Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 109

— Воля ваша.

Вони в'їхали в саме місто, куди не сягав вітер, і, минаючи крамниці та склади, Томас Хадсон чув дух залежалого в лантухах борошна й борошняного пилу, запах щойно розкритих ящиків з товарами, аромат підсмаженої кави, що бадьорив краще, ніж ранкова чарка, і приємні пахощі тютюну, що стали ще міцніші, коли машина повернула праворуч, до «Флорідіти». То була одна з вулиць, які він любив, але ходити нею пішки вдень уникав — надто вузькі були на ній тротуари й надто жвавий рух; а вночі, коли рух припинявся, кави там не смажили, і вікна складів були замкнені, отже, й тютюном не пахло.

— Зачинено, — сказав шофер.

Жалюзі обабіч входу до кафе були ще спущені.

— Так я й думав. Тоді повертай на Обіспо і їдьмо до посольства.

Цією вулицею він ходив пішки тисячі разів і вдень і вночі. А от їздити нею не любив, бо вона скоро кінчалась; але відкладати далі свій звіт полковникові він не мав причин і, допивши все, що лишилося в склянці, сидів і дивився на машину попереду, на людей на тротуарах, на машини, що перетинали їм шлях на перехрестях, а саму вулицю приберігав на потім, коли зможе пройтися нею пішки. Машина спинилася перед посольством, і він зайшов до будинку.

У вестибюлі належало записати своє прізвище, адресу й мету приходу за столом, де сидів сумний службовець з вищипаними бровами й тоненькими вусиками над самою верхньою губою. Він звів очі й посунув до Томаса Хадсона бланк. Той навіть не глянув на бланк і зайшов просто до ліфта. Службовець знизав плечима й пригладив свої вищипані брови. Можливо, він трохи занадто вирізнив їх на обличчі. Проте вони однаково кращі й акуратніші, ніж густі й кошлаті, і добре пасують до його вусиків. А тонших вусиків, ніж у нього, взагалі не може бути, якщо це справжні вусики. Навіть Еролл Флінн не має тонших, ані Пінчо Гутьєррес, ані Хорхе Негрете. І все-таки той сучий син Хадсон не мав права отак пройти повз нього, навіть не глянувши.

— Що це за maricon [103] з'явився у вас при вході? — спитав Томас Хадсон ліфтера.

— То не maricon. То так собі, ніхто.

— Ну, як тут у вас?

— Добре. Чудово. Все як завжди.

Він вийшов на четвертому поверсі й рушив коридором. Тоді зайшов у середні з трьох дверей і спитав морського офіцера за столом, чи є полковник.

— Він сьогодні зранку полетів до Гуантанамо.

— А коли повернеться?

— Сказав, що, можливо, полетить ще на Гаїті.

— Для мене щось є?

— У мене нічого.

— Він нічого не казав мені передати?

— Сказав, щоб ви були під рукою.

— Який у нього настрій?

— Препоганий.

— А вигляд?

— Жахливий.

— Він нічого проти мене не має?

— Та начебто ні. Сказав тільки передати вам, щоб були під рукою.

. — Є щось таке, про що мені слід знати?

— Не знаю. А має бути?

— Облиште ці штуки.

— Гаразд. Певно, вас добряче пошарпало. Але ви не працюєте на нього в цій конторі. Ви ходите в море. А мені начхати…

— Спокійно.

— Ви будете в себе вдома?

— Так. Але сьогодні день і вечір пробуду в місті.

— Він сьогодні не повернеться ні вдень, ні ввечері. А коли з'явиться, я вас викличу.

— Ви певні, що він нічого проти мене не має?

— Кажу ж вам, що ні. А в чому річ? Гризе сумління?

— Ні. І ніхто проти мене нічого не має?

— Скільки мені відомо, навіть адмірал нічого проти вас не має. Отож ідіть собі та напийтеся за мене.

— Насамперед я нап'юся за себе.

— І за мене напийтесь.

— З якої речі? Ви ж і так щовечора напиваєтесь, хіба ні?

— Цього не досить. Як там Хендерсон?

— Гаразд. А що?

— Нічого.

— А все-таки?

— Нічого. Просто спитав. Скарги маєте?

— Ми не з тих, що скаржаться.

— Який муж! Який діяч!

— Ми звинувачуємо.

— Не маєте права. Ви цивільний.

— Ідіть ви в пекло.

— Мені не треба йти. Я вже там.

— Подзвоніть мені, як тільки він повернеться. І прошу вас переказати панові полковникові моє вітання й доповісти панові полковникові, що я з'являвся у його розпорядження.

— Слухаюсь, сер.

