Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 120

— Налітайте на мій кредит, — мовив кандидат. — Побачимо, чи встоїть він перед справжньою навалою. Бар-мен, бар-бой, подай-но нам, друже, ще раз те саме. А оцьому політичному спільникові — без цукру.

— Добра ідея для гасла, — сказала Цнотлива Ліл. — Кубинський цукор — кубинцям.

— Геть Північного Колоса, — виголосив Томас Хадсон.

— Геть, — підтримали інші.

— Взагалі-то нам потрібні гасла, більш пов'язані з внутрішніми, міськими справами. Поки ми ведемо війну і поки ми ще союзники, не варто залазити в міжнародні проблеми.

— І все-таки я стою на тому, щоб повалити Північного Колоса, — сказав Томас Хадсон. — Тепер саме час це зробити, поки Колос веде глобальну війну. Я вважаю, що нам слід повалити його.

— Ми повалимо його, коли мене оберуть.

— За Un Alcalde Peor, — промовив Томас Хадсон.

— За нас усіх. За нашу партію, — сказав Alcalde Peor, підносячи склянку.

— Ми повинні запам'ятати, за яких обставин виникла наша партія, і написати маніфест. Яке там сьогодні число?

— Двадцяте. Десь так.

— Двадцяте чого?

— Двадцяте десь так лютого. El grito de la Floridita [163].

— Урочиста мить, — промовив Томас Хадсон. — Ти вмієш писати, Ліл? Зможеш усе це увічнити?

— Писати я вмію. Але зараз у мене нічого не вийде.

— Нам треба визначити свої погляди ще на деякі речі, — сказав Гірший Мер. — Слухайте, Північний Колосе, чом би тепер не заплатити за випивку вам? Ви побачили, як доблесно тримається мій кредит і як він протистоїть нашому нападові. Та не варто добивати бідолаху, що зазнав таких втрат. Ну ж бо, Колосе, трусніть гаманцем.

— Не кажіть на мене Колос. Ми ж вороги того бісового Колоса.

— Гаразд, шановний. А хто ви, до речі, такий?

— Я науковець.

— Sobre todo en la cama [164], — докинула Цнотлива Ліл. — Він опанував чимало наук у Китаї.

— Ну гаразд, нехай там хоч хто, а цього разу платіть ви, — сказав Гірший Мер. — А тепер повернімося до нашої платформи.

— Як щодо родинного вогнища?

— Священна матерія. Родинне вогнище шанують не менш, ніж релігію. Тут треба бути обережними й делікатними. Може, сказати так: Abafo los padres de familias [165].

— Звучить шанобливо. Та чом би не просто: геть родинне вогнище.

— Abajo el Home [166]. Почуття в цьому прекрасне, але для багатьох родинне вогнище замінив бейсбол, і вони можуть сплутати ці речі.

— Ну, а з дітьми як?

— Дайте спокій дітям, і нехай вільно приходять до мене, коли досягнуть виборчого віку, — відказав Гірший Мер.

— А щодо розлучень? — спитав Томас Хадсон.

— Ще одна дражлива проблема, — сказав Гірший Мер. — Bastante espinoso [167]. Як ви дивитесь на розлучення?

— Мабуть, розлучень нам торкатися не слід. Це суперечитиме нашій кампанії на користь родинного вогнища.

— Гаразд, облишмо розлучення. Ну, а тепер побачимо…

— Нічого ти не побачиш, — перебила його Цнотлива Ліл. — Ти ж геть залив очі.

— Не критикуй мене, жінко, — відказав їй Гірший Мер. — Ми повинні зробити одну річ.

— Яку?

— Orinar [168].

— Згоден, — почув свій голос Томас Хадсон. — Це одна з основ.

— Так само, як і водогін. Тут також основа вода.

— Тут основа алкоголь.

— Дуже малий процент порівняно з водою. Основа — вода. Ви ж науковець. Який процент води в нашому тілі?

— Вісімдесят сім і три десятих, — навмання відповів Томас Хадсон, знаючи, що це не так.

— Точно, — сказав Гірший Мер. — То ходім, поки нас ще ноги носять.

У чоловічій вбиральні поважний, благородний з вигляду негр читав розенкрейцерівську брошуру. То був тижневий урок за курсом обраної ним науки. Томас Хадсон з гідністю привітався до негра, і той так само відповів на його привітання.

