Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 106

Бойз лежав важкий, міцно збитий, довгий, безгучно муркотів і розкошував на всю губу.

— Що показує твій локатор, Бою? Яка в тебе ширина імпульсів? А яка частота їх повторення? Я ж маю в собі вмонтований магнетрон. Тільки ти нікому про це не кажи. А надалі, коли завдяки УВЧ підвищиться роздільна здатність, тих ворожих сук можна буде вистежувати ще на більшій віддалі. Усе це мікрохвилі, Бою, і ти їх оце якраз і вимуркочуєш.

То отак ти додержуєш свого рішення не думати про все це, поки не настане час вирушати знов. Ні, не море ти хотів забути. Ти ж сам знаєш, що любиш море і не хотів би жити десь-інде. Вийди-но на веранду та поглянь на нього. Воно не жорстоке й не бездушне, то все Quatsch [94]. Просто он воно там, його рухає і вітер, і течія; вони змагаються на його поверхні, але десь унизу все це нічого не важить. Радій, що ти знову будеш з ним, і дякуй йому за те, що воно стало твоїм домом. Воно — твій дім. Отож не говори й не думай про нього ніяких дурниць. Не від нього твоє лихо. Ось бачиш, ти вже почав трохи мізкувати, сказав він собі. Хоч на березі таке з тобою рідко трапляється. Е, к бісу, сказав він. Мені доводиться стільки мізкувати в морі, що на березі вже нема до цього ніякої охоти.

Берег теж непогане місце, подумав він. Ось я сьогодні й пересвідчусь, яке воно може бути непогане. Після того, як побачуся з тим триклятим полковником. А чого ж, мені завжди приємно з ним бачитися, бо це підносить мій моральний дух. Та не будемо надавати ваги полковникові, сказав він собі. Не варт цього робити такого гарного дня. Я піду побачуся з ним. Але ваги йому не надаватиму. Та вага, якої він уже набув, нікуди від нього не дінеться. А та, яку втратив, однаково не повернеться. Отож я й подумав: нема чого надавати ваги полковникові. І не надаватиму. Тільки побачуся з ним і складу звіт.

Він допив віскі, зняв з колін кота, підвівся й ще раз поглянув на картини, а тоді пішов до ванної й помився під душем. Колонку розпалили зовсім недавно, коли прийшли слуги, і гарячої води було мало. Але він добре намилився, вимив голову, а під кінець обполоскався холодною водою. Потім надягнув білу фланелеву сорочку з темним галстуком, фланелеві штани, теплий джемпер та стару твідову куртку, а на ноги натяг вовняні шкарпетки і взув грубі англійські черевики, придбані ще десять років тому. Натиснувши кнопку дзвінка, він викликав Маріо.

— Педро з'явився?

— Так, сеньйоре. Машина вже чекає.

— Зроби мені в дорогу «Тома Коллінза» з кокосовою водою і ангостурою. Налий у склянку в корковій оправі.

— Слухаюсь, сеньйоре. А пальто ви не надягнете?

— Візьму з собою. Якщо буде холодно, надягну, коли вертатимусь.

— На обід повернетесь?

— Ні. І на вечерю навряд.

— А на котів подивитись не хочете перед тим, як їхати? Вони всі на сонечку з того боку, де затишок.

— Ні. Побачу їх увечері. Я хочу привезти їм гостинця.

— То я піду зроблю вам коктейль. Доведеться хвилину почекати, поки я принесу кокосовий горіх.

Якого біса ти не пішов подивитися на котів? — запитав себе Томас Хадсон. Не знаю, відповів сам собі. Оцього вже я ніяк не розумію. Це щось нове.

Бойз тюпав слідом за ним, трохи стривожений тим, що він їде, але не панікував, бо господар не брав з собою ніяких речей і не пакувався.

— А може, я вчинив так задля тебе, Бою, — сказав Томас Хадсон. — Ти не тривожся. Я повернуся десь пізно ввечері чи вночі. Приволочу додому тлінне тіло. Сподіваюся, що приволочу його Цілим. От тоді ми, може, домізкуємося до чогось трохи кращого. Vamonos a limpiar la escopeta [95].

Він вийшов з довгої, яскраво освітленої кімнати, що й досі здавалася величезною, і спустився кам'яними східцями в ще яскравіший кубинський зимовий ранок. Навколо його ніг вистрибували собаки, і сумний пойнтер теж підійшов, принижено скулившись і похнюпивши голову.

— Бідолашна ти тварина, — мовив Томас Хадсон до пойнтера.

Тоді поплескав його по спині, і той вдячно помахав хвостом. Інші собаки, всі прості дворняги, й далі весело вистрибували, збуджені холодом і вітром. На східцях лежало кілька сухих гілок, зірваних вітром з сейби, що росла біля будинку. З-за машини вийшов шофер, перебільшено тремтячи від холоду, і сказав:

— Доброго ранку, містере Хадсон. Як вам їздилось?

