Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер. Страница 122
— Так. Ти мала б сама знати.
— Я знаю, — сказала вона і на підтвердження обняла його, якщо це могло правити за підтвердження.
— Хто там у тебе тепер?
— Не будемо говорити про нього. Тобі він не сподобався б.
— Гадаю, що ні, — мовив він і так притиснув її до себе, що, здавалось, от-от затріщать кістки, якщо обоє й далі не поступатимуться одне одному. То була їхня давня гра, і зрештою вона поступилась, і кістки лишилися цілі.
— Ти не маєш моїх грудей, — сказала вона. — Через те завжди береш гору.
— Я не маю і твого обличчя, від якого заходиться серце. Ані того, що ти маєш іще, ані твоїх гарних довгих ніг.
— Ти маєш дещо інше.
— Еге ж, — мовив він. — Як от минулої ночі: подушку і котові любощі.
— Сьогодні я заміню тобі твого кота. Довго ще їхати?
— Одинадцять хвилин.
— За наших обставин це надто довго.
— Сісти за кермо й доїхати за вісім?
— Ні, не треба. Пригадай, як я навчала тебе бути терплячим.
— То була наймудріша і найбезглуздіша наука. Можеш трохи повчити мене й тепер.
— Це потрібно?
— Та ні. Лишилося тільки вісім хвилин.
— Дім у тебе гарний, і ліжко велике?
— Там побачиш, — відказав Томас Хадсон. — А що — ти вже, як завжди, починаєш вагатися?
— Ні, — мовила вона. — Просто мені хочеться у велике-превелике ліжко. Щоб забути про військо.
— Ліжко буде велике, — запевнив він. — Хоч ціле військо в ньому, мабуть, і не вміститься.
— Не будь цинічним, — сказала вона. — Там є прекрасні люди, але всі кінчають тим, що показують фотографії своїх дружин. Ти мав би знати це повітряне воїнство.
— Не знаю і анітрохи про це не шкодую. Ми хоча й ковтнули солоної води, але ніколи не були морським воїнством, і ніхто нас так не називав.
— Може, розкажеш мені що-небудь про це? — спитала вона. Рука її вже була глибоко в його кишені.
— Ні.
— Отакий ти завжди, і за це я тебе люблю. Але ж мені цікаво, і люди мене питають, і я тривожуся.
— Цікаво нехай буде, — мовив він. — А от тривожитись не треба. Хоч, як то кажуть, і цікавість кішку зі світу звела, пригадуєш? Мій кіт теж доволі цікавий. — Він подумав про Бойза. Тоді додав: — А тривоги зводять зі світу великих ділків, яким ще жити б та жити. Чи слід мені тривожитися за тебе?
— Тільки як за актрису. Та й то не дуже. Ну, тепер уже всього дві хвилини. А тут гарні місця, мені подобається. Ми зможемо й попоїсти в ліжку?
— А тоді й поспати, еге ж?
— І то не гріх. Аби тільки не спізнитися на літак.
Тим часом машина вже бралася нагору старою бруківкою між двома рядами великих дерев.
— А ти нікуди не можеш спізнитися?
— До тебе, — відказав він.
— Я кажу про обов'язки.
— Хіба по мені видно, що я маю якісь обов'язки?
— Все може бути. Ти ж неабиякий актор. Найгірший, якого я бачила. Я люблю тебе, навіжений ти мій, — сказала вона. — Я бачила тебе в усіх твоїх великих ролях. Та найбільше ти мені подобався в ролі вірного чоловіка. Ти грав її чудово, навдивовижу природно. Здається, це було в «Ріці».
— Саме там роль вірного чоловіка виходила в мене найкраще, — мовив він. — Як у Гарріка в Олд-Бейлі.
— Ні, трохи переплутав, — заперечила вона. — Як на мене, то найкраще ти грав її на «Нормандії».
— Коли її спалили, я цілий тиждень місця собі не знаходив.
— Ну, тиждень — це для тебе не рекорд.
— Звісно, що ні, — погодився він.
Шофер спинив машину перед ворітьми й пішов відчинити їх.
— То оце тут ми живемо?
— Еге ж. На самій горі. Ти вже пробач, дорога тут препогана. Машина рушила далі нагору між манговими деревами та фламбойянами, що вже скинули цвіт, обминула хлів і виїхала на довкружну алею, що вела до самого будинку. Томас Хадсон відчинив дверцята, і вона ступила на землю, немов обдаровуючи її приязною й щедрою ласкою.
Вона подивилася на будинок і побачила відчинені вікна спальні. Вікна були великі й чимось нагадали їй «Нормандію».
— Я таки спізнюся на літак, — сказала вона. — Хіба я не можу захворіти? Всі жінки хворіють.
— Я маю двох знайомих лікарів, які це засвідчать.
