Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 69

— Тепер ви суперечите самому собі, ви хочете себе переконати, але мене не обманете. Слухайте ще. Чешу ви раптом зникли позавчора ввечері, коли прийшов маркіз де Фарандаль? Знаєте це?

Він запнувся, дуже здивований і стурбований, обеззброєний цим зауваженням. Потім відповів поволі:

— Та… я й сам не знаю… стомлений був… до того ж, правду кажучи, цей йолоп дратує мене.

— Відколи?

— Завпеди.

— Вибачте, я сама чула, як ви хвалили його. Колись він вам подобався. Будьте щирим, Олів’є!

Він на мить замислився, потім сказав, добираючи слова:

— Так, може, через кохання до вас, я люблю і всіх ваших так, що змінив свою думку про того бевзя; мені байдуже, чи буду я зустрічатися з ним інколи, але мені прикро бачити його у вас мало не щодня.

— Дім дочси не буде моїм домом. Але годі про це. Я знаю щирість вашого серця. Знаю — ви добре обміркуєте все, що я вам сказала. А обміркувавши, зрозумієте: я викрила вам велику небезпеку, а тим часом її ще можна уникнути. І ви будете стерегтись. Поговоримо про щось інше, згода?

Він не заперечував, почуваючи себе кепсько, не знаючи гаразд, що думати, і йому справді хотілося все обміркувати. І через чверть години, поговоривши трохи про щось, він пішов.

IV

Олів’є поволі й стурбовано правився додому, немовби щойно дізнався про ганебну родинну таємницю. Він силкувався подивитися в глибину свого серця, ясніше розібратись у ньому, прочитати ті інтимні сторінки книги внутрішнього життя, які іколи немов злипаються між собою так, що тільки стороння рука може перегорнути їх та відокремити. Певна річ, він не вважав себе закоханим в Аннету. Графиня, ревнива підозра якої ніколи не дрімала, здалеку завбачила небезпеку, подала про неї знак раніше, ніж вона справді виникла. Але чи не може ця небезпека виникнути завтра, післязавтра, через місяць? Ось на яке щире питання він і силкувався щиро відповісти собі. Звичайно, дівчина збуджувала в ньому інстинкти ніжності, але їх така сила у чоловіка, що не слід змішувати безпечні й небезпечні. Так, наприклад, він дуже любить тварин, найбільше кішок, і, бачачи їхнє шовкове хутро, не може стримати непоборного чуттєвого бажання погладити їхню вигнуту й ніжну спину та поцілувати наелектризовану шерсть. Потяг, що

штовхав його до Аннети, трохи нагадував ці невиразні, й безневинні бажання, властиві всякому невпинному й неприборканому коливанню людських нервів. Його очі художника й чоловіка були зачаровані її свіжістю, тим паростком ясного, прекрасного життя, тією силою юності, що буяла в ній; і його серце, повне спогадів про кохання з графинею, відчуло в надзвичайній схожості Аннети з матір’ю нагадування про давні почуття — почуття, приспані після перших днів його любові,— і, мабуть, трохи затремтіло від пробудження. Пробудження? Так, це було воно! Ця думка осяяла Олів’є. Він немов прокинувся після довгих років сну. Якби він несвідомо кохав малу, то відчув би в собі оновлення всього єства, що перетворює людину, коли займеться в ній полум’я нового бажання. Ні, ця дитина тільки роздмухала його давній огонь. Безперечно, він і тепер кохав матір, однак, певно ж, трохи більше, ніж раніше, саме завдяки дочці, в якій відродилась вона сама. І він сформував цей висновок в такому заспокійливому софізмові: «Кохають лише раз! Серце може часто збуджуватись від зустрічі з іншою істотою, бо люди почувають тяжіння одне до одного або відштовхування одне від одного. Ці впливи викликають приязнь, захоплення, бажання володіти, міцні й скороминущі пориви, але не справжнє кохання. Щоб це кохання виникло, дві істоти повинні народитись одна для одної, почувати в усьому спільність, мати однакові смаки, спорідненість тіл, душ та вдач і бути зв’язаними в усьому нерозривним вузлом прихильності. Кохають, зрештою, не так пані чи пана У, як жінку чи чоловіка, які притягають, мов той магніт, наше тіло, наші очі, наші уста, наше серце, наші думки й усі наші чуттєві та розумові нахили. Кохають тип, тобто поєднання в одній особі всіх тих людських якостей, що можуть спокусити нас нарізно в інших».

