Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 144

Сиділка здивовано поглянула на нього. Ніколи ще не доводилось їй домовлятись так — доглядати вмирущих підрядно. Спокушена надією виграти, вона вагалась. Потім стара запідозрила, що її хочуть ошукати.

— Я нічого не можу сказати, покй не побачу вапни матері,— відповіла вона.

— Ходімо, подивитесь!

Вона витерла руки й пішла за ним.

Дорогою вони не говорили. Вона дріботіла швидко, а він витягав свої довгі ноги, немов щоразу збирався переступати через рівчак.

В полях лежали корови, знесилені спекою, вони важко підводили голови й спроквола мукали назустріч двом подорожнім, немовби просячи свіжої трави.

Підходячи до дому, Оноре Бонтан пробурмотів:

— Може, все вже скінчено?

І несвідоме бажання, щоб так і було, почулося в-тоні його голосу.

Проте стара ще не вмерла. Вона лежала горілиць на своєму вбогому ліжкові, склавши на бузковій ситцьовій ковдрі страшенно худі, вузлуваті руки, схожі на якихось дивовижних тварин або на крабів, скарлючені ревматизмом, втомою і майже столітньою працею.

Pane підійшла до ліжка й оглянула вмираючу. Вона пощупала пульс, помацала груди, прислухалась до дихання, спитала її щось, аби тільки почути, як вона говорить, ще довго дивилась на неї, а потім вийшла разом з Оноре. Думка її була готова. Стара не переживе ночі. Оноре спитав:

— Ну, що?

Сиділка відповіла:

— Та що, вона протягне ще днів зо два, а може, й зо три. Ви дасте мені шість франків за все.

Він закричав:

— Шість франків? Шість франків? Та ви з глузду з’їхали! Та кажу вам, що їй зосталось жити якихось п’ять-шість годин, не більше.

' Вони довго торгувались, обоє розлючені. Та як стара хотіла вже йти, а час минав і його хліб не збирався сам собою, він зрештою згодився.

— Ну, добре, нехай буде шість франків за все гуртом, аж до виносу тіла.

— Гаразд, шість франків.

Він поспішив до свого хліба, що хилився до землі під вагою достиглого на сонці зерна.

Сиділка ввійшла в хату.

Вона взяла з собою роботу, бо працювала біля вмираючих і мертвих невпинно, чи то на себе, чи на ту родину, що за додаткову платню давала їй цю подвійну роботу.

Раптом вона спитала:

— Ви ж хоч пособорувались, тітко Бонтан?

Селянка заперечливо похитала головою, і тітка Pane, що

була дуже побожна, жваво схопилась з місця:

— Боже милосердний, хіба так можна? Я піду покличу пана кюре.

Вона кинулась до дому священика так швидко, що хлоп чаки на майдані, бачачи, як вона поспішає, гадали, що сталось якесь нещастя.

Священик, одягши стихар, одразу ж пішов; перед ним ішов хлопчик з хору, що дзвонив у дзвоник, попереджаючи, що Бог проходить гарячими й спокійними ланами. Чоловіки, що працювали віддалік, скидали крислаті брилі, чекаючи, поки біла одежа кюре сховається за сусідньою фермою; жінки, що в'язали снопи, випростувались, щоб перехреститись; злякані чорні кури, перевалюючись на лапах, бігли вздовж канав до якої-небудь добре знайомої їм дірки в тину, де враз і зникали; прив'язаний на лугу лошак злякався стихаря, закрутився на своїй мотузці і почав брикатись. Попереду швидко йшов хлопчик з хору в червоному одягу, за ним священик, схиливши набік голову в чотирикутному капелюсі, шепотів молитви, а позаду йшла тітка Pane, склавши руки, як у церкві, похилена, зігнута, немов припадаючи до землі.

Оноре бачив здалеку, як вони проходили.

— Куди це йде наш кюре? — спитав він.

Кмітливіший за нього наймит відповів:

— Забожусь, що він несе причастя твоїй матері!

Селянин не здивувався:

— Можливо, що й так.

І знову взявся до роботи.

Тітка Бонтан висповідалась, після відпущення гріхів причастилась, і священик пішов, залишивши обох жінок самих у душній хатинці.

Тоді тітка Pane почала стежити за вмираючою, питаючи себе як довго це протягнеться.

День спадав, крізь вікна різкими подувами вривалося свіжіше повітря, ворушачи на стінці краєвид Єпіналя, приколотий двома шпильками; маленькі занавіски на вікнах, колись білі, а тепер жовті й засиджені мухами, немов хотіли полетіти, вирватись, вийти звідси, як душа старої.