— От і чудово, — мовила вона, піднімаючись східцями. — А для цього не треба запрошувати їх до обіду?
— Ні, — відказав він, одчиняючи двері. — Я подзвоню їм і пошлю шофера по довідки.
— Отже, я хвора, — сказала вона. — Вирішено. Нехай воїнство хоч раз саме себе порозважає.
— Ти все одно поїдеш.
— Ні. Я розважатиму тебе. Тебе ж ніхто останнім часом як слід не розважав?
— Так.
— Мене теж так. Чи тут треба сказати «ні»?
— Не знаю, — відповів він, і міцно обійняв її, і зазирнув їй у вічі. Тоді одвів погляд і відчинив двері до великої спальні. — Мабуть, таки «ні», — промовив він замислено.
Вікна були розчинені, і кімнату продувало вітром. Але тепер, коли світило сонце, той вітер був приємний.
— Та це ж таки справді як «Нормандія». Ти для мене так зробив?
— Ну звісно, люба, — збрехав він. — А ти як думала?
— Ти ще гірший брехун, ніж я.
— Зате я не такий непутящий.
— Не будемо брехати одне одному. Просто уявімо собі, що ти зробив так для мене.
— Я зробив так для тебе, — повторив він. — Тільки ти була тоді в іншій подобі.
— А міцніше обіймати ти не можеш?
— Можу, але тоді поламаю кістки. — Потім додав: — І ще для цього треба б лягти.
— Хіба хтось проти?
— Я — ні, — сказав він і, підхопивши її на руки, поніс до ліжка. — Стривай, ще тільки спущу штори. Ти собі можеш розважати воїнство. Але кухонну прислугу нехай розважає радіо. Обійдеться без нас.
— Швидше, — мовила вона.
— Уже.
— Тепер пригадай усе, чого я тебе навчала.
— Чи я не пам'ятаю?
— Не завжди.
— Завжди, — сказав він. — Де ми з ним познайомилися?
— То була випадкова зустріч. Хіба не пам'ятаєш?
— Слухай, не згадуймо ні про що і помовчмо, помовчмо, помовчмо…
Уже потім вона сказала:
— Навіть на «Нормандії» людям час від часу треба було попоїсти.
— Зараз викличу стюарда.
— Але цей стюард нас не знає.
— То знатиме.
— Ні. Ходім оглянемо будинок. Що ти намалював останнім часом?
— Вважай, що нічого.
— Не маєш коли?
— А ти як думаєш?
— Але ж ти буваєш на березі.
— Як це розуміти — «на березі»?
— Томе… — мовила вона. Вони вже перейшли до вітальні й сиділи у великих старовинних кріслах, і вона скинула черевики й водила ногою по маті, що вкривала підлогу. Ще перед тим вона розчесала йому на втіху своє пишне волосся, бо знала, як це на нього впливає, і тепер сиділа, скулившись у кріслі, і за кожним рухом її голови ті важкі шовковисті пасма злегка погойдувались.
— Хай тобі чорт, — мовив він і тут-таки додав: — Люба.
— Скільки вже ти мене кляв, — сказала вона.
— Не будемо про це говорити.
— Чому ти одружився з нею, Томе?
— Бо ти була тоді закохана.
— Не дуже поважна причина.
— А ніхто цього й не казав. І вже аж ніяк не я. Та невже я повинен ще й тепер обговорювати оті свої помилки, в яких давно розкаявся?
— Якщо я цього захочу.
До кімнати зайшов великий чорно-білий кіт і почав тертись об її ноги.
— Він переплутав, хто з нас хто, — сказав Томас Хадсон. — Чи може, він таки має рацію.
— То оце і є…
— Еге ж. Оце і є. Бою, — покликав він.
Кіт перейшов до нього й скочив на коліна. Йому було, як видно, однаково, до кого з них іти.
— Ми можемо обидва любити її, Бою. Придивись до неї як слід. Іншої такої жінки ти ніколи вже не побачиш.
— Це той самий, з яким ти спиш?
— Так. А є якісь причини не спати?
— Ніяких. Він подобається мені більше, ніж чоловік, з яким тепер сплю я, хоча той теж такий сумний.
— Чи нам обов'язково про нього говорити?
— Ні. А тобі не обов'язково вдавати, ніби ти не буваєш у морі, коли очі в тебе запалені від сонця, по кутиках видно білі зморшки, а волосся так вигоріло, наче ти його перефарбував…
— До того ж я ходжу перевальцем, а на плечі в мене сидить папуга, і я штурхаю всіх довкола своєю дерев'яною ногою. То от, моя люба, слухай. Я справді час від часу виходжу в море, бо малюю з натури для Музею природничої історії. Навіть війна не повинна перепиняти наукових досліджень.