— Та непогано. Ну, а машини як?

— Усі в чудовому стані.

— Так я тобі й повірив, — сказав Томас Хадсон по-англійському. Тоді обернувся до Маріо, що вийшов з будинку й спускався східцями до машини, несучи високу, вправлену в корок склянку з темнуватим, іржавого кольору напоєм, що десь на півдюйма не доходив до її верхнього краю. — Принеси светр для Педро. Котрийсь із тих, що з гудзиками спереду. Із речей містера Тома. І нехай приберуть зі східців це сміття.

Він дав шоферові потримати склянку, а сам нахилився попестити собак. Бойз сидів на східцях, з відразою спостерігаючи цю сцену. Серед собак була й Негріта, невелика чорна сука, вже трохи шпакувата од віку, із закрученим угору хвостиком, тендітними лапками, що так і мигтіли, коли вона вистрибувала, з гострою, наче у фокстер'єра, мордочкою та розумними й лагідними очима.

Томас Хадсон побачив її якось увечері в барі, — вона побігла за кимось до дверей, — і спитав, якої породи собака.

— Кубинської, — відказав бармен. — Вона вже кілька днів тут крутиться. За кожним біжить до машини, але всі зачиняють перед нею дверцята.

Вони взяли її додому, в садибу, і в неї два роки жодного разу не було тічки, і Томас Хадсон уже думав, що вона надто стара, щоб родити. Та потім одного дня йому довелось силоміць забрати її від великого поліційного пса, а після того в неї пішли цуценята — і від поліційного пса, і від бульдога, і від пойнтера, і прегарне вогненно-руде цуценя невідомого походження, чиїм батьком міг би бути ірландський сетер, коли б воно не мало широких грудей і грубих лопаток бульдога та хвоста, закрученого догори, як у Негріти.

Тепер її сини тупцювали коло неї, а вона знов чекала нових.

— З ким вона спарувалася цього разу? — запитав Томас Хадсон шофера.

— Не знаю.

З будинку вийшов Маріо і, давши шоферові светр, що його той одразу ж надягнув замість своєї поношеної форменої куртки, сказав:

— Батько — отой забіяка-пес із селища.

— Ну, бувайте, собацюри, — сказав Томас Хадсон. — До побачення, Бою, — обернувся він до кота, що вистрибом проскочив між собаками до машини. Томас Хадсон, уже сидячи в машині й тримаючи у руці вправлену в корок склянку, висунувся з вікна й торкнув рукою кота, що звівся на задні лапи й тицявся головою в його пальці. — Не тривожся, Бою. Я повернусь.

— Бідолашний Бойз, — мовив Маріо. Він узяв кота на руки, і той дивився вслід машині, поки вона повертала, обминаючи клумбу, тоді поїхала вниз нерівною, розмитою дощами під'їзною алеєю і врешті зникла з очей за схилом пагорба та високими манговими деревами. Тоді Маріо відніс кота в дім і пустив на підлогу, але він скочив на підвіконня й знову задивився туди, де під'їзна алея зникала за пагорбом.

Маріо погладив його, але кіт не одривавсь од вікна.

— Бідолашний Бойз, — сказав той високий темношкірий юнак. — Бідолашний ти кіт.

Машина спустилася під'їзною алеєю до воріт. Шофер виліз, зняв ланцюг, а тоді знову сів за кермо й вивів машину на вулицю. Вулицею ішов хлопчина-негр, і шофер гукнув йому, щоб він зачинив ворота. Хлопчина радісно всміхнувся й кивнув головою.

— Це молодший брат Маріо.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон.

Вони проїхали бічною вуличкою селища й звернули на Головне шосе. Минули вбогі будиночки, дві бакалійні крамнички з прилавками, зверненими просто на вулицю, так що видно було ряди пляшок та консервних бляшанок на полицях, потім залишили позаду останній бар і величезний іспанський лавр, що розкинув своє гілля над дорогою, і поїхали далі старим брукованим шосе. Обсаджене великими старими деревами, воно цілих три милі спускалося вниз положистим схилом. Обабіч були розсадники, малі садиби, великі садиби із занедбаними будинками іспанського колоніального стилю, тепер поділеними на комірчини, колишні пасовиська, перетнуті вуличками, що впиралися в схили горбів, вкриті поруділою від посухи травою. Єдина зелень у цій багатій на рослинність країні залишилася тепер по берегах річок, де височіли сірі стовбури королівських пальм із зеленими кронами, що їх хилив додолу вітер. Це був сухий північний вітер — сухий, пронизливий і холодний. Вітри, що дули з півночі раніш, уже вихолодили Флорідську затоку, і цей вітер не приніс ні дощу, ні туману.