Для Бертена таким типом була графиня де Гійруа, а тривалість їхнього любовного зв’язку, що не стомлював його, доводила це йому цілком певно. Аннета так нагадувала фізично колишню матір, що ця схожість вводила в оману очі,— то ж нічого дивного нема, що його чоловіче серце було вражене, але не захоплене. Він палко кохав одну жінку! А від неї народилась інша жінка, майже така ж сама. І він справді не міг застерегтися, аби не перенести на другу деякі рештки пристрасного кохання, що почував до першої. В цьому не було нічого поганого, нічого загрозливого. Погляд його і спогади піддалися на

оману цього гаданого відродження, але його інстинкт не помиляється, бо він ніколи не відчував до Аннети ані найменшого хвилюючого бажання.

Однак графиня сказала, що він ревнує її дочку до маркіза. Чи це правда? Він знову суворо перевірив своє сумління й зробив висновок, що справді трохи ревнує її. А що врешті дивного в цьому? Хіба не ревнуємо ми раз у раз чоловіка, що залицяється до будь-якої жінки? Хіба не почуваємо на вулиці, в ресторані або в театрі незбагненну ворожість до добродія, що проходить чи виходить об руку з вродливою дівчиною? Кожен володар жінки — суперник. Це ситий самець, це переможець, якому заздрять інші самці. До того ж, якщо він, — і це цілком природно, — почуває до Аннети симпатію, трохи надмірну через кохання до матері, то ж чи не природно почувати зародки тваринної ненависті до її майбутнього чоловіка? Проте це гидке почуття неважко приборкати.

Однак десь глибоко в душі у Бертена зачаївся біль, невдоволення самим собою і графинею. Чи не заважатиме їхнім щоденним зустрічам та підозра, яку він почуватиме з її боку? Чи не доведеться йому тепер із старанною втомливою увагою пильнувати кожне своє слово, кожен рух, кожен погляд у поводженні з дівчиною, бо все, хоч би що він зробив та сказав, здаватиметься матері підозрілим.

Він похмуро увійшов до кімнати й почав курити цигарку за цигаркою — роздратовано, з поривчастістю людини, що псує десять сірників на запал. Марно спробував він працювати. Здавалось, його рука, очі й розум одвикли від малювання, ніби забули його, ніби ніколи не знали й не займались цією роботою. Він взявся докінчити почате маленьке полотно — сліпий співець на розі вулиці,— але дивився на нього з такою непоборною байдужістю, з такою безсилістю продовжувати працю, що сів із палітрою в руці й забув про нього, не зводячи, проте, з малюнка пильного й невидющого погляду.

Потім зненацька його схопила нестерпна гарячкова досада, що час посувається так повільно, що хвилинам немає кінця. Чим зайнятися до обіду, — а обідати він піде до клубу, — якщо працювати він не може?

Думка про вулицю заздалегідь його стомлювала, нагонила огиду до тротуарів, перехожих, карет та крамниць, а думка зробити сьогодні візити, бодай візит, викликала раптову ненависть до всіх людей, що він їх знав.

То що ж йому в такому разі робити? Тинятися по майстерні, раз у раз поглядаючи на стрілку годинника, що посунеться ще на кілька секунд? О, як часто міряв він її кроками — від дверей до етажерки, заставленої дрібничками! В години запалу, піднесення, пориву натхненної й легкої творчості це ходіння туди й сюди по великій, звеселілій та зігрітій працею кімнаті було для нього чарівним відпочинком: але в години безсилля й нудьги — в ті прикрі години, коли ніщо не здавалось йому вартим зусилля та руху, — це була огидна прогулянка в’язня по камері. Як би заснути тсоч на годину, отут, на дивані? Та ні, віц не засне, він буде перевертатися з боку на бік до розпачу. Звідки ж узялася ця несподівана журба? Він подумав: «Я стаю страшенно нервовим, якщо через усяку дрібницю впадаю у такий відчай». _s

Тоді він надумав Wrara. «Легенда віків» лежала на залізному стільці, куди н поклала Аннета. Бертен розгорнув книжку, прочитав дві сторінки віршів і не зрозумів їх. Так, не зрозумів, ніби вони були написані чужою мовою. Він розсердився, почав знову читати, аби переконатися, що справді не може збагнути змісту. «Ну, — сказав він собі,— я, здається, з глузду з’їхав». Аж тут раптом з натхнення йому сяйнуло, куди подіти ті дві години, що залишились до обіду. Він звелів приготувати ванну і лежав у ній розніжений та заспокоєний теплою водою доти, аж поки лакей, принісши білизну, вивів його з напівдрімоти. І він подався до клубу, де зібрались уже всі його приятелі.