Твори том 2 - де Мопассан Ги. Страница 87

Нарешті граф розв'язав питання. Він обернувся до зніяковілої товстухи і, прибравши позу вельможі, сказав:

— Ми з вдячністю приймаємо вашу пропозицію, мадам.

Важкий був лише перший крок. Але коли Рубікон опинився позаду, всі покинули церемонії. Кошика спустошили в одну мить. В ньому, крім курчат, був ще паштет з гусячої печінки, паштет з жайворонків, шматок копченого язика, красанські груші, понлевекський сир, печиво й повна банка маринованих корнішонів і цибулі, бо Пампушка, як більшість жінок, дуже любила все гостре.

Не можна було їсти провізію цієї дівчини і не розмовляти з нею. Тим-то почалася бесіда, спочатку дещо стримана, але потім все більш невимушена, бо Пампушка поводилась напрочуд добре. Графиня де Бревіль і пані Карре-Ламадон, що мали певний світський такт, стали витончено люб’язними. Особливо графиня виявляла привітну поблажливість високопоставленої дами, яку не може скомпрометувати ніяке знайомство; вона була просто чарівна. Але дужа пані Луазо, наділена душею жандарма, лишалася неприступною; вона говорила мало, зате їла багато.

Розмова точилася, звичайно, про війну. Розповідали про жорстокість пруссаків, про хоробрість французів: ці люди, що рятувались від ворога втечею, віддавали належне мужності солдатів. Незабаром заговорили про особисті пригоди, і Пампушка з щирим хвилюванням, з тим запалом, який виявляють іноді такі дівчата, висловлюючи свої безпосередні пориви, розповіла, чому вона поїхала з Руана.

— Спочатку я думала, що зможу лишитися, — сказала вона. — У мене було повно запасів, і я вважала, що краще вже прогодувати кількох солдатів, ніж їхати хтозна-куди. Та коли я їх побачила, цих пруссаків, я вже не могла опанувати себе. Все в мені так і переверталося від злості, я проплакала цілий день від сорому. Ех* коли б я була мужчиною, я б їм показала! Я дивилась на них з віконця, на цих товстих кабанів у гостроверхих касках, і моя покоївка тримала мене за руки, щоб я не повикидала їм на голову всі меблі. Потім вони з'явилися до мене на постій, і я першому ж учепилася в горлянку. Задушити німця не важче, ніж будь-кого ішпого! І я б його порішила, якби тільки мене не відтягли за волосся. Після цього мені довелось ховатися. А тільки-но трапилася нагода, я виїхала — і ось я тут.

Усі її вихваляли. Вона виросла в очах своїх супутників, які не виявили такої відваги; Корнюде слухав її із схвальною й прихильною усмішкою апостола; так священик слухає побожну людину, що славить Бога, бо довгобороді демократи стали такими ж монополістами у справах патріотизму, як люди, що носять сутану, в питаннях релігії. Він, у свою чергу, заговорив повчальним тоном, з пафосом, якого він навчився з прокламацій, що їх щоденно розклеювали по стінах, і закінчив красномовною тирадою, беззастережно розбивши «негідника Баденге» ⁵.

Але Пампушка відразу ж розгнівалась, бо була бонапар-тисткою. Вона почервоніла, як вишня, і, заїкаючись від обурення, сказала:

— Хотілося б мені побачити вас на його місці. Ох, і цікаво було б, нічого сказати! Адже ж це ви й такі, як ви, його зрадили. Якби Францією керували такі гультяї, як ви, тільки й лишалося б, що тікати геть!

Корнюде зберігав байдужість, посміхався презирливо й згорда, але почувалося, що зараз справа дійде до сварки; тут втрутився граф і насилу заспокоїв розгнівану дівчину, авторитетно заявивши, що всякі щирі переконання слід поважати. Водночас графиня і дружина фабриканта, що, як і всі люди привілейованого класу, підсвідомо ненавиділи Республіку і властиву всім жінкам інстинктивну пристрасть до мішурних і деспотичних урядів, відчули мимовільну симжатію до цієї повії, яка поводилася з такою гідністю і висловлювала почуття, такі схожі з їх власними.

Кошик спорожнів. Удесятьох його спустошили без великих зусиль і тільки пошкодували, що він не досить великий. Розмова точилася ще деякий час, хоча й стала менш жвавою після того, як покінчили з їжею.

