Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 70

Бертена зустріли розкритими обіймами та вигуками, бо вже кілька днів не бачили його.

— Яз села приїхав, — сказав він.

Усі, крім пейзажиста Мальдана, почували до сільської природи глибоку зневагу. Рокдіан та Ланда, щоправда, їздили туди полювати, але в лісах та полях вони раділи тільки тоді, коли бачили, як від їхніх пострілів падають, мов пір’їнки, фазани, перепілки та куріпки або як п’ять-шість разів перевернеться, немов клоун, підстрелений кролик, щоразу світячи білою цятшю на хвості. Якщо не враховувати тих осінніх і зимових розваг, то село наганяло на Бертенових приятелів нудьгу. Рокдіан казав: «Волію молодих дівчаток, а не молодий горошок».

Обід минув, як завжди, галасливо й весело, точилися суперечки, в яких нічого несподіваного не було. Щоб розбуркатись, Бертен багато говорив. Він усіх розважав, проте, випивши каву й зігравши партію на більярді з банкіром Ліверді, вийшов, поблукав трохи між вулицями Мадлен

і Тебу, тричі проминув театр «Водевіль», міркуючи, чи не зайти туди, мало не найняв візника до іподрому, але передумав і подався до нового цирку, потім зненацька круто повернув назад без причин і мети, попростував до бульвару Мальзерб і уповільнив крок, наближаючись до будинку графині де Гійруа. «Певно, вона здивується, що я ввечері знову прийшов», — думав він. Однак заспокоївся, гадаючи: нічого дивного не буде в тому, що він удруге провідає її.

Графиня була сама з Аннетою в малій вітальні — обидві плели ту саму ковдру для бідних.

Побачивши його, вона тільки сказала:

— О, це ви, друже?

— Так, я турбувався, хотів вас бачити. Як ви себе почуваєте?

— Дякую, досить добре.

І, трохи помовчавши, спитала з підкресленою цікавістю:

— А ви?

Він невимушено засміявся й відповів:

— О, чудово, просто чудово. Ваші страхи не мали жодних підстав.

Вона підвела очі від плетива й кинула на нього палкий погляд благання та сумніву.

— Щира правда, — сказав він.

—\ Тим краще, — відгукнулася вона з трохи силуваною усмішкою.

Він сів, і вперше в цьому домі його охопила непоборна нудьга, якийсь параліч думок, ще більш повний, ніж той, який він почував удень біля полотна.

— Продовжуй, дитино, це йому не заважатиме, — мовила графиня до Аннети.

— А що вона робила? — спитав він.

— Вивчала одну фантазію.

Аннета підвелася й сіла до рояля. Він мимоволі провів дівчину очима, як завжди робив, вважаючи її гарненькою. Але, відчувши на собі погляд матері, зненацька повернув голову в другий бік, немов шукаючи щось у темному кутку вітальні.

Графиня взяла з робочого столика невеличкий золотий портсигар, який він їй колись подарував, розкрила його і простягла Бертенові цигарку, мовивши:

— Куріть, друже, адже ви знаєте, як мені це приємно, коли. ми тут самі.

Він узяв цигарку: ту ж мить залунали співучі звуки

рояля. Це була старовинна музика, граціозна й легка — та музика, яку, здається, композиторові навіяли тихий весняний вечір і місячне сяйво.

— Що це? — спитав Бертен.

— Шуман. Мало відома, але чарівна річ, — відповіла графиня.

Йому кортіло глянути на Аннету, та він не зважувався. Треба було зробити малесенький рух, тільки шию трохи повернути, бо йому було видно збоку полум’я двох свічок, що освітлювали ноти, однак він так добре вгадував, так виразно почував насторожену увагу графині, що сидів нерухомо й дивився просто перед собою, немов споглядав сірі кільця диму від цигарки.

Пані де Гійруа шепнула:

— Це все, що ви хотіли мені сказати?

Він усміхнувся:

— Не гнівайтесь на мене. Ви ж знаєте, що музика мене гіпнотизує, вбирає мої думки. Поговоримо потім.

— Стривайте, — мовила вона, — я щось для вас вивчила перед маминою смертю. Ніколи ще вам не грала, а зараз заграю, коли мала скінчить; побачите, що то за чудова річ.

У неї був справжній хист до гри, і вона тонко розуміла почуття, висловлені в звуках музики. В цьому була теж владна сила її чарів, що так впливали на вразливого художника.

Коли Аннета дограла сільську симфонію Щумана, графиня сіла на її місце, і з-під її пальців забриніла чудесна мелодія — мелодія, всі фрази якої здавалися скаргами, різноманітними, мінливими й нескінченними скаргами; їх уривала одна нота, що раз у раз повторювалась, перетинаючи її й розбиваючи мелодію, як монотонний, невпинний і невтолений зойк, як неприборканий поклик невідступної думки.

