Марсові онуки - Казанцев Александр Петрович. Страница 23
Ілля Юрійович насупився, схрестивши руки на грудях, показуючи, що він ждатиме, та тільки недовго.
Олекса рушив уперед до освітленої скелі.
Удари серця відлунювали в скронях.
Аби це насправді виявилися руїни!..
Проте скеля, напівсхована під мулом, найменше нагадувала руїни будови.
Але чому всі ці скелі так виструнчилися, як під лінійку? І по другий бік «вулиці» теж!..
Колись Олекса їздив у туристичну подорож по Італії і побував у Помпеї. Він як зачарований роздивлявся тоді стародавнє місто руїн, що понад тисячоліття пролежало під попелом Везувію.
Його здивували рівні вулиці, ряди цегляних будинків без дахів, що тулилися один до одного. На бруківці були глибокі вибоїни від колісниць… Скільки століть треба було їздити по цих бруківках, щоб вибити в камінні такі колії! Він заглядав у будинки без дахів, намагався уявити, які тут жили люди… Маленьке містечко тисяч на двадцять жителів, та в ньому були й громадські лазні, і спортивна зала для юнаків, і античний театр з чудовим півкругом амфітеатру, і відкритий форум для зборів, і храм з уцілілими колонами!..
О, якби побачити зараз бодай одну колону!
Олекса йшов попереду всюдихода, в широкій частині променя, де світло захоплювало напрочуд рівний ряд скель.
Та колон не було…
Невже ці підводні житла споруджено якимись тваринами? Будують же бобри греблі й хатки… Не кажучи вже про геометрично правильні мурашники.
Розставатися з мрією завжди дуже важко.
Олекса вперто йшов, роздивляючись кожну скелю. Поблизу виявилося, що вони мають різноманітну форму і зовсім не нагадують Помпеї. Аби знайти бодай один вхід до скелі!..
Він так і подумав — «вхід до скелі». Не наважився домислити «в дім», та слово «вхід» подумки вимовив.
Деякі скелі були набагато вищі за інші, їх геометрично правильна форма здавалась зумисно підкресленою.
Кортіло оглянути бодай одну скелю зблизька. Він обійшов підніжжя скелі, та входу не знайшов. І раптом він згадав, що тваринний світ Венери, напевно, мав пристосовуватися до особливих умов її шаленої атмосфери. Олексі не хотілося припустити, що він має справу з житлом підводних істот. Ні! Він уже мріяв, що перед ним стародавнє, колись затоплене місто!.. Та якщо на Венері літає птеродактиль, страховище, то й розумні будівельники міста могли літати. Тоді вхід у їхні будинки слід шукати не знизу, а зверху… на дахах, що, можливо, не збереглися…
Олекса виплив на скелю.
Прожектор замиготів. Застерігає Добров…
Олекса, перебираючи руками, рухався по скельній поверхні, як по дахові.
Тут світла не було, і нічого не можна було розібрати. Олекса шукав провал на дотик…
Може, це було просто скельне заглиблення, та запальному фантазерові здавалось, що він опускається в житло розумних літаючих істот…
Богатирьов і Добров бачили, як сплив і зник Олекса. Мовчки вони чекали хвилину, дві, три… п'ять…
Богатирьов торкнувся антеною корпусу всюдихода. Добров, побачивши це, зробив те саме.
— Хлопчисько! — почув Богатирьов його голос. — Дозволь, Ілля, я приведу його. Коли б можна було скинути шолом, я нам'яв би йому вуха!
— Йди. Повертайся швидше, — наказав Богатирьов. — Я поверну всюдихід, посвічу вам.
Добров сплив на скелю, як і Олекса…
Скельна вершина, тепер освітлена, виділялася в каламутному тумані. Та в заглибленні, в якому зник Олекса, було темно.
Добров виявився обачніший за Олексу. Він узяв електричний ліхтар. Він освітив ним дивний колодязь, точніше, вертикальний грот…
На глибині Добров помітив рух.
Не потрапив же Олекса в лігво іхтіозавра!..
Добров не розмірковував. Затиснувши в одній руці ліхтар, у другій — ніж, він ринув униз.
У промені світла блиснув шолом біолога.
Добров опустився на м'який мул поруч з Олексою, майже грубо схопив його за руку й показав угору.
