Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович. Страница 21

Подорож у «золотій галері» вниз по Дніпру «лютого ворога» України, «голодної вовчиці» Катерини II із численним панством на основі переказів частково також відтворив Т. Шевченко у поемі-містерії «Великий льох». Зокрема, українську привілейовану старшину поет змалював в образі ненависної ворони, яка щедро «шинкувала та кров розливала» своїх же земляків, запродувала ляхам і туркам «вольних козаків», а за царську милість бути дворянами насипала козацькими тілами могили — «бурти на Орелі», виганяла аж до річки Ладоги, гатила українцями болотисті місця на півночі під час будівництва всіляких укріплень і фортець.

Нагадаємо, що про це йшлося й у відомій «Книзі буття українського народу» — маніфесті членів Кирило-Мефо-діївського товариства. Там констатувалося, що «підла німка» Катерина II «доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були на Україні старшинами, наділила їх панством і землями, понадавала їм вільну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками». Тому кирило-мефодієць Шевченко не щадив «своє» українське панство, навіть дрібноликих чиновників із «цинковими гудзиками», які забували материнську мову та по-лакейськи терлися біля імператорського двору. Не схвалював Він і наївну віру простолюдинів у «добру» царицю Катерину II.

Про кількагодинну зустріч у Каневі Катерини II з колишнім коханцем, а тоді вже польським королем С. Понятовським можна було б і не згадувати, якби не одна вельми «пікантна» подробиця. До Києва імператриця з різних причин короля не запросила чи не пустила. Він хотів зустрітися з нею не як король польський, а як «граф Понятовський», певно натякаючи тим на інтимну близькість у молодості, коли німкеня завагітніла від нього. Але звідтоді збігло чверть століття, цариця змінила десятки партнерів у своїй спальні.

Король постійно нагадував про себе. Цариця відмовчувалася. Тоді Понятовський послав Дмитрієву-Мамонову «за заслуги» найвищий польський орден Білого Орла. Катерина II, мабуть, «зрозуміла «натяк» і звеліла Дмитрієву-Мамонову особисто вручити Понятовському «за віру і вірність» оздоблений коштовними діамантами російський орден св. апостола Андрія Первозваного.

Короткочасна зустріч з Понятовським у присутності свити і Дмитрієва-Мамонова була досить офіційною й нагадувала цинічний фарс. Після сякої-такої розмови Катерина II.поспішила розкланятися, і Понятовський лишився біля розбитого корита. Д його свиті імператриця звеліла сипнути всіляких «дурничок» на суму понад 20 000 карбованців. Колишні коші Запорозької Січі «матінка» намагалася подальше обминути, їдучи цугом…

Зовсім іншою, діловою, була зустріч Катерини II в Херсоні з австрійським імператором «Священної Римської імперії» Иосифом II, який приїхав до Росії під іменем «графа Фалькенштейна». Це була запланована, не така вже і таємна дипломатія представників «освіченого абсолютизму» для укладання політичних угод, у тому числі й про розчленування польських земель. Не лише австрійського імператора, а і його свиту не оминула російська цариця ласкою. Першому секретареві кабінету вручили перстень вартістю 2 800 карбованців, другому секретареві — за 2 275 карбованців, лейб-хірург отримав перстень дешевший — за 1 300 карбованців, духівникові Иосифа II перепав подарунок на 1 115 карбованців, прислуга вдовольнилася «дрібними» на пару тисяч карбованців, а бравим офіцерам, що супроводжували галери по Дніпру від Києва до Кайдак, перепало 8 245 карбованців.

Про перебування цариці в Херсоні згадувала Н. М- Мордвинова — дочка російського флотоводця адмірала М. С. Мордвинова, який служив у Херсонському адміралтействі й брав участь у «великолепной встречи» імператорського кортежу. «Ще до наближення до Херсона, аби не обрид государині вид новоросійських степів, коли вона їхала по Дніпру, — писала Мордвинова, — Потьомкін наказав пригнати до берегів табуни коней і стада корів та овець, щоб оживити види, а в долині влаштовував декорації, які досить живо відтворювали міста й села». Для споглядання спуску корабля в Херсоні збудували спеціальну баржу для царедворців, прикрашену парусами із парчі та золотими китицями, на що Катерина II не без явного задоволення сказала: «У нас за недостатком холста употреблена парча на паруса». Що ж, гіркий дотеп із проекцією на майбутнє в адресу добровільних служак…