— Холодний випав день, сер, — зауважив служник, схильний до релігійного чтива.

— А таки холодний, — погодився Томас Хадсон. — Як посувається твоє навчання?

— Дуже добре, сер. Кращого й бажати годі.

— Я радий за тебе, — сказав Томас Хадсон. — Тоді обернувся до Гіршого Мера, у якого виникли якісь труднощі. — Колись у Лондоні я належав до клубу, в якому одна половина членів не могла помочитися, а друга — не могла спинитися.

— Чудовий клуб, — озвався Гірший Мер, зробивши нарешті своє діло. — Як він називався — El Club Mundial? [169]

— Ні. Як по правді, то я забув його назву.

— Забули назву свого клубу?

— Забув. А чом би й ні?

— Гадаю, нам не завадить ще раз помочитися. Скільки це коштує?

— Скільки дасте, сер.

— Полиште плату на мене, — сказав Томас Хадсон. — Я дуже люблю за це платити. Однаково що квіти купувати.

— А то не міг бути Королівський автоклуб? — спитав негр, подаючи йому рушник.

— Ні, не міг.

— Пробачте, сер, — сказав той шанувальник розенкрейцерівських брошур. — Я знаю, що це один з найбільших клубів у Лондоні.

— Так і є, — підтвердив Томас Хадсон. — Один з найбільших. Ось на, купи собі щось дуже гарне. — Він дав негрові долар.

— Навіщо ви дали йому песо? — спитав його Гірший Мер, коли вони вийшли за двері і знов опинилися в гаморі бару та ресторану й гуркоті вуличного руху, що долинав знадвору.

— Він мені ні до чого.

— Hombre, — мовив Гірший Мер. — Як ви себе почуваєте? Гаразд?

— Цілком, — відповів Томас Хадсон. — Цілком гаразд, дуже вам дякую.

— Як минула мандрівка? — запитала Цнотлива Ліл із свого табурета біля стойки.

Томас Хадсон подивився на неї і знов наче вперше її побачив. Вона видалась йому помітно темнішою з обличчя і ще огряднішою.

— Мандрівка була дуже мила, — сказав він. — У дорозі завжди знайомишся з цікавими людьми.

Цнотлива Ліл поклала руку йому на стегно й легенько стиснула, та він уже одвів очі й дивився через весь бар, повз кубинців у панамах, повз п'яниць та гравців у кості, за відчинені двері на залиту яскравим світлом площу, і раптом побачив, як біля дверей спинилася машина, і швейцар, тримаючи в руці кашкета, відчинив задні дверцята, й з машини вийшла вона.

То була вона. Жодна інша жінка не виходила так з машини — невимушено, легко, граційно і водночас так, наче робила велику ласку землі під ногами, ступаючи на неї. Протягом багатьох років усі жінки намагалися наслідувати її, і деяким це непогано вдавалося. Та досить було побачити її, як ставало очевидно, що то все лише підробки. Тепер вона була у військовій формі й, усміхнувшись до швейцара, про щось його запитала, а він радісно кивнув головою і відповів їй, і вона пішла через тротуар просто до бару. Слідом за нею ішла ще якась жінка у військовому.

Томас Хадсон підвівся, відчуваючи, як щось здушило йому груди й не дає дихати. Вона вже помітила його і рушила до нього проходом між столиками й людьми біля стойки. Друга жінка йшла за нею.

— Пробачте, — мовив він до Цнотливої Ліл та Гіршого Мера. — Мені треба підійти до знайомої.

Вони зустрілися на середині проходу між стойкою і столиками, і в ту ж мить він схопив її в обійми. Вони щосили, до болю стискали одне одного, і він міцно цілував її, а вона цілувала його і обмацувала руками його плечі.

— Це ти, — мовила вона. — Ти. Ти.

— Ти, відьмо, — сказав він. — Звідки ти тут узялася?

— З Камагуея, звідки ж іще.

Люди дивилися на них, а він підняв її від підлоги й, міцно притискаючи до себе, поцілував ще раз, а тоді поставив і потяг за руку до столика в кутку.

— Тут так не можна, — сказав він. — Нас заарештують.

— Нехай заарештовують, — сказала вона. — Це Джінні, моя секретарка.