Олексині губи ворушилися, він у чомусь хотів переконати Доброва. Та Доброву навіть на думку не спало те, про що мріяв Олекса. Він не міг і не бажав його зрозуміти. Надто різними мовами якщо не говорили, то мислили вони.
Олекса показав Доброву на вихід з гроту внизу — він таки розшукав його зсередини!
Олекса засунув у мішок покритий мулом камінь, що потрапив під руку.
Слідом за Олексою Добров рачки виліз із гроту і з полегкістю побачив освітлений конус. Схопивши Олексу за руку, він рішуче рушив до всюдихода.
Олекса йшов схвильований, приголомшений, злегка протестуючи. Він майже був певен, що побував у житлі якихось істот… та чи були ці істоти розумні?
Підійшовши до всюдихода, він приклав антену до корпусу, щоб Богатирьов вислухав його, але той зиркнув сердито, повернувся спиною і пішов попереду всюдихода.
Добров увімкнув мотор. Поклавши руку на борт, Олекса почимчикував поруч.
Він більше не думав про напад іхтіозаврів. Скелі зліва і справа від освітленого конуса здавались йому химерними будівлями, а попереду, на замуленому дні, він ладен був побачити вибиті в камінні колії колісниць…
Добре, що Добров не «чув» цих навіжених думок!..
Скелі, перетворені фантазією Олекси на палаци й вежі, на куби й піраміди будинків, повільно пропливали назад.
Це було як мана.
Розділ другий
ПЕРШЕ БАГАТТЯ
Урагани на Венері народжувалися циклонами. Шалено закручені атмосферні лійки охоплювали цілі материки. На ободі жорен вітер дув зі страшною силою, а в центрі стояв мертвий спокій.
Слідом за штормом настала тиша…
Морські хвилі ще не затихли, вони здималися горбами, та вже без гребенів, згладжені, м'які. Вони набігали на піщаний берег, викидаючи в киплячій піні яскраві різнобарвні черепашки. З невдоволеним шипінням вони дедалі більше відступали, вже не дістаючи пінявими лапами до викинутих з моря самоцвітів, які тьмяніли на піску.
Поблизу берега у воді, що відринула, показався шолом з гострим шишаком антени. Як у славнозвісній казці, виходили з тихої води одна за одною три постаті, лишаючи сліди на вологому піску.
Слідом за ними, як вірний кінь, випливав із хвиль всюдихід.
Ілля Юрійович зняв шолом з ковпаком і на всі груди вдихнув морське повітря. Олекса також зняв шолом, щасливо оглядаючись. Добров порався біля всюдихода.
— Яка ж благодать! — сказав Богатирьов.
Замість зарослих папоротями боліт протилежного берега тут від жовтої смужки піску починався килим ясно-червоних квітів, про які так мріяв Олекса. Похитуючись від утоми, Олекса дістався до квітів, опустився перед ними на коліна і став збирати букет з вогників. Квіти полум'яніли у нього в руках, трохи відрізняючись одна від одної відтінками: букет жив, переливався, палав…
— На Землю б такі привезти! — вигукнув Олекса.
Він вийняв було з мішка знайдений на дні камінь, щоб звільнити місце для букета, та чомусь знову поклав його назад.
Просто з берега піднімалася конічна гора вулкана. Вершина її здавалася огорнутою хмарами. Це курив кратер. Від нього струменями спускалися кам'янисті пасма — потоки застиглої лави. Ліс ріс тільки біля підніжжя, все той же ліс папоротей і хвощових.
— На жаль, одразу не підемо, — сказав Ілля Юрійович.
— Тут так гарно! — відгукнувся Олекса.
— Треба дізнатись, з якого боку американці. Як ти, Романе, не чуєш їх?
— Може, нашому радистові пощастить установити зв'язок, замість того щоб збирати квіти для місцевих дам? — дошкульно зауважив Добров. — Радіохвилі не проходять. Магнітна буря триває. Відчувається, що Венера ближче до Сонця…
— Планета бур… У повітрі, в морі, в ефірі, — сказав, не ображаючись, Олекса.
— Що ж, відпочинок нам потрібен, — вирішив Богатирьов.
— Можна розпалити багаття, — запропонував Олекса.
— Гаразд, — погодився Ілля Юрійович. — На Венері ще ніхто не розпалював багаття. Будьмо перші.
Олекса повернувся з оберемком сухих коренів, що відломилися од венеріанських перекотиполе. Розпалюючи дивовижний хмиз, він раптом спитав: