Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 64

Довго орудували цим знаряддям умілі пальці: погладжували щоки від губ до скронь, торкаючись пестливіше, ніж поцілунок, виправляючи недовершеність відтінків, підкреслюючи очі й вирівнюючи вії.

Коли графиня нарешті вийшла, то була майже впевнена, що перший погляд Олів’є не буде для неї неприємним.

— Де пан Бертен? — спитала вона лакея у передпокої.

— Пан Бертен у садку, — відповів той. — Він грає з панною в лаун-теніс.

Графиня здалеку почула, як вони вели рахунок.

Гучний голос художника й тонкий голос дівчини по черзі оголошували: «П’ятнадцять, тридцять, сорок, перевага, рівно, перевага, гра».

Садок, де було влаштовано майданчик для лаун-теніса, являв собою великий квадратний луг, обсаджений яблунями і замкнутий між парком, городом та господарськими будівлями. Вздовж схилів, що облягали його з трьох боків, як захисні укріплення табору, росли квіти, довгі грядки різних квітів — польових і рідкісних: троянди, гвоздики, геліотропи, фуксії, резеда й багато інших, що розливали в повітрі смак меду, як казав Бертен. І бджоли, вулики яких із солом’яними дашками рядком стояли край городу, зграйно дзижчали, літаючи над цим квітучим полем.

Посеред садка зрубано кілька яблунь, щоб звільнити потрібне для гри в теніс місце; просмолена сітка, натягнута через майданчик, поділяла його на два поля.

По один бік, підібравши чорну спідницю, показуючи кісточси й наполовину литки, коли переймала м’яч на льогу, метушилась і бігала Аннета, непокрита, з б лиску чи-ми очима, розрум’янена, стомлена й задихана від правильної і впевненої гри супротивника.

Він, у білих фланелевих штанях, підперезаний поверх такої ж сорочки, в білому кашкеті з козирком, трохи випнувши живіт, спокійно чекав м'яча, точно розраховував його падіння, приймав і відбивав його, не кваплячись і не бігаючи, з елегантною легкістю, із пильною увагою й спритністю фахівця, які він вкладав у будь-яку вправу.

Аннета перша побачила матір.

— Добридень, мамо, почекай хвилинку, ми зараз кінчимо гру!

Ця хвилинна неуважність погубила її. М’яч пролетів повз неї швидко й низько, майже котячись, торкнувся землі й вийшов із гри.

Поки Бертен кричав: «Виграно!», а здивована дівчина винуватила його, що він скористався з її неуваги, Джуліо, привчений шукати м’ячі, що закотилися, мов куріпок у чагарях, кинувся за ним, обережно схопив зубами й приніс, махаючи хвостом.

Бертен привітався з графинею, але, поспішаючи знову взятися до гри, розпалившись боротьбою й задоволений почуттям своєї проворності, він тільки мигцем глянув на її обличчя, над яким вона так ревно трудилась заради нього весь ранок, і спитав:

— Ви дозволите, люба графине? Я боюсь застудитися й схопити невралгію.

— О, звичайно, — сказала вона.

Щоб не заважати гравцям, вона сіла на копичку скошеного цього ранку сіна і дивилась на них з несподіваним щемом у серці.

Дочка її, роздратована тим, що програвала, збуджувалася, розпалювалась, кричала з досади чи радощів, кидалась з кінця в кінець свого поля, і пасма її волосся раз у раз спадали, розсипались по плечах і маяли на вітрі. Вона підхоплювала їх і за кілька секунд, затиснувши між колінами ракетку, нетерпляче й недбало приколювала шпильками.

А Бертен здалеку гукав до графині:

— Вона гарна і свіжа, як день! Чи не правда?

Так, вона була молода, могла бігати, розпалюватись, пашіти, бути розпатланою, все зневажати й до всього братися, бо все додавало їй краси.

Потім, коли вони з азартом знову взялися до гри, графиня, дедалі більше смутніючи, думала, що Олів’є воліє грати в м’яча, — вподобавши цю дитячу біганину й цю забаву малих кошенят, що плигають за паперовою кулькою, — а не сидіти біля неї цього теплого ранку й почувати близькість коханої.

Коли здалеку пролунав перший дзвоник до сніданку, їй здалося, що її звільнили, що з її серця зняли тягар. Та, коли вона, опираючись на Бертенову руку, йшла в замок, він сказав:

— Я допіру бавився, мов той хлопчик. Страшенно гарно бути чи уявляти себе молодим. Авжеж, авжеж, це найкраще! А як уже не хочеться бігати, тоді кінець.