— А «сер» до чого?

— Задля ввічливості.

— До побачення, містере Холлінз.

— До побачення, містере Хадсон. Слухайте. Ви повинні знати, де ваші люди, щоб при потребі негайно їх зібрати.

— Дуже вам вдячний, містере Холлінз.

У коридорі він побачив знайомого капітана, що вийшов із шифрувальної кімнати. Обличчя капітана було темне від засмаги, набутої у грі в гольф і на пляжі в Хайманітасі. Вигляд він мав здоровий, і ніщо не виказувало його біди. Він був молодий, але відомий як добрий знавець Далекого Сходу. Томас Хадсон знав його ще тоді, коли той керував агентством продажу автомобілів у Манілі з відділенням у Гонконгу. Він вільно говорив тагальською мовою і добре знав китайську. Певна річ, володів і іспанською. Отож і був тепер у Гавані.

— Привіт, Томмі! — мовив капітан. — Коли ви повернулися?

— Сьогодні вночі.

— Як дороги?

— Помірно вибоїсті.

— Глядіть, перекинетесь ви колись у тій бісовій машині.

— Я водій обережний.

— Завжди такий були, — сказав капітан, якого звали Фред Арчер. Він обняв Томаса Хадсона за плечі. — Дайте потримаюся за вас.

— Навіщо?

— Щоб піднестися духом. Як потримаюся за вас, так і підношуся духом.

— Ви давно обідали в «Пасіфіко»?

— Та вже тижнів зо два тому. Запрошуєте?

— В будь-який час.

— Удень я не можу, а от увечері хоч сьогодні. У вас щось намічається на вечір?

— Ні. Пізніше — так.

— У мене теж. Де ми зустрінемось? У «Флорідіті»?

— Приходьте одразу ж, як зачиниться ваша контора.

— Гаразд. А потім мені треба буде повернутися сюди. Отже, дуже набиратись нам не можна.

— Ніколи не повірю, щоб ви, лобурі, працювали і вночі.

— Я працюю, — сказав Арчер. — Але це рух не всенародний.

— Дуже радий знову бачити вас, містере Фредді, — мовив Томас Хадсон. — Ви також підносите мій дух.

— Вам не треба підносити дух, — сказав Арчер. — У вас усе на висоті.

— Ви хочете сказати, було на висоті.

— Було. А потім знову було. А потім знов і знов.

— З чорною мастю — ні.

— Чорна масть вам ні до чого, друже. У вас і так усе гаразд.

— Буде час, запишіть мені це, Фредді. Я залюбки читатиму вранці.

— Ви, як і раніш, маєте на своєму катері свободу дій?

— Ні. Замість свободи, я маю матеріальну відповідальність за оте залізяччя, яким його оснастили, — щось близько тридцяти п'яти тисяч доларів. Підписав такий папір.

— Знаю. Бачив у сейфі той папір з вашим підписом.

— Це ж чортзна-яке нехлюйство — отак його кинути.

— Ваша правда.

— У вас усі такі нехлюї?

— Ні. І взагалі останнім часом багато що змінилось на краще. Правда, Томмі.

— Ну гаразд, — мовив Томас Хадсон. — На тому й погодимось.

— А до нас зайти не хочете? У нас кілька нових хлопців, вони вам сподобаються. Особливо двоє з них симпатичні.

— Вони щось знають про наші справи?

— Та ні. Звісно, що ні. Знають тільки, що ви ходите в море, і хочуть з вами познайомитись. Вони вам сподобаються. Добрі хлопці.

— Відкладемо знайомство до іншого разу, — сказав Томас Хадсон.

— Гаразд, шефе, — мовив Арчер. — То я прийду до вас, коли наш вертеп зачиниться.

— До «Флорідіти».

— Та я ж і кажу.

— Щось у мене з головою негаразд.

— Звичайнісінька неуважливість, — сказав Арчер. — Хочете, я приведу з собою когось із тих хлопців?

— Ні. Хіба що тільки вам самому цього дуже хочеться. Там може бути хтось із мого гурту.

— Я думав, вам, волоцюгам, на березі вже й бачити один одного неохота.

— Часом нудьга бере хлопців.

— Їх слід би зганяти докупи й замикати.

— Однаково повтікають.

— Ну йдіть, — сказав Арчер. — Там уже відчинено.

Фред Арчер зайшов у двері навпроти шифрувальної кімнати, а Томас Хадсон попростував назад коридором і, не викликаючи ліфта, спустився сходами вниз. Надворі так яскраво світило сонце, що аж очам стало боляче, а з північного заходу все ще дув сильний вітер.