Сутеніло; темрява поступово густішала; холод, завжди дошкульніший під час травлення, примушував Пампушку тремтіти, незважаючи на її повноту. Тоді пані де Бревіль запропонувала їй свою грілку, в яку вже кілька разів зранку підкидала вугілля; та відразу ж прийняла пропозицію, бо ноги в неї зовсім замерзли. Пані Кappe-JI амадон і Луазо віддали свої грілки черницям.

Кучер засвітив ліхтарі. Вони осяяли яскравим світлом хмарку пари, що котшвалась над спітнілими крупами ко-ріннирж#оней,₄ i jCHir обабіч шляху, пелена якого ніби розгорталась у-рухливих відблисках вогнів.

В середині карети вже, нічого не можна було розрізнити, але раптом Пампушка і Корнюде заворушились, і панові Луазо, який вдивлявся у темряву, здалося, що довгоборо-дий Корнюде рвучко відхилився, ніби одержавши беззвучного, але відчутного-таки стусана.

Попереду на дорозі помітили вогники. Це був Тот. їхали вже одинадцять годин, а якщо додати сюди дві години, витрачені на чотири зупинки та на те, щоб. погодувати коней вівсом і дати їм відпочити, виходило тринадцять. Диліжанс в’їхав у містечко і зупинився біля «Торговельного готелю».

Дверцята відчинилися. І раптом усі пасажири здригнулися, почувши добре знайомий звук: бряжчання шаблі, що волочилася по землі. І відразу ж різкий голос щось прокричав по-німецькому.

Незважаючи на те, що диліжанс стояв, ніхто не рушив з місця, наче всі боялись, що, як тільки вони вийдуть, їх одразу ж уб’ють. Тоді з’явився кучер з ліхтарем і раптом освітив до самої глибини карети два ряди переляканих облич з роззявленими ротами й витріщеними від здивування і жаху очима.

Поруч з кучером, яскраво освітлений, стояв німецький офіцер — високий молодий чоловік, надзвичайно тонкий, білявий, затягнутий у мундир, як панночка в корсет; плоский лаковий кашкет, одягнутий набакир, робив його схо-жим на розсильного з англійського готелю. Непомірно довгі прямі вуса, — що стоншувалися з обох боків і, закінчувалися одною-єдиною білявою волосиною, такою тонкою, що кінця її не було видно, — ніби давили на край його рота, відтягуючи донизу щоки й куточки губів.

Він запропонував мандрівникам вийти, різко звернувшись до них французькою мовою з ельзаським акцентом:

— Чи не зафготно фам филізти, панофе?

Першими скорилися дві черниці — з покірливістю святих дів, що звикли до послуху. Потім показалися граф з графинею, за ними — фабрикант і його дружина, далі Луазо, який підштовхував свою здоровенну половину. Спускаючись, Луазо сказав офіцерові, скоріш з обережності, ніж із чемності:

— Добридень, пане.

Офіцер із зухвалістю всевладної людини глянув на нього і нічого не відповів.

Пампушка й Корнюде, хоча й сиділи найближче до дверцят, вийшли останніми, суворі й гордойиті періеД^т.гїицем ворога. Товстуха намагалась опанувати себе й бути спокійною; демократ трагічним рухом смикав свою довгу рудувату бороду. Вони прагнули зберігати гідність, розуміючи, що під час таких зустрічей кожен почасти є представником рідної країни, і обоє були однаково обурені покладливістю своїх супутників, причому Пампушка хотіла показати себе більш гордою, ніж її сусідки, порядні жінки, а Корнюде, розуміючи, що повинен давати приклад, продовжував, як і раніш, усім своїм виглядом підкреслювати ту місію опору, яку він почав з перекопування доріг.

Усі ввійшли в простору кухню заїзду, і німець зажадав, щоб йому передали підписаний комендантом Руана дозвіл на виїзд, де були перелічені імена, прикмети і фах кожного з подорожніх; він довго розглядав усіх, порівнюючи їх з тим, що було про них написано.

Потім він різко сказав: «Гараст», — і зник.

Усі зітхнули з полегкістю. Голод ще давався взнаки; замовили вечерю. На те, щоб приготувати її, пішло з півгодини. Поки дві служниці займалися куховарством, мандрівники пішли оглянути свої кімнати, що були розташовані вздовж довгого коридора, який впирався у скляні двері з промовистим номером.

Коли, нарешті, почали сідати за стіл, з’явився сам хазяїн заїзду. Це був старий торговець кіньми, астматичний товстун, у горлі якого безперервно свистіло, клекотало й співуче переливалося мокротиння. Він успадкував від батька прізвище Фоланві.