Вставши з-за столу, графиня, що вчора вперше не побувала на кладовищі, запропонувала піти туди разом, і вони втрьох подалися до села.

Треба було йти лісом, де протікав струмок, названий Жабеням, мабуть, через дрібних жабок, що в ньому водились, а потім, простуючи краєм долини, доправитись до церкви, яка стояла серед купи хаток, де тулились бакалійники, пекарі, різники, винарі та кілька скромних торговців, що постачали селян крамом.

Ішли тихо й зосереджено, пригнічені думкою про небіжчицю. На могилі жінки поставали навколішки й довго молилися. Графиня, схилившись, стояла нерухомо, притиснувши хустку до очей — боялась заплакати й змочити щоки слізьми. Вона молилась, — не так, як досі, коли вона в розпачі зверталась до надгробного мармуру, немов викликала матір з домовини і, вся охоплена жахливим хвилюванням, яке шматувало серце, здавалось, починала вірити, що мертва почула й слухає її,— а тільки палко шепотіла священні слова Pater noster та Ave Maria. Сьогодні їй бракувало сили й душевного напруження, потрібних для такої жорстокої, мовчазної розмови з тим, що може ще залишитись від зниклої істоти, біля ями, де лежать рештки її тіла. Інші сильні почуття захопили її жіноче серце, хвилювали його, гнітили й відвертали від домовини, і її палка молитва летіла до неба, повна невиразних прохань. Вона благала Бога, невблаганного Бота, що кинув на землю всі нещасні створіння, аби він зглянувся над нею, як зглянувся над тією, що її покликав до себе.

Вона не могла висловити те, що просила, — такі приховані й непевні були ще її побоювання, — але почувала, що потребує божественної допомоги, надприродного захисту від майбутніх небезпек і неминучого лиха.

Аннета теж шепотіла належні слова, заплющивши очі, потім замріялась, не бажаючи підводитись раніш за матір.

Олів’є Бертен дивився на них, думаючи, що перед ним розкішна картина, і жалкуючи трохи, що йому не дозволено зробити ескіз.

Вертаючись, вони розмовляли про людське існування, перебираючи ті гіркі й поетичні думки зворушливої й занепадницької філософії, що часто стає темою розмови між чоловіками та жінками, коли їх трохи поранило життя, і серця яких єднаються в спільності страждання.

Аннета, ще не дозріла для таких думок, раз у раз покидала матір і Бертена й рвала польові квіти край дороги.

Проте Олів’є, якому дуже хотілось, щоб вона була біля нього, нервував, бачачи, що вона дуже часто відходить убік, і не спускав з неї очей. Його дратувало, що вона цікавиться квітами більше, ніж тими словами, які він промовляв. Йому було невимовно прикро, що не може зачарувати й підкорити її, як матір, і хотілося схопити її за руку, затримати й заборонити тікати. Він почував: вона надто жвава, надто юна, надто байдужа й надто вільна, вільна як пташка, як молодий собака, що не слухається й не йде на поклик, бо в крові у нього незалежність, чудовий інстинкт волі, ще не переможений ні голосом, ні батогом.

Аби привабити дівчину, він повів мову про щось веселіше й часом звертався до неї з питанням, щоб збудити в ній бажання слухати і жіночу цікавість, але цього дня в Аннетиній голові, як у повітряному просторі, над хвилястим колоссям, певно ж, гуляв примхливий вітер, носячи й розвіюючи її увагу в просторі,— вона ледве відповідала якимсь банальним словом, що його від неї чекали, кидаючи його мимохіть і знову звертаючи неуважний погляд на квіти. Бертен нарешті став дратуватися, його гризла хлопчача нетерплячість, і коли Аннета, підбігши, попросила матір подержати букет, аби нарвати другий, він схопив її за лікоть і стиснув їй руку, щоб вона вже не втекла. Вона відбивалася, сміючись, і виривалась щосили; тоді, втративши надію привернути її увагу, він удався до засобу, підказаного чоловічим інстинктом, засобу, до якого звертаються слабі люди: він почав діяти підкупом, спокушаючи кокетство дівчини.

— Скажи мені,— мовив він, — яка квітка тобі найбільш подобається; я замовлю тобі таку брошку.