Стара лежала нерухомо, з розплющеними очима, і, здавалося, байдуже дожидала такої близької смерті, що десь забарилась. Її коротке дихання виривалось з легким свистом із здавленого горла. Воно щохвилини могло обірватись, і тоді на землі стане менше на одну жінку, за якою ніхто не пожалкує.

На ніч повернувся Оноре. Підійшовши до ліжка й побачивши, що мати ще жива, він спитав: «Ну, як?» — як це робив він і раніш, коли вона занедужувала.

Потім він відпустив Pane, нагадавши їй:

— Завтра, о п’ятій годині, не запізнюйтесь.

Вона відповіла:

— Завтра, о п’ятій.

І справді, вона прийшла на світанку.

Оноре перед тим, як вийти в поле, сів до юшки, яку сам і зварив.

Сиділка спитала:

— Ну, як ваша мати, не померла ще?

Він відповів з хитрою усмішкою в очах:

— їй навіть стало краще.

І вийшов.

Охоплена тривогою, Pane підійшла до вмираючої, яка все ще лежала в тому самому стані, пригнічена й байдужа, з розплющеними очима, згорнувши на ковдрі скарлючені руки.

І сиділка зрозуміла, що це може протягтися й два дні, і чотири, і цілий тиждень; жах скнари стиснув їй серце, а лютий гнів спалахнув у ній проти цього хитруна, що ошукав її, і проти цієї старої, що не хотіла вмирати.

Проте вона взялася до роботи, уп’явшись поглядом у зморщене обличчя тітки Бонтан.

Оноре вернувся поснідати; він здавався вдоволеним, майже веселим. Потім — знову пішов. Таки справді він збере свій хліб за доброї погоди.

Pane впадала в розпач; кожна зайва хвилина здавалась їй тепер украденим у неї часом, украденими грішми. Її охопило бажання, шалене бажання вчепитись у горлянку цій старій пікапі, цій старій ослиці, упертій тварюці, і, надавивши трохи, зупинити це швидке, коротке дихання, що крало її час, її гроші.

Та вона вирішила, що це небезпечно. На думку їй спав новий план, і вона підійшла до ліжка.

Вона спитала:

— Чи ви бачили вже диявола?

Тітка Бонтан прошепотіла:

— Ні.

Тоді сиділка почала розповідати різні страшні історії, щоб налякати немічну душу вмираючої.

— За кілька хвилин перед смертю, — казала вона, — диявол приходить до всіх, хто вмирає. В руці у нього мітла, на голові казан, він страшенно галасує. І хто бачить його, тому, значить, прийшов уже кінець, лишилось тільки кілька хвилин. — Вона перелічила всіх, до кого при ній приходив диявол цього року: Жозефіна Луазель, Євлалі Ратьє, Софі Паданьо, Серафіна Гроп’є.

Тітка Бонтан нарешті, пожвавішавши, розхвилювалась, заворушила руками, намагаючись повернути голову так, щоб бачити всю кімнату.

Раптом Pane зникла. Вона взяла з шафи простирало й закуталась у нього, на голову наділа казан, короткі й загнуті ніжки якого стирчали, немов роги, в праву руку вона схопила мітлу, а лівою взяла бляшане відро і раптом підкинула його вгору, щоб воно, падаючи, забряжчало.

Відро з гуркотом ударилось об землю. Тоді сиділка вилізла на стілець, підняла завісу, що звисала край ліжка, і стала перед старою вмираючою селянкою, розмахуючи руками, пронизливо зойкаючи з глибини казанка, що ховав їй обличчя, погрожуючи старій мітлою, немов ляльковий чортик.

Злякана, з безумним поглядом, вмираюча зробила надлюдське зусилля, щоб встати і втекти, вона вже підняла плечі й груди, але потім, глибоко зітхнувши, впала назад. То був кінець.

Тоді Paнe спокійно прибрала все: мітлу поставила в куток біля шафи, простирало поклала в шафу, казан — на плиту, відро — на полицю, а стілець — до стінки. Потім звичним жестом вона закрила мертвій широко розплющені очі, поставила на ліжко тарілку, налила туди свяченої води, вмочила гілку буксу, що була прибита над комодом, і, ставши навколішки, заходилась ретельно читати відхідні молитви, що їх, завдяки своєму ремеслу, знала напам’ять.

Прийшовши надвечір, Оноре застав її за молитвою й одразу підрахував, що вона виграла в нього двадцять су, бо провела тут тільки три дні й одну ніч, а це становило п’ять франків, а зовсім не шість, які він мав їй заплатити.