Та Олів’є дивився на Аннету, що сіла навпроти нього, й нічого не чув і не розумів.

Він дивився на неї, наче в безтямі, насичуючись її виглядом, немов звичною і улюбленою річчю, якої його позбавили, впивався нею жадібно, як п’ють воду, коли пече спрага.

— Ну як? — спитала графиня. — ^ Хіба ж це не прекрасно?

Схаменувшись, він вигукнув:

— Чудово, прекрасно! Чиє це?

— Ви не знаєте?

— Ні.

— Як, справді не знаєте?

— Та ні ж.

— Шуберта.

Він мовив з глибоким переконанням:

— Мене це не дивує. Чарівна річ. Дуже вдячний був би, коли б ви повторили.

Графиня почала грати, а Бертен, повернувши голову, знову дивився на Аннету, проте й музику слухав, щоб зазнати обидві насолоди разом.

Потім, коли пані де Гійруа вернулась на своє місце, він, підкоряючись властивому чоловікам лукавству, зразу ж одвів свої очі від білявої голівки, яку бачив у профіль, — Аннета сиділа по той бік лампи.

Та коли він і не бачив її, то почував теплоту її присутності, як почувають близькість гарячої печі, і його томило бажання глянути на неї побіжно й перевести погляд на графиню, — як того школяра, що вихиляється з вікна, коли вчитель одвернеться.

Пішов Бертен рано, бо слова й розум були в нього паралізовані, і вперта мовчанка могла викликати підозру.

На вулиці його опанувала потреба блукати, бо досить йому було почути якусь музику, — і вона потім довго відлунювала в ньому й навіювала мрії, що здавались яскравішим і виразнішим продовженням мелодії. Музичний спів бринів уривчасто й перебіжно, доносячи окремі ослаблі такти, що завмирали, наче далека луна, потім стихав, немов даючи думці можливість осягнути мотиви й полинути в шуканні ніжного гармонійного ідеалу.

Побачивши феєричне освітлення парку Монсо, Бертен звернув ліворуч на крайній бульвар і вийшов на центральну алею, осяяну електричними ліхтарями. По ній неквапом походжав сторож; часом проїздив запізнілий фіакр; хтось читав газету, сидячи на лаві в яскравому голубуватому сяйві біля бронзового стовпа, на якому держалась осяйна куля. На лужках серед дерев інші ліхтарі лили на листя й на газони своє холодне й сліпуче світло, надаючи цьому великому міському садові якоїсь млявості.

Бертен, заклавши руки за спину, ходив по доріжці й згадував про свою прогулянку з Аннетою в цьому самому парку, коли він уперше почув з її уст материн голос.

Він безсило сів на лаву і, дихаючи свіжим повітрям недавно политих лужків, відчув, як ним оволодівають ті пристрасні сподівання, що обертають душу юнаків на плутану канву для нескінченного любовного роману. Колись він знав ці вечори, вечори летючої фантазії,— вона примхливо блукала серед уявних пригод, — тож тепер здивувався, що до нього повертаються почуття, вже не властиві його вікові.

Як настирлива нота Шубертової мелодії, думка про Аннету, про її схилене під лампою обличчя, так само, як і дивовижна підозра графині щохвилини тривожили його. Він мимоволі безнастанно питався про це в свого серця та досліджував непроникливі глибини, де зароджуються людські почуття перед тим, як з’явитись на світ. Це вперте шукання хвилювало його; невідступна думка про дівчину немов відкрила в його душі шлях до ніжних мрій; він немов носив у собі її відбиток, як колись зберігав чудне почуття присутності графині в майстерні після того, як вона йшла після любовного побачення.

Роздратований цим спогадом, він зненацька підвівся і прошепотів:

— З боку Ані безглуздо було сказати мені про це. Через неї я тепер буду думати про Аннету.

Бертен вернувся додому, турбуючись за себе самого. Коли він ліг у ліжко, то відчув, що не засне, бо в жилах у нього струменів гарячковий жар, а в серці шумували мрії. Боячись безсоння, страшного безсоння вщ душевної тривоги, він вирішив почитати. Скільки разів таке коротке читання діяло на нього як снотворне! Він підвівся і пішов до бібліотеки, щоб вибрати відповідну книжку, але його збуджений мимоволі розум, прагнучи якогось аїльного хвилювання, шукав по полицях ім’я письменника, що відповідав би його настрою, пориву й сподіванням. Бальзак, якого він обожнював, не сказав йому нічого; Гюго він з погордою обминув, зневажливо глянув і на Ламартіна, що завпеди його зворушував, і вхопився за Мюссе, поета всіх юнаків. Він узяв томик і вирішив читати з тієї сторінки, на якій розгорне книжку.