівши голову, жахливо, по-звірячому завив.

— Ану тихо там! — гаркнув другий чоловік, що стояв під щоглою.

Німий ще раз здригнувся і затих, зціпивши щелепи.

Зорі, якось ніби потайки, покотилися з небес уперед, у порожнечу.

Щогла дивно захиталася і зникла з-перед очей. На спину Аренові, здавалося, впала мокра ковдра крижаного туману. Барабан захлинувся, та небавом почав гупати знову, хоча тепер уже й повільніше.

— Густий, ніби сметана! — сказав хтось просто над головою Арена. — Гей, там, на веслах! Ану, не лінуватися! Тут на двадцять миль навколо — жодної мілини!

У такому тумані рухатися вперед не було сенсу — треба було лише утримуватися на місці, ледве рухаючи веслами. Гупання барабана стало тихшим. Було холодно і мокро. Волога мжиця, що осідала на Ареновому волоссі, стікала йому в очі; юнак намагався піймати краплі язиком, роззявленим ротом хапаючи мокре повітря, аби хоч у такий спосіб угамувати спрагу. Від холоду в нього цокотіли зуби. Холодний ланцюг натер стегно, і тепер воно пашіло вогнем. Барабан тихо бубонів, аж доки не затих зовсім.

Запала тиша.

— Веслуйте, не зупиняйтеся! У чому річ? — пролунаю вже знайоме моторошне шемрання.

Ніхто йому не відповів.

Корабель повільно похитувався на тихій воді. За ледве помітними крізь імлу перилами трапу зяяла порожнеча. Щось у темряві вдарило об борт судна. Відлуння удару пролунало, наче гуркіт грому серед мертвої неземної тиші.

— Сіли на мілину, — прошепотів хтось із бранців, і голос його розчинився в імлі.

Потім туман раптом почав світитися — так, наче десь глибоко у його надрах розквітла небачена яскрава квітка. Тепер Арен чітко бачив голови людей, скутих із ним одним ланцюгом, і навіть блискучі крапельки вологи на їхньому волоссі. Судно шарпнулося вдруге, і юнак витяг шию, намагаючись побачити якомога більше. Туман світився над палубою, наче місячна повня, вкрита тонкою поволокою хмарини, — сяйво було таким самим холодним і чистим. Веслярі завмерли, наче камінні боввани. Члени команди з'юрмилися на кормі, їхні очі ледь помітно поблискували. Біля лівого борту самотньо стояв чоловік, котрий і випромінював це незбагненне сяйво — світилися його обличчя, постать, а патериця у руці горіла, наче розплавлене срібло.

Біля ніг осяйного чоловіка скорчилася якась чорна постать.

Арен спробував озватися, але не зміг. Огорнений м'яким серпанком урочого світла, Архімаг підійшов до юнака і став навколішки. Арен відчув дотик його руки, почув його голос, а відтак у цілому трюмі забряжчали кайдани, спадаючи з тіл нещасних бранців. Одначе ніхто з них навіть не поворухнувся. Арен спробував підвестися, але не зміг: він геть задубів, руки і ноги зсудомило від довгого сидіння. Архімаг міцно стис його руку, і, скориставшись цією допомогою, Арен якось видерся із трюму і звалився на палубу.

Архімаг відійшов трохи вбік — і єдвабне сяйво торкнулося застиглих облич веслярів. Він зупинився біля чорної постаті, що скорчилася під щоглою.

— Я ніколи нікого не караю, — карбуючи кожне слово, суворо вимовив Яструб, і голос його був холодним, як оте уроче сяйво, що прогнало туман. — Але в ім'я справедливості, Егре, я візьму на себе цей тягар: нехай твій язик залишається німим доти, доки ти не знайдеш таке слово, яке варто було би вимовити вголос!

Після цих слів чарівник повернувся до Арена і допоміг йому звестися на ноги.

— Ходімо звідси, синку, — сказав Яструб, і Арен, спираючись на плече Архімага, незграбно прошкандибав на край палуби і з великими труднощами забрався у човен, що погойдувався на воді біля борту корабля. У темряві вітрило "Світозора" біліло, немовби метеликове крильце.