Щедро роздавала Катерина II «милості» і в Криму. Наймогутнішому фаворитові Г. Потьомкіну подарувала маєток Алупку. Генералові О. Каховському відсипала 10 000 грошима і пожалувала табакерку з вензелем вартістю 2 500 карбованців, його братові В. Каховському — б 000 карбованців, іншим чиновникам — подарунків на ЗО 000. Ласим до всяких брязкалець сестрам і родичкам кримського хана Шагін-Гірея III та мурз за «добровільне приєднання» Криму до Росії було милостиво роздано золоті сережки, коштовні персні десь на 5 000 карбованців, і всі були цілком задоволені. Натомість «доблесним нижнім чинам», покаліченим солдатам, матросам і біднякам перепало всього по одному карбованцю. Такий «хліб насущний» отримали ті, хто творив славу і велич Росії.

Роздавалися «вельможним» гроші, чини, ордени, дарунки й тоді, коли поверталася «російська Мінерва» іншим шляхом через Україну до Петербурга. У Полтаві спеціально для неї підготували й розіграли під наглядом Потьомкіна велетенський спектакль із відтворенням Полтавської битви. Катерина II лишилася вдоволеною й пожалувала тут давньому фаворитові-любаснику високий титул: «граф Таврійський»; не обійшла і генералів та вищих офіцерів, одміряла духовенству 5 000 золотом. «Родичеві» Г. Потьомкіна графові Браницькому вручила табакерку зі своїм портретом вартістю 2 500 карбованців. Між іншим, табакерку з вензелем отримав і О. Суворов, але за справді ратні заслуги. Прості полтавці удостоїлися «чарівної усмішки» й помахування рукою благодійниці з колись «голубими очима».

Помпезно зустрічало імператрицю градоначальство і панство Харкова та краю. Все повторювалося, як і в інших містах: тріумфальні ворота, розкішні бали-маскаради і прийоми, пишні фейерверки, музика і співи хору, тепер уже харківських «воспитанников», всепідданнійші промови губернського начальства і дворянства, милостивий допуск вибраного кола поміщиків до цілування руки імператриці. Враховуючи досвід Києва й інших українських міст, харківському генерал-губернаторові Чорткову було видано наперед спеціальний циркуляр, яким наказувалося простим харків’янам «изъявлять радостные восклицания», кидати під колеса карети квіти, солдатам під гарматну стрілянину й передзвін усіх монастирських та церковних дзвонів кричати «ура». Натомість суворо заборонялося з’являтися на вулицях жебракам, калікам та всім мешканцям у «розвращенных и разодранных одеждах», подавати цариці будь-які прохання і скарги. За невиконання таких приписів чекало биття канчуками.

На честь «всевожделеннейшего пришествия» до Харкова Катерині II були піднесені панегіричні вірші під назвою «Торжество харьковского духовного училища», в яких славилися «дъла безсмертны героичны Велікая Екатерины, премудръшей в земных царях». Харківські одописці аж ніяк не були оригінальними.

Усе це відбувалося саме тоді, коли європейську частину Російської імперії, особливо Московську, Тульську, Рязанську, Калузьку, Білгородську губернії, північну частину України охопив голод; коли населення, поївши солому, полову, сіно, лободу і листя дерев, вимирало. Відомий державний діяч князь М. Щербатов у своєму «Рассуждении о нынешнем в 1787 году повсеместном голоде в России» з усією об’єктивністю та неприхованим співчуттям констатував: «Толпы нищих наполняют перекрестки, жалобным своим воплем останавливают проезжающие кареты, со-дрогшие от голода младенцы, среди холода и вьюги, единое чувство глада имеют, безвинные руки протягают, исчисляют число времени их пощения и милостыни просят, которой еще и не получают довольно; ибо частные люди всех прокормить не могут и случайная милостыня не иное что может произвести, как умножить число нищих, а правительство глухо и слепо и нечувствительно на сие является. То если глаголов моих поверит потомство, что скажет оно